Казахстан як відлуння Криму

Варто згадати, що до моменту, коли було оголошено про "приєднання Криму до Росії", у Кремлі, так само як і під час подій у Казахстані, намагалися дотримуватися "легітимності" та відповідності своїх дій чинним угодам і процедурам.

А кількість легальних російських військ на території Криму не перевищувала кількості, зумовленої угодами між Україною та Росією. Призначення нового голови Ради міністрів АРК Сергія Аксьонова відбулося згідно з поданням Віктора Януковича – колишній президент уже залишив територію України і був усунений з посади парламентом, але для Кремля залишався легітимним главою держави. Більше того, Янукович офіційно звернувся до Москви з проханням про військову допомогу – його лист до президента РФ Володимира Путіна демонстрував тодішній представник Росії в ООН Віталій Чуркін.

Відмінність ситуації в тому, що в Україні Москва не мала легальних інституційних важелів втручання, таких як ОДКБ (хоча і в Казахстані задіяння таких військ є дуже сумнівним , оскільки жодних доказів зовнішньої агресії проти Казахстану так і не представлено).

Окрім того, на момент ухвалення рішення про військове втручання в Україні й окупацію Криму, Віктор Янукович практично втратив контроль над ситуацією в країні та над силовими структурами. Ось чому Кремль, у випадку з Казахстаном, упевнений, діяв так швидко.

Стало очевидним, що влада в Казахстані втрачає контроль над силовими структурами, що поліцейські не хочуть стріляти в учасників протестів, а верхівка силовиків не лояльна до чинного президента Касима-Жомарта Токаєва. У цій ситуації російське військове втручання стало сигналом: якщо не впораються казахські силовики, з учасниками протестів розбиратимуться російські десантники. Зміни влади, як в Україні, не буде все одно. І, схоже, казахстанські силовики сигнал зрозуміли – тому стало можливим говорити про швидке виведення контингенту ОДКБ .

Саме тому, впевнений, можна говорити про Крим як недооцінену небезпеку. Вже в 2014 році стало очевидним, що Росія готова реагувати на протестний рух у колишніх радянських республіках, навіть  застосовуючи військову силу й окуповуючи чужі території.

Російські силові "сигнали" можуть, як бачимо, бути найрізноманітнішими – від включення чужої території до "складу Росії" або початку диверсійної війни, як в Україні, до введення "миротворчих" військ на всю територію сусідньої країни, що збунтувалася, як у Казахстані.

Але об'єднує ці "сигнали", гадаю, одне – страх режиму Путіна перед неминучими змінами (зокрема й у самій Росії) та нездатність вирішувати проблеми, що існують, політичними методами – тобто явна деградація самої культури ухвалення рішень. З усього багатого політичного арсеналу Володимир Путін обирає, як правило, залякування, шантаж і залучення силовиків.

Такий підхід важко назвати стратегією: це тактика, яка показує, що Кремль має, упевнений, лише бажання зупинити це майбутнє за допомогою десантників і чекістів.

Спеціально для Радіо Свобода