Грузинська влада боїться сценарію Майдану

Почнемо з того, що влада абсолютно свідомо пішла на публічний розрив із західними партнерами. Розмови про те, що на це їх спровокувало рішення Європарламенту, це розмови на користь бідних.

Рішення Європарламенту, що не має жодного обов'язкового виконання ні для Єврокомісії, ні для національних урядів, було лише приводом. Мета цієї провокації в тому, щоб дати чіткий меседж ЄС – дайте нам спокій, ми творитимемо все, що хочемо, і нічого ви нам не зробите. Тобто остаточне оформлення геополітичного розвороту.

Щодо нічних подій, лише одна думка крутилася в голові тих, хто віддавав наказ про розгін – не допустити сценарію Майдану.

Того, що своїми діями вони цей сценарій можуть наблизити, влада звичайно не розуміла. У сухому залишку – жорстокий і цинічний розгін.

І що не менш важливо, треба добре розуміти й бути готовими до того, що ця влада не зможе існувати без розкручування маховика репресій.

Вони вже увійшли до вузького коридору і не зможуть з нього вибратися. Те, що наприкінці цього коридору на них чекає страшний кінець, справедливо, але не втішає. Занадто багато бід вони встигнуть наробити.

Уявити зараз, що влада піде на якісь поступки, категорично неможливо, так само як і те, що вони спробують домовитися з опозицією.

Так, Грузинська мрія намагатиметься висмикнути з опозиції депутатів індивідуально, щоб не виглядати вже зовсім, хотів написати – смішно. Але це зовсім не смішно. Ми опинилися на руїнах політичних інститутів, системи безпеки та зовнішньої політики країни.

Що далі? На зовнішньому контурі, для перехідної адміністрації Трампа кадри з Тбілісі будуть ще одним підтвердженням, що Сполучені Штати втрачають (втратили) у Грузії всі позиції, що вибудовувалися протягом останніх тридцяти років.

Новому складу Єврокомісії, до якої сьогодні входить чимало вихідців зі Східної Європи, пояснювати, що зараз відбувається в Грузії, немає потреби. Інше питання – що вони можуть зробити.

Для Москви – унікальна можливість повернути свій вплив як у Грузії, так і в усьому регіоні, відсікти (обмежити) всі небажані регіональні проєкти та замкнути на собі як економічну, так і політичну логістику Південного Кавказу та Центральної Азії.

Для Китаю – додаткові можливості використання впливу РФ у регіоні для просування своїх інтересів. Для регіональних гравців (Туреччини й Ірану) – обмеження своїх планів з урахуванням збільшення впливу Росії.

Усередині країни – продовження боротьби з чітким усвідомленням того, що у разі поразки, дуже ймовірно доведеться жити у бараці "русского мира" до кінця Російської Федерації у її нинішньому вигляді.

Це та реальність, яку треба добре розуміти. Далеко не все залежить від нас, але треба хоч спробувати.