Будинок, який збудував Джонсон: як прем'єр Британії став жертвою власного авантюризму

Відставка прем'єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона стала несподіваною і шокуючою подією для українців і цілком очікуваною та радісною для багатьох британців.

Дисонанс між таким сприйняттям зрозумілий

Війна в Україні поглинула увагу багатьох громадян, змушуючи дивитися на все крізь призму нашої ситуації, оцінювати всіх навколо з того, що вони говорять і роблять у контексті, знову ж таки, війни України та Росії.

Гіперактивність та наденергійність Джонсона на українському напрямі, яка з певного моменту розійшлася з потребами його власного електорату, дала йому абсолютну медійну перемогу над умами українців. Подумати про те, що така людина, яка так активно обстоювала позицію України, може бути поганим політиком, неефективним менеджером чи слабким державником, було досить складно. Особливо якщо не стежити за подіями у самій Британії. А в Україні за цим і не стежили із зрозумілих причин.

Цей момент зрозумілий і не викликає жодних питань. Перебування у власній інформаційній бульбашці завжди було нашою характерною рисою. А за часів війни це тим більше виправдане, враховуючи, що мільйонам українців зараз навіть не до внутрішньої політики, не кажучи вже про зовнішню.

Проте занепокоєння у мене викликає те, що відставка Джонсона не просто була сприйнята як непорозуміння, а й почала породжувати різного роду абсолютно дикі конспірологічні теорії про "руку Кремля", яка, безперечно, зіграла роль у падінні цього "головного друга України".

Такий погляд є поверховим та помилковим, результатом вже надто спрощеного мислення в умовах війни та кризи.

Треба трохи підняти завісу британської політики та пояснити, чому Росія тут не відігравала жодної ролі, як Джонсон став жертвою власного авантюризму, і чому його відставка не стане для України великою втратою.

Дивний будинок маленьких речей

Прем'єрство Бориса Джонсона не було успішним або якимось унікальним. Звісно, ​​не всі проблеми, які звалилися на голову прем'єру, це його провина. Дещо залишилося від його попередниці – Терези Мей, дещо було породженням його соратників і колег. Щось було результатом об'єктивних глобальних процесів, а щось результатом невдалих рішень самого Бориса.

Криза навколо уряду Джонсона виникла, найімовірніше, не через те, що у Британії були проблеми, а через те, що він не зміг їх вирішити, або хоча б на них відреагувати належним чином. Дещо шалений стиль правління, місцями недоречний популізм і непослідовність самого прем'єр-міністра лише додали олії у вогонь внутрішньопартійного заколоту, який незабаром призвів до його повалення.

Brexit як початок кінця

Однією з ключових проблем політики Бориса Джонсона залишалися наслідки Brexit-а.

Через два роки після того, як Британія остаточно залишила ЄС, варто визнати, що Джонсон не мав жодного цілісного плану на випадок виходу. Проштовхнувши швидкий розрив з ЄС і не найкращу для Британії угоду, він сподівався, що зможе накидати подальший план розвитку "по ходу", але виявився поглиненим однією кризою за іншою. А потім внутрішньопартійними скандалами, і тепер війною в Україні, якою користувався для просування своїх програмних ідей, на шкоду внутрішнім проблемам.

Вихід Великої Британії зі складу ЄС завдав важкого удару по самопочуттю британської економіки та зовнішньої торгівлі, особливо у комбінації з пандемією COVID-19, що спалахнула відразу після остаточного виходу Британії у 2020 році.

Після Brexit обсяги зовнішньої торгівлі Британії знизилися, а відкритість торгівлі значно зменшилася. Крім того, обсяги інвестицій у британську економіку скоротилися до антирекорду 1980-х років.

У поєднанні з наслідками пандемії, англійська економіка і торгівля почали відновлюватися пізніше і повільніше, ніж інші країни "Великої сімки". За останній рік торгівля товарами у Британії відновилася на 7% порівняно із середніми показниками 2019 року, але залишається все ще на 15% нижчою, ніж у решті ЄС.

У якомусь сенсі Brexit призвів до того, що Британія стала менш "глобальною", а її економіка менш привабливою, що суперечило обіцянкам Бориса Джонсона знайти Британії більш гідне і сильне місце на світовій арені, вільне від тягаря європейського членства.

Зрештою ціна за Brexit виявилася високою: скорочення зростання ВВП на 4% у довгостроковій перспективі, послаблення малого та середнього бізнесу, поява нових правил експорту та обмежень у зовнішній торгівлі, сильний удар по фермерах та рибалках, незадоволених умовами нової угоди з Євросоюзом, за яку ратував Джонсон.

Але найважчий удар Brexit-а припав по одній із флагманських обіцянок Джонсона: зменшити дисбаланс у розвитку регіонів. Для багатьох людей, які живуть за межами великих міст, це було ключове питання, що стимулювало багатьох підтримати Джонсона та його кампанію з виходу з ЄС.

Однак через два роки можна констатувати, що цього не сталося. Уряду не вдалося допомогти промисловцям реалізувати свою продукцію за кордоном на кращих умовах, ніж раніше. Це призвело до втрати мільярдів доларів потенційного прибутку. Хоча британська промисловість займає лише 10% економіки, вона зосереджена в регіонах, в Уельсі, на півночі та сході Англії, де електорат активно голосував за вихід із ЄС, а 2019 року навіть перейшов від лейбористів до консерваторів під час виборів.

Тепер багато хто почувається ошуканим або розчарованим. Жоден регіон Британії, окрім Лондона та Північної Ірландії, не зміг відновити свою економіку до допандемійних показників. Наприклад, сектор автомобілебудування цього року обрушився на 32% у першому кварталі, не встигнувши оговтатися після удару пандемії (70% машин, вироблених у Британії, йдуть на експорт), а дефіцит напівпровідників зупинив деякі підприємства.

Звичайно, реструктуризація економіки після 47-ми років інтеграції з європейським ринком — це довгостроковий і повільний процес, який об'єктивно швидко реалізувати неможливо, особливо в таких умовах, в яких опинилася світова кон'юнктура у 2020-2021 роках.

Однак тут Борис Джонсон став жертвою власного популізму та безвідповідальних обіцянок, які принесли йому легку перемогу 2019 року.

COVID-19 додав жару

Сама пандемія COVID-19 стала ще одним викликом, який призвів до виснаження Бориса. Ввівши карантин занадто пізно, Джонсон прирік Британію на затяжні страждання. Перша хвиля коронавірусу вдарила по Лондону найболючіше серед всіх в Європі.

У квітні 2020 року сам прем'єр-міністр мало не помер від інфекції, коли потрапив у реанімацію, після чого став ставитись до хвороби серйозніше.

Треба віддати Джонсону належне: на пізніх етапах боротьби з пандемією він зумів швидко перегрупуватися і першим у світі організувати масовий випуск вакцини Astra Zeneka, яка врятувала мільйони життів. І щойно достатня кількість людей вакцинувалася, прем'єр першим наважився подивитися реальності в лице і сказати, що з вірусом світу доведеться жити довго і треба відкривати економіку, а не чекати на 100% вакцинації. Тим самим він став прикладом для інших європейських лідерів, які зважилися почати переходити до постковідного відновлення.

Наслідки пандемії, проте, були важкими. Перебої в ланцюжках постачань, зростання цін на енергоносії у другій половині 2021 року, а також різкий стрибок цін на паливо, добрива та продукти харчування через війну в Україні призвели до розгону інфляції у Великій Британії та "паливного дефіциту".

Вже до кінця червня 2022 року інфляція у Британії досягла 40-річного антирекорду у 9,1%. Зростання цін на продовольство в Банку Англії назвали головною проблемою для країни, а голова банку Ендрю Бейлі, виступаючи у травні в парламенті, заявив, що ситуація є невизначеною і є масштабним викликом для всього розвиненого світу. За його оцінками, до осені інфляція досягне 10%, тоді як інші дають і всі 12%.

За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), економіка Британії матиме один із найгірших показників економічного зростання за підсумками року з усіх країн "Великої двадцятки", окрім, мабуть, обкладеної санкціями Росії.

Рівень інфляції очікується на рівні 11% цієї осені вище, ніж у будь-якої іншої країни "Великої сімки". З початку 2022 року Банк Англії чотири рази піднімав відсоткову ставку, що досягла 1%, що стало найвищим показником з 2009 року.

Через загальну економічну ситуацію, у банку відмовилися від своїх попередніх прогнозів зростання британської економіки на 1,25%, і натомість вважають, що цього року зростання не буде, а 2023 року розпочнеться рецесія.

Також прогнозують зростання безробіття до 5,5% до 2025 року (для Британії це високий показник).

Удар по виборній кампанії консерваторів

Через це прем'єру не вдалося налагодити спілкування зі своїм новим електоратом — виборцями у промислових регіонах на півночі та сході Англії, які раніше десятиліттями голосували за лейбористів, але у 2019 році зважилися змінити переваги. Не дивно, що на тлі соціально-економічних та фінансових труднощів консерватори зазнали нищівної поразки на травневих місцевих виборах.

Лондон виявився втраченим для консерваторів, тут перемогу святкували лейбористи. Навіть в окрузі Уондсуорт, у якому Консервативна партія перемагала з 1978 року, опинився в руках цьогорічної опозиції.

Хоча їм вдалося зберегти південь Англії, там помітно посилилися інші опозиційні партії — ліберал-демократи та "зелені", за яких голоси віддали ті, хто розчарувався як у правлячих консерваторах при Мей і Джонсоні, так і у лейбористах, які не показали здатність мобілізувати протестний електорат.

Ну, і традиційно у регіонах консерватори знову програли націоналістам. Саме весняні місцеві вибори можна вважати точкою відліку падіння Джонсона, коли його партія переконалася, що на їхнього лідера не можна покластися на наступних парламентських виборах.

Тріщини, що переростають у рани

Вищеописані проблеми, що звалилися на Велику Британію, не демонструють повною мірою кризу керівної партії консерваторів, оскільки не всі прив'язані до фігури Бориса Джонсона. І тут без його особистісних якостей та скандалів не обійшлося. Саме вони стали каталізаторами політичної кризи, що поступово переростала у внутрішньопартійний заколот, що в результаті призвело до колапсу уряду.

Інцидентом, який формально переповнив чашу терпіння, став скандал навколо Крістофера Пінчера — соратника Джонсона, його однопартійця, заступника керівника з партійної дисципліни. 30 червня 2022 року він був змушений піти у відставку після того, як стало відомо про його п'яні сексуальні домагання до хлопчиків-підлітків і навіть однопартійців на приватних вечірках.

Для Бориса Джонсона проблеми почалися, коли стало відомо, що він був у курсі пригод свого колеги, але мовчав про це, намагаючись просувати його кар'єрними сходами.

Але не це було єдиною причиною відставки Джонсона, хоча в Британії навіть такий скандал вважається дуже серйозним для політика.

Паралельно протягом пів року гримів скандал, названий "Partygate". Наприкінці 2021 року з'ясувалося, що в розпал коронавірусної пандемії, Борис Джонсон влаштовував у себе галасливі алковечірки, порушуючи тим самим власні локдауни та карантинні обмеження, які влада вводила для населення.

Масла у вогонь підлив той факт, що прем'єр спочатку заперечував, що таке організовував, і був змушений офіційно вибачитися лише після того, як внутрішнє розслідування показало, що він та ще 83 особи з партії порушували закон про карантин і навіть були оштрафовані поліцією за це.

Через цей скандал, що має не так кримінальний, як етичний вимір, віра у Джонсона як легітимного та гідного лідера була сильно порушена серед консервативних виборців. Його колеги дистанціювалися від прем'єра, і врешті-решт цей скандал, і його галасливий розгін з боку безжальної опозиції призвів до спроби оголосити Джонсону вотум недовіри у його партії. Хоч він і провалився, але виявився смертельним для прем'єр-міністра, по суті вирішивши його долю.

Токсичний фон Джонсону створювали й інші скандали, які переслідували його від початку прем'єрства. Спершу стало відомо про те, що він використав гроші партії, щоб зробити дуже дорогий ремонт у своїй резиденції. І хоча Борис запевняв, що повернув ці гроші, історія залишила неприємний осад у виборців та однопартійців.

Пізніше вибухнув скандал навколо колишнього міністра і депутата-консерватора Оуена Патерсона. Восени минулого року незалежна парламентська радниця Кетрін Стоун з'ясувала, коли перевіряла папери, що Патерсон зловживав своїми повноваженнями та порушував закон про лобізм, незаконно заробивши близько $135 000 від двох фірм.

Сам Патерсон заявляв, що має переконливі контраргументи, які нібито не врахували, коли Стоун складала свою доповідь. Однак пізніше внутрішньопарламентське розслідування Палати громад підтвердило висновки доповіді Стоун. У партії було вирішено призупинити членство Патерсона під час офіційного розслідування.

Все б так і закінчилося без зайвого галасу та проблем, якби Борис Джонсон не вирішив раптово втрутитися в цю справу та захистити свого соратника та колегу. Він не просто став на його захист і всіляко вигороджував у парламенті, а й почав продавлювати через парламент спеціальний закон, який призупинив би розслідування щодо Патерсона і змінив би правила дисциплінарної відповідальності, які дозволили б уникнути покарання. Наприклад, сформувавши новий комітет, у якому більшість становили б консерватори. І хоча владі вдалося продавити таке рішення, створити новий, зручніший для себе комітет, запустити цей процес їм не вдалося, оскільки опозиція вирішила бойкотувати засідання нового комітету, і таким чином позбавити його будь-якої легітимності.

Навіть колишні глави спецслужб та ветерани консервативної партії почали критикувати дії уряду, вказуючи на їхню антидемократичність та протиріччя британським традиціям.

Зрештою Борису Джонсону довелося дати задню, скасувати нові правила, а Оуен Патерсон із ще більшим скандалом пішов у відставку, визнавши свою провину. Джонсону залишилося лише офіційно вибачитися, що він і зробив, тим самим сам завдав собі політичної шкоди.

Тоді ж у Джонсона остаточно зіпсувалися відносини зі своїм колишнім радником Домініком Каммінгсоном, який був архітектором та ідеологом кампанії з виходу Британії з ЄС. Гучно грюкнувши дверима і пішовши з уряду Джонсона, Каммінгс почав багато і часто писати у соцмережах і пресі про самого прем'єра, його невдачі, проблеми і провали, чим, звичайно, підігравав опозиції, завдаючи постійних репутаційних втрат прем'єру.

Тут можна згадати багато інших скандалів, які не стосуються Бориса Джонсона, але тінню лягли на нього як на лідера партії. Крім Крістофера Пінчера, з початку 2022 року в Британії спалахнули ще чотири сексуальні скандали за участю консервативних депутатів. І хоча прем'єр-міністр до цього не був причетний, його поведінка під час скандалів з Патерсоном і Пінчером автоматично проєктувалася на всі наступні внутрішньопартійні чвари, асоціюючи Джонсона з усім негативом, який з'являвся на публіці.

Наприклад, журналістське розслідування щодо непрозорих видатків урядом бюджетних грошей, виділених на боротьбу з пандемією COVID-19.

Роль особистості Джонсона стала визначальною

Саме внутрішньопартійні скандали стали головною причиною відставки Бориса Джонсона. Ані скандали самі собою, ані звинувачення у порушенні законів, ані економічні труднощі, схоже, не хвилювали прем'єра з погляду його стійкості.

Загалом він сам досить жорстко заявляв, що йти у відставку ні через "коронавірусні вечірки", ні через скандал з Пінчером не збирається. І лише внутрішньопартійна змова, яка почала зріти в партії з грудня 2021 року, змусила його піти. Багато його колег розуміли, наскільки руйнівною буде репутаційна та електоральна шкода партії від їхнього лідера, який став токсичним.

Як сказав телеканалу CNN один анонімний член британського парламенту: "Борис був проблемою. А тепер, коли його немає, ми зможемо нарешті повернутися до наших звичних справ, бути нормальними консерваторами, а не ось цим, на що перетворилася партія".

Всі ці скандали, необов'язково пов'язані з самим Борисом, стали яскравим прикладом невдалого політичного лідерства, аморальної поведінки, яку сам Джонсон, здається, вважав нормальною, але всі навколо не могли його терпіти.

Це той випадок, коли роль особистості стала визначальною. Харизма Джонсона, яка дозволила йому вистрибнути на саму вершину британської політики під час Brexit і здобути перемогу на виборах у 2019 році, потягла його на дно у 2022-му.

Його пафос, бравада і самовпевненість, неорганізованість і хаотичність коштували йому кар'єри (принаймні найближчим часом) і призвели до фрагментації партії. Джонсон створив атмосферу вседозволеності та зневаги до правил, бажаючи бути революціонером, який увійде в історію. Але зрештою цим скористалися не найсильніші його соратники, завдавши по своєму лідеру опосередкованих ударів.

Чи не надто багато України

Не вважаю, що тема України стала якоюсь визначальною у відставці Бориса Джонсона. Безумовно, він зробив багато для мобілізації ресурсів та політичного капіталу на підтримку України у війні з Росією. Не стільки через якусь особисту симпатію до президента України Володимира Зеленського чи України. У це я не вірю. Швидше, із суто прагматичних міркувань: Британії вигідне довгострокове ослаблення Росії, і через проксі-війну з Москвою Лондон може спробувати посилити свої регіональні та глобальні позиції, вибудовуючи "дугу союзників" від Північної Європи та Балтії до країн "Вишеградської четвірки" та Чорного моря з Туреччиною.

Це відповідало як внутрішньоелітному консенсусу щодо РФ у Британії, так і довгостроковим інтересам, як їх окреслив уряд консерваторів у концепції "Global Britain" у 2021 році, відповідно до якої нова роль Туманного Альбіону після Brexit – це Британія, що глобально розкинулася, з тісними регіональними союзами в Центрально-Східній Європі, на Близькому Сході та в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та міцним альянсом в англосфері (США, Канада, Нова Зеландія, Австралія).

І загалом політика Джонсона щодо України не викликала великого негативу британців. Просто у міру того, як війна затягувалася, а Британію поглинали внутрішні проблеми, виборці все частіше запитували: "Чи не забагато України?".

Головна претензія до Джонсона була не в тому, що він підтримував Україну, а в тому, що складалося враження, що він думає про це частіше, ніж про внутрішні виклики, а Україну використовує для піару та відволікання уваги.

Особливо гостро тема "поглиненості Україною" загострилася у червні, відразу після невдалого вотуму недовіри Борису Джонсону. Переживши голосування, прем'єр вирішив, що з імунітетом на рік він може й надалі з головою поринути у міжнародні справи, де в нього ситуація складалася найгіршим чином. Однак у партії піднімалося дедалі більше незадоволених.

У червні 2022-го, коли Джонсон здійснив раптовий візит до України одразу після приїзду туди "європейської четвірки", це стало несподіванкою і для його однопартійців, які були впевнені, що він прямує на партійну конференцію до Донкастеру. Коли Джонсон був зайнятий самітами "Великої сімки" і НАТО, у Лондоні вже зріла змова, а голова партії Олівер Доуден з шумом залишив свою посаду, на тлі заяви прем'єра про те, що британці готові потерпіти зростання цін через війну в Україні.

Не дивно, що на тлі непоганої медійної картинки щодо України, політичні хмари над Лондоном завжди залишалися сірими. Після того, як спалахнув скандал із Пінчером, який переповнив чашу терпіння британців, частка тих, хто бажав відставки прем'єр-міністра, досягла 69%. Серед консервативних виборців, які віддали голоси за партію 2019 року, таких було 54%.

Сама собою війна в Україні принесла мейнстрімним британським партіям більше користі, ніж шкоди. Консерватори зуміли консолідувати свій вплив як "яструбів" в антиросійській коаліції та мобілізувати прихильників в інших країнах.

У Лейбористській партії стався остаточний розгром лівої фракції "корбіністів", які раніше виступали за нормалізацію відносин з Росією, а тепер зовсім опинилися в маргінесі, а на перший план вийшов лідер партії Кір Стармер, який, як і Джонсон, мав жорстко антиросійську позицію.

З цієї причини відставка Джонсона не вплине на політику Лондона щодо України. Загальний курс на стримування/протистояння з Росією залишиться незмінним, оскільки він вигідний партіям, відповідає їхнім принципам та цінностям, а також знаходить позитивний відгук у виборців.

Що може змінитися, то це риторика та підходи до вирішення "українського питання".

Усередині Консервативної партії є різні фракції, які бачать результат війни в Україні по-різному. Ніхто не вірить у тотальну перемогу РФ, а у військову перемогу України вірять лише соратники Джонсона, "яструби", такі як глава МЗС Елізабет Трасс чи міністр оборони Бен Воллес. Інші, наприклад, представники "неоглобалістів-технократів" Ріші Сунак, вважають, що підтримувати Україну треба, але жодна сторона не досягне там своїх цілей, і в якийсь момент треба буде домовлятися про проміжний компроміс, а Росія нікуди з політичної арени не зникне, хоч і буде ослаблена.

Витіювата британська політика

Після відставки Бориса Джонсона консерватори хочуть позбутися його якнайшвидше. Ім'я нового лідера партії, а отже і прем'єр-міністра, буде оголошено 5 вересня. До цього часу Джонсон ще можуть спробувати замінити одним з його заступників. У партії розуміють, що залишати на посаді керівника країною людину, яку вони буквально випхали з посади, і яку не хочуть бачити своїм лідером ні рядові члени партії, ні британці — погана ідея, та ще й у разі дострокових виборів. Потрібен якнайшвидший ребрендинг.

Кандидатів у цій битві за престол буде багато. Вже зараз у боротьбі приймають участь 12 різних політиків від різних консервативних фракцій: від хардлайнерів-яструбів типу Елізабет Трас до помірних лібералів типу Надима Захаві чи Джеремі Ханта.

Імідж Консервативної партії серйозно постраждав за останні 12 років правління, особливо після Brexit і Бориса Джонсона. Збереження єдності буде головним питанням, яке новий лідер партії буде змушений вирішувати на тлі Brexit-у, що все ще розколює суспільство, культурних воєн, суперечок щодо коронавірусних обмежень і цінової кризи.

Багатьом ясно, що на наступних виборах партія може програти, а відповідно далеко не всі захочуть йти в лідери партії та прем'єри на півтора роки з перспективою поразки. Тому такі кандидати, як міністр оборони Бен Уоллес, які почули, що вони фаворити в гонці за прем'єрство, вирішили не брати участь, щоб не ставити під удар свої кар'єрні перспективи.

Борис Джонсон залишиться в історії Британії як такий, що зумів бути всім відразу: і рішучим капітаном корабля, що йде в Brexit, і забавним комедіантом з іміджем "простяцького мужика", симпатичного обивателям, і безпардонним брехуном, готовим на все заради власної вигоди, і, готовим до інтриг і змов, і популістом з гнучкою ідеологією, і антиросійським яструбом.

Самовпевнена ставка на власну харизму, зневагу до загальних правил і законів, упертість і рішучість, непослідовність і хаотичність, нерозсудливість, тонка політична інтуїція — все це принесло Джонсонові гучну перемогу після Brexit-а, найбільшу для консерваторів з 1997 року. І вже через два роки призвело до його принизливого падіння, охопленого скандалами та конфліктами, залишаючи партію роз'єднаною та слабкою.

Як писав політичний оглядач Марк Лендлер, Джонсон має "почуття історії, не підкріплене відповідним розумінням того, як він маэ поводитись як лідер; надприродні здібності до роботи з людьми, зіпсовані транзакційним стилем, який приніс йому мало союзників і залишив його в ізоляції у небезпечні моменти.".

Правила гри, які Джонсон сам поставив на чільне місце, спрацювали проти нього в найвразливіший момент: як тільки його партія зрозуміла, що не може розраховувати на нього на наступних виборах, вони його позбулися, як і він позбавлявся всіх, кого вважав обтяжливим.

Як правильно зауважив ще один оглядач британської політики Адам Тейлор, ключовою "супер-силою" британського прем'єр-міністра була "відсутність сорому". Його так довго висміювали за божевільність і химерну анти-істеблішмент поведінку, що коли він став главою уряду, звинувачення в кумівстві, непрозорості, зневаженні правил, некомпетентності, дурості, сходили з нього, як з гусака вода. Звичайно, всьому є межа, і Борис Джонсон відчув це на собі, коли не зміг вчасно зупинитися, а політична інтуїція вперше його підвела.

Хоч сам Джонсон напевно і не відчуває жодного сорому чи докорів сумління, його колеги, переповнені колективним "кринжем" щодо прем'єра, просто випхали його, не в змозі терпіти життя у позбавленому ідей, програм та креативу будинку, який збудував Борис. Для себе і лише для себе.