У конфлікті навколо Лаври поки що програють усі

Колись УПЦ була такою інституцією в Україні, яку поважали навіть її вороги. Зараз до неї з подивом, а то і з осудом ставиться навіть багато хто з її друзів. Головною причиною цієї зміни стала політика й риторика її очільників та спікерів, хоча вони самі цього ніяк не хочуть визнати. Це нагадує поведінку євангельських фарисеїв, які любили вчити інших, як їм жити, але до себе ці уроки не застосовували. Адже в УПЦ досі систематично відмовляються визнати кричущі факти колаборантства і прямих злочинів із боку значної кількості кліриків та ієрархів цієї церкви.

Українцям, травмованим війною, бракує бажання розбиратися, хто в УПЦ має рацію, а хто винуватий, і тому вся структура загалом стала компактною і зручною ціллю, щоби в неї кидати списи ненависті, яка компенсує біль, спричинений росіянами. Однак декому в УПЦ, здається, навіть подобається бути цапом-відбувайлом, тому що інакше неможливо пояснити патологічне небажання визнавати свої помилки і бажання продовжувати провокувати суспільство.

Втім вони радше уявляють себе не цапами-відбувайлами, а мучениками -- що, звичайно, тішить їхнє самолюбство. Особливо комфортно вважати себе мучениками, коли, на відміну від справжніх мучеників, не треба ризикувати життям та свободою за віру, бо для життя вірян УПЦ єдиний ризик зараз – це російська агресія, а свободу деяких ієрархів можуть обмежити лише розслідування їхніх злочинів. Однак таких випадків ще не було, окрім нещодавнього припису суду для митрополита Павла перебувати в комфортних умовах власної вілли.

На жаль, часто навмисно спрощується ситуація і змальовується у чорно-білих тонах, де УПЦ – ледь не втілення світового зла. Так маніпулятивно підживлюється популярне сприйняття, культивуючи ненависть до певної соціальної групи всередині України саме як соціальної групи. Це може бути зручно владі, якій треба якось каналізувати сильні суспільні емоції.

Також ПЦУ, як інколи здається, користується суспільною травмою. З одного боку, очільник ПЦУ митрополит Епіфаній робить правильні заяви, щоби знизити рівень ненависті до УПЦ. З іншого боку, неможливо заперечити певну нетерплячку цієї церковної структури збільшити свій символічний капітал коштом Лаври, навіть якщо остання знелюдниться. 

Тактично і держава, і ПЦУ мають певні надбання: суспільство випускає пару, а ПЦУ замінює колишню монополію в Лаврі власною. Проте стратегічно від цього мало вигід для всіх. Якщо в Лаврі й були ченці, які вірили і наближали "русский мир", то вони нікуди не поділися, а просто переїхали в інше місце. До того ж отримавши певну індульгенцію через вимушені незручності. У світі друзі України, здається, вперше відверто поставили питання про ті цінності, за які воює Україна – чи справді й повністю вони відповідають цінностям цивілізованого світу? Це потенційно послаблює глобальну підтримку України.

Також погіршилося сприйняття ПЦУ, зокрема серед церков, які вагалися щодо її визнання. Останнє і, мабуть, найважливіше – значно збільшилася ментальна дистанція між українцями, що ідентифікують себе з УПЦ та ПЦУ, і тому консолідація українського православʼя ще більше відтерміновується.