Російський гуманізм від папи Франциска та біла гарячка: що спільного

Папа римський Франциск сколихнув громадську думку, знайшовши в складках своєї широкої сутани і виставивши на загальний огляд червоний і розпухлий від постійного тертя російський гуманізм.

"Мене вражає – і тому я вживаю слово "багатостраждальна" (дослівно: "martoriata" – "піддана мукам" від "martoriare" – "катувати, мучити") – ця жорстокість, яка не притаманна російському народу, можливо ... тому що російський народ – це великий народ; це (жорстокість) найманців, солдатів, які йдуть на війну як на пригоду. Я волію думати так, тому що маю велику повагу до російського народу, російського гуманізму. Досить згадати Достоєвського, який і досі надихає християн до осмислення християнства", – сказав Франциск. 

Нема сенсу міркувати, чому папа римський настільки натхненний російським гуманізмом, і що він взагалі про нього знає. Достатньо знати, що гуманізм – це людяність у громадській діяльності, людяність щодо людей. А далі – зіставляти факти та робити висновки. Осмислені висновки. 

Поговорімо про російський гуманізм не лише у творчості російського письменника Федора Достоєвського, який, до речі, залишив свою дружину Марію Ісаєву вмирати від сухот, а сам поїхав за кордон із коханкою. Чудовий вияв людяності від всесвітньо відомого гуманіста. І це лише малий прояв того, що таке гуманізм по-російськи.

На тлі пафосних поз і фраз російських філософів, які люблять вести мову про те, що щастя всього світу не вартує навіть однієї сльози на щоці невинної дитини, цих дітей вони спокійно і безпристрасно гвалтують і вбивають. Не забуваючи складати катрени та сонети про аршини та російський дух. 

Гуманізм по-російськи – це нескінченна низка кровожерливих страт і знущань у масових масштабах. Це втоплена в крові та ополонках Новгородська республіка, це гойда-опричнина, маніяки типу Петра Першого та мільйони інших антигуманістів.

Хочете написати світову історію нелюдяності – зверніться за фактажем до "русского мира". Там без напружень і мук пошуку ви знайдете чемпіонів із рабства, чемпіонів із гарматного м'яса, чемпіонів із вад і ненависті. 

Росія – це країна, яка незмінно вміє дивувати світ двома речами: здатністю розв'язувати будь-яку проблему горами трупів і шаленою, незрозумілою, шокувальною сентиментальністю. Віддати останню сорочку, любити до смерті, російська рулетка – un jeu dangereux! 

Саме ці сентиментальні прояви російської душі змушують непідготовлених "францисків" тремтіти від розчулення: хто б міг подумати, що русе швайне здатні на таке, може, вони і є справжні гуманісти? 

Однак саме в цей момент потрібно розуміти природу російської сентиментальної доброти. Вона схожа на ніжну акулу або ніжну осу, що дивують всіх проявом тих рис, які зовсім не властиві їхньому родовому характеру. Доброта російського духу – не що інше, як маргінальна відрижка крайнього насильства, коли воно ллється через край, коли навіть російській людині його так багато, що з руками по лікоть у крові, обмотаний кишками своїх жертв, росіянин починає, ризикуючи життям, рятувати кошеня. Довгі оплески, сльози нерозуміння, навіть на обличчях вбитих раніше немовлят.

Згаданий непідготовлений "франциск" приймає подібні дії за прояв воістину християнського каяття. Але це глибоко помилкова думка. Бо російська доброта оманлива, оскільки короткострокова. Вона – ні що інше, ніж одна з форм алкогольного делірію.

Просто всі по-різному переживають білу гарячку, і деякі росіяни "випадають на добре". Помилково вважати це національною рисою і тим більше складати міфи.

Ось і анекдот до речі:

Петьку питають, що йому найбільше подобалося у Чапаєві. Петька сльозу пустив і каже:

- Дуже він добрий був. І дітей любив.

- А наведіть якийсь приклад.

- Та ось пам'ятаю, як зараз. Пішли ми з Василем Івановичем на маївку. Сіли, дістали самогонку і чим її закусити. І тут підбігає ватага дітлахів: "Дядьку Чапаєв, дайте шматочок хліба!". А Василь Іванович на них хитро подивився і каже: "Не дам".

- Е-е-е... А в чому тут, вибачте, його доброта проявляється?

- Так міг би й шашкою полоснути!..

Доброта по-російськи – це момент похмілля, яке мине, і поверне представника "русского мира" на круги своя, де все буде по-старому. Тому, якщо мені доведеться доступно розповідати своїм дітям про російський гуманізм, я, мабуть, згадаю розповідь "Муму", в якій хороший російський мужик Герасим вважав за краще втопити кращого друга, ніж звернути худу шию знахабнілому старому Путіну.