Окупація вбиває більше, ніж міни: аргументи проти повного розмінування

У 1997 році Нобелівську премію миру отримав Міжнародний рух за заборону протипіхотних мін, тоді ж була ухвалена Оттавська Конвенція, яка забороняє виготовлення, використання та продаж цих смертоносних пристроїв.

Проте цього року Польща, країни Балтії й Фінляндія оголосили про намір вийти з цієї конвенції, що викликало хвилю критики з боку міжнародної спільноти. Що стоїть за таким радикальним кроком? Спільна риса цих країн — близькість до агресивного і непередбачуваного сусіда — Росії.

Україна, яка з 2014 року входить до найбільш замінованих країн у світі, стикається з жахливими наслідками забруднення земель мінами — від численних смертей і каліцтв до неможливості вирощувати хліб і відбудовувати зруйновані домівки.

Протипіхотні міни — це страшна зброя, яка десятиліттями залишається в землі, чекаючи свою, часто цивільну, жертву: дитину, фермера чи перехожого.

Розмінування — це важливий і необхідний крок для відновлення.

Але першочерговим пріоритетом залишається перемога у війні. У ситуації з нашими східноєвропейськими та скандинавськими партнерами це також питання посилення оборони та ускладнення можливого вторгнення Росії.

Оттавська Конвенція

1997 рік — це перша декада після заяви Френсіса Фукуями про "Кінець історії", коли людство сподівалося на зниження ризику великих міждержавних війн.

Очевидні й страшні наслідки війни на Балканах, де забруднення земель вибухонебезпечними предметами стало однією з головних проблем. За ініціативи гуманітарних організацій і після тривалого процесу лобіювання, держави "нового ліберального світу" ухвалили рішення про заборону протипіхотних мін як зброї, що суперечить цивілізованим методам ведення війни.

Варто зазначити тут, що під заборону підпадають лише протипіхотні міни – протитанкові загородження і касетні боєприпаси лишаються абсолютно законним методом ведення війни.

Росія, США та Китай не підписали цю конвенцію. США, хоча й не ратифікували документ, наклали внутрішню заборону на використання протипіхотних мін, що була скасована адміністрацією Трампа 2020 року.

Україна приєдналася до Конвенції у 2005 році, але не виконала вимогу щодо розмінування всіх територій протягом десяти років. Через це Україна опинилася в статусі невиконання Конвенції, коли почалася російська агресія й окупація Криму.

Цей контекст важливий для розуміння сучасної ситуації і позицій країн, що сьогодні є під прямою загрозою російського нападу. Російська агресія проти України у 2014 році, а тим паче повномасштабне вторгнення РФ 2022 року змінило загальний безпековий контекст.

Бо надії 1997 року більше не актуальні. Нещодавні заяви президента США не додають впевненості у системі колективної безпеки, тому країни, що мають кордон з РФ ухвалюють рішення про вихід із Конвенції про заборону використання протипіхотних мін і планують посилене мінування кордонів.

Міжнародна гуманітарна спільнота виступає з заявами про засудження такого кроку. Їх можна зрозуміти — Конвенція про заборону використання протипіхотних мін є одним із найбільших успіхів стратегії роззброєння.

Після ухвалення конвенції й активного гуманітарного розмінування, середня кількість цивільних жертв від вибухонебезпечних предметів зменшилася впʼятеро.

Але треба брати до уваги контекст. Якщо в 1997 році оптимізм (нехай і марний) дозволив країнам скоротити використання цієї страшної зброї, то у 2025 році вихід із цієї й подібних конвенцій видається правильним рішенням.

Аргументи сторін

Головний аргумент беззастережних апологетів конвенції — це небезпека для цивільного населення, яку становлять міни. І це справді проблема — десятки років після збройного конфлікту триває розмінування і гинуть люди.

Так, в Україні з початку повномасштабного вторгнення, за три роки загинуло 337 цивільні особи внаслідок підриву на мінах і боєприпасах, що раніше не вибухнули. При чому більшість цивільних жертв спричинені протитанковими мінами, на яких заборона Конвенції не розповсюджується.

За даними Міністерства оборони України, через протипіхотні міни в Україні за 1138 днів повномасштабного вторгнення, загинуло 46 осіб. Це справді страшно, бо кожний інцидент — це людське життя. Але (хоча це і не можна порівнювати) лише за 33 дні окупації Бучі загинула 381 людина. Окупація вбиває більше людей, ніж міни.

Інший аргумент, який часто використовують міжнародні організації, — це обмежена користь протипіхотних мін на полі бою. Наразі опубліковано кілька досліджень від цих організацій, які не витримують жодної критики, адже "дослідження" і "докази" представлені лише з однією метою — підтримати заборону протипіхотних мін.

Досвід складного для України контрнаступу на півдні 2023 року показав ефективність російських мінних загороджень і їхній значний вплив на результати на полі бою. Окрім того, західні партнери розглядають не стільки застосування мін під час бойових дій, стільки міни як елемент стримування й уповільнення можливої агресії. Найбільш замінована ділянка на планеті — між Північною і Південною Кореєю наразі показує ефективність такої тактики.

Тож, питання у повітрі — чи треба Україні теж виходити з Конвенції? Наразі таке питання не на часі — Україна давно й офіційно не може виконати умови конвенції про розмінування через війну. Вихід із конвенції може знизити міжнародну допомогу на розмінування, яка нам конче необхідна.

Разом з тим, що стосується країн Балтії, Польщі та Фінляндії, то рішення про вихід із конвенції цілком закономірне і відповідає безпековим інтересам країн.

Російська окупація вбиває набагато більшу кількість людей, ніж протипіхотні міни, а міни — як механізм стримування і підвищення вартості війни для супротивника — довели свою ефективність.

Тому замість засудження і "глибокої стурбованості" міжнародна гуманітарна спільнота має визнати обмеження і провал політики роззброєння кінця 90-х років.

Допоки нова архітектура безпеки не буде створена і країни не будуть впевнені в механізмах захисту, все що можуть і мають зробити гуманітарні організації – це підтвердити свою готовність включитися в розмінування щойно це буде можливо і безпечно.