Вся зона бойових дій – суцільна чорна діра.

До неї звикнути неможливо. Розбиті дороги, будинки, простріляні паркани, пробита уламками техніка, бруд і пилюка. Лише безпритульні собаки вносять романтику в цей апокаліпсис. У цьому всьому неможливо зберегти відчуття прекрасного. Воно притупляється з кожним днем перебування, і можу собі лише уявити, як воно впливає на тих, хто тут вже півтора року.

Усе це супроводжується постійними виходами-приходами артилерії, навислими, як рій бджіл, "Залами" і "Ланцетами", розтяжками та закладками мін. Між цим всім маневрують наші пікапи, бетери, бехи, течики, медеваки.

Півторарічне життя в бліндажах, зруйнованих "располагах" під постійний гуркіт генераторів робить свою чорну роботу.

Якщо раніше під час зустрічі з побратимами відчував якесь піднесення настрою, то зараз, привозячи їм дрони-камікадзе, пікапи чи мавіки, ти виглядаєш в їх очах тим, хто додає їм чергову партію труднощів. Наче і радіють, але не від привезеного, а винятково від можливості обнятись, виговоритись і побачити рідну душу, яка що далі, то більше для них схожа на мешканця іншої планети, ніж на побратима, з яким в перші місяці війни двіжував у Київській області.

А ще тут втрачається інстинкт самозбереження. Виходячи на позицію, дехто не вдягає бронік і шолом, бо дістали вже. Lowa змінилась на резинові чоботи. GoPro на шоломі нагадує про півторарічної давнини кураж. Неможливо весь час озиратись, пригинатись, прислухатись, придивлятись. Ідеш — як шахтар в забій, без всякого вогника в очах, знаючи, що БК треба економити, що з АГС в тебе 30 пострілів в день, а далі шукай, мути, вимінюй на щось.

Атмосфера спілкування в підрозділах кусюча. Будь-яке необдумане слово може призвести до непорозуміння. Наступ тягне за собою втрати. Втрати деморалізують і виводять з рівноваги.

Ворог прийшов до тями після перших поразок, ворог вчиться, ворог змінюється, збирає сили для нових атак. Він вже не той, яким був півтора року тому.

Між Києвом і війною збільшується прірва. Повертатись не хочеться. Але мусиш, бо тил має знати правду. Тил має навалювати ще і ще дужче.

Ми подобаємось собі такими, які ми є, ми себе влаштовуємо. Нам все ще байдуже, що наше життєве середовище зазнає змін, які загрожують нас убити. Ми не хочемо змінюватися. І це дуже небезпечно. Гасло "Змінюйся або помри" не метафоричне.

Все тільки починається.

Оригінал

Хочете стати колумністом LIGA.net – пишіть нам на пошту. Але спершу, будь ласка, ознайомтесь із нашими вимогами до колонок.

Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net
війна з росією