"Харків – наш Сталінград". Чому ми й далі дивимося на себе очима російського імперіалізму

Розбійницька агресія Російської Федерації проти України мобілізувала все українське суспільство на відсіч ворогові. Дедалі більше людей розуміють, що війна з імперією точиться не лише на військовому фронті, але й на фронті інформаційному, на фронті ідей і смислів, тому, якому не надавали належного значення ні різні українські уряди, ні широке суспільство.

Зараз говорять про те, що нам потрібно шукати нову мову, щоб означити те, що відбувається.

Історик і публічний інтелектуал закликає називати дії, які сьогодні точаться в Україні, не "агресією Росії до (sic!) України, а (ви готові?) вітчизняною війною української нації з Росією".

Політичний аналітик і декан української журналістики Віталій Портніков в унісон з цим веде  на YouTube-каналі щоденну хронологію російської агресії, називаючи кожне своє відео відповідним за ліком днем "Вітчизняної війни".

У тому ж новому-старому ключі президент України Володимир Зеленський оголошує, що міста, які героїчно обороняються від росіян, тепер матимуть звання "міст-героїв".

Інший автор, керований якнайкращими намірами, пише, що Харків сьогодні – це "наш Сталінград". У мене в Facebook раз через раз та й вирине фото скульптури Батьківщини-матері, яку у 1982 році спорудили на київських пагорбах за наказом Москви як колоніальну мітку України.

Таких міток у Києві сьогодні не одна.

Батьківщина-матір і досі має на щиті серп і молот. Але це не перешкоджає багатьом із нас, шукати і знаходити в ній джерело нового українського патріотизму, ще й пропонувати іншим зачерпнути з нього натхнення до боротьби.

Такі ініціативи, крім добрих намірів їхніх авторів мобілізувати та надихнути українців і українок, свідчать про те, як тяжко нам генерувати власні наративи, власний спосіб обговорення подій. Як тяжко нам творити власні цінності та смисли, як глибоко ми засвоїли російський спосіб мислення, бачення історії та сьогодення. Настільки глибоко, що для багатьох те самоусвідомлення стає неможливим поза імперськими ідеологемами та російською мовою.

У такій "новій мові" нічого нового насправді немає. Це радше орвелянська новомова, сповнена старих імперських ідеологем, які й далі прирікають нас на те, щоби мислити, дивитися на себе очима російського імперіалізму.

"Вітчизняний" і "місто-герой"

Прикметник "вітчизняний" – улюблене слово кремлівської пропаганди, наскрізь просякнуте імперськими смислами. Його протягом років совєтської окупації вживано з єдиною метою для заміни слова "український". Його й досі вживають ті, кому останнє застрягає в горлі.

Часом роблячи це несвідомо, кажуть "вітчизняний, а не український кінематограф", "вітчизняна, а не українська промисловість". Зауважу, що це слово не прямо називає країну, що є вітчизною для того, хто його вживає, а за імплікацією.

Якщо його вживають в українському контексті, то вітчизною є Україна, якщо в польському – Польща, якщо в російському – Росія. Для якогось "бойко-шуфрича" ця вітчизна одна, а для когось ще – зовсім інша.

Відтак і мем "вітчизняна війна" буде однаково вітчизняною для українського вояка і російського зайди, але ж вітчизна у кожного буде зовсім іншою. Інакше кажучи, така начебто "нова мова" не озброює нас новим визвольним способом думання, а навпаки знову узалежнює від імперської ідеології.

Візьміть фокус-групу українців і запитайте, з чим вони асоціюють вираз "вітчизняна війна". Відповідь, – гарантую, – буде очікуваною. Воно асоціюється з мітологією Великої вітчизняної війни совєстького народу проти фашизму. Те, що тепер українці застосовуватимуть "вітчизняну війну" до себе, не здатне скасувати і не скасує довгу історію вжитку цієї ідеологеми в совєтських підручниках історії та в нинішній російській пропаганді.

"Вітчизняна війна" – це категорія імперського мислення. От ми й приїхали, навіть не виїхавши!

В українській національній, не совєтській, історіографії ідеологеми "вітчизняна війна" немає. Але є інші: "визвольна війна", "визвольні змагання", "перша українсько-російська війна", "друга українсько-російська війна".

Для українця міф про так звану "велику вітчизняну війну" звучить як чисте знущання. Ним українців хотіли привчити думати, що совєтська імперія була для них "вітчизною", та сама, яка зорганізувала їх геноцид, який почався у 1929 році і триває нині, та яка трактувала українців як гарматне м’ясо ("чєм больше хохлов утонєт в Днєпрє, тєм мєньше придьотся в Сібір вивозіть").

Брехня про "Велику вітчизняну війну" пов’язана з іншим міфом, – що совєтська армія начебто "звільнила" Україну чи Європу, – "звільнила" як у словах "вільний" та "воля".

Совєтський режим, росіяни ніколи нікому волі не приносили, тому й звільняти нікого за визначенням не могли та не можуть. Тоді, як і зараз, замість нацистського ярма народам накидалося російське. Тим часом у ці дні українські журналісти пишуть "коли Харків окупували німці, а тоді звільнили (sic!) радянські війська".

Назва "місто-герой" теж демонструє нашу нездатність вийти поза коло імперських російських ідеологем. У совєтські часи звання "міста-героя", наче для знущання, присвоїли Одесі, Києву, Севастополю та Керчі – українським містам, які совєти здавали німцям часто без бою, а з деяких втікали так швидко, що, за висловом одного американського дослідника війни, "забували навіть світло гасити".

Центр Києва совєти замінували і висадили в повітря разом з тими його мешканцями, які лишалися. у Севастополі совєтське вище офіцерство начебто залишило напризволяще своїх вояків, а саме евакуювалося до Новоросійська. Тепер весь оцей "героїзм" хочуть приліпити нам, застосовуючи російську ідеологему, назавжди здискредитовану історією. Український переклад "місто-герой" її не рятує.

Вибір мови не є нейтральною дією

Приліплювання звання "міста-героя" – чисто російська практика, якої не знають інші країни. Чи ви колись чули про "місто-герой Лондон", чи "місто-герой Ковентрі", чи "місто-герой Варшаву"? У кожного з них є повні підстави вважати себе героями, але досі нікому в цих країнах чи поза ними не спало на думку описувати їх в той спосіб.

Наївно вірити, що надаючи українським містам звання "місто-герой", московський режим тоді намагався віддати шану їхнім захисникам.

Як можна віддавати шану тим, кого не існувало в природі: Київ, Одесу, Севастополь не захищали, їх здавали, часто без бою. Не про шану героям тоді йшлося. Совєтам важливо було перехопити дискурсивну ініціативу, контролювати наратив про війну, диктувати те, як осмислюватимуть досвід війни совєтські піддані.

Не допустити, щоби суспільство почало ставити небезпечні запитання: як московський режим готувався до війни, як її вів, чому було стільки поразок, чому втрачено стільки життів, як режим повівся з цими містами і загалом населенням, яке лишали напризволяще і яке потім поголовно таврували зрадниками, бо воно опинилося під нацистською окупацією. 

Ось такий ланцюг історичних асоціацій активізує у свідомості українців, знайомих зі своєю історією, ідеологему "город-герой"/"місто-герой".

Запозичуючи ідеологеми "вітчизняна війна" і "місто-герой" з ідеологічних методичок Кремля, той, хто закликає послугуватися ними, незалежно від власних намірів, теж закликає розділити з росіянами їхні цінності. Послуговуючись ними, українці знову підтверджують, що належать до фактично однієї з росіянами культури й системи цінностей. Хіба така "нова" мова може бути генератором морального духу і бажання боротися за свободу сьогодні?

Багато тих, хто сьогодні з’являється в публічному просторі та кого тяжко запідозрити в непатріотизмі, чомусь продовжують називати росіян українськими іменами так, ніби вони українці. Постійно чуємо "Володимир Путін", "Кирило Гундяєв", "Сергій Шойгу", "Михайло Мішустін", "Сергій Лавров", "Дмитро Медведєв", "Андрій Макаревич". Ті, хто українізує російські імена (а це, напевно, більшість українців), тим самим сигналізують, що на глибинному рівні вони й далі перебувають у російській культурі та вважають росіян своїми.

Якщо росіяни для них свої, то логічно напрошується висновок, що російська агресія проти суверенної України насправді є громадянською війною в межах одного російського народу.

Я глибоко сумніваюся, що так думають і хочуть саме це сказати ті журналісти, аналітики, політики й інші, яких бачимо, чуємо й читаємо тепер у ЗМІ, і для кого Владімір Путін, це чомусь Володимир Путін, Дмітрій Мєдвєдєв – Дмитро Медведєв, Андрєй Макарєвіч – Андрій Макаревич, Кірілл Ґундяєв – Кирило Гундяєв.

Мова і те, як нею послуговуються, завжди мала і має власну політичну логіку, подобається це нам чи ні. 

Вибір мови спілкування, особливо в країні з історією геноциду, ніколи не є політично нейтральною дією. Те, як ми оформлюємо свої ідеї та посилання, як озвучуємо події, наперед визначає те, як ми їх розуміємо.

Спеціально для Радіо Свобода