Чи готові ми померти за свободу. України, Європи й не тільки

Текстова версія мого виступу на форумі Yalta European Strategy 2022. Хочу через рік прочитати та зрозуміти, чи щось змінилось.

Чи готові ми померти за свободу? Ця дискусія була б цікавою в Росії, і питання могло б звучати так: чи готові ВИ вмерти в битві проти нашої свободи.

Але дискусія у нас тут, в серці Європи, в Україні.

І питання, яке я ставлю: на що ми готові піти, щоб жити у свободі.

Свобода – це не лише якість життя у вільній країні.

Свобода – це усвідомлення, вибір і дія. Правозахисник Нельсон Мандела казав: "Бути вільним – означає не просто скинути з себе кайдани, а жити, поважаючи й примножуючи волю інших".

Боротьба України – це і боротьба за волю інших. За волю Європи й не тільки. Це боротьба попри страх, бо це вибір жити у свободі. Це вибір нашої країни.

Я юрист, і я розвідник. Це означає і роботу в тилу ворога. І якось, готуючись до виїзду за "нуль", я вдягнув бронежилет, пояс і каску. І ще кілограм ...надцять спорядження.

Коли вдягав, то помітив, що знову серце бʼється швидше. Відчуття було, наче я готуюсь до побачення, а не на позицію ворога. 

І я тоді себе спитав, чи я боюся?

Це був адреналін і, звісно, що страх. Страх попасти в полон або бути пораненим. Та головне, що я не йшов вмирати. Але тоді собі сказав, що питання поранення – це може бути всього-на-всього питанням часу. Якщо йти вмирати за свободу, то одного дня це станеться. Але якщо йти боротись за неї, то шанси зростають.

5 червня 2022-го я отримав своє поранення. Воно змінило мене: тепер я знаю, скільки важить моє око, адже я втратив 10 кг.

У лікарні в перші два тижні дуже боявся померти. Вночі особливо було страшно. Але тоді тільки усвідомив – я не йшов помирати. Я йшов битись за свободу. Жити за свободу. І війна – лише одна з форм життя.

Звідси питання… а чи готове людство, ЄС та США боронити свою свободу? Наскільки глобальна система безпеки реально готова захищати свободу?

Адже організації на кшталт Червоного Хреста, Amnesty International, ООН… фактично вмерли, але точно не за свободу.

У громадян ЄС, і не тільки, є впевненість, що свобода з ними назавжди. Але наскільки в них є воля її захистити. Адже свобода – це не стан за замовчуванням, вона не гарантована.

Недарма історик Тімоті Снайдер написав свою книгу "Шлях до несвободи". Іноді цей шлях виглядає дуже подібним до газової труби.

Свобода насправді крихка, і я це бачив на власні очі. Тоді в мене їх було два.

Я народився в Афганістані. Мені було шість років, коли ми виїхали звідти, це був 1990 рік. Рік тому Афганістан показав, що він не готовий битись за свободу. Ні його лідери, ні його армія.

Чи готова Європа відстояти свою свободу? Чи, може, вона готова побачити свої памʼятки культури в руїнах, фільтраційні табори, повідомлення, що їх сусіда-художника чи поета, чи як я – юриста, поранено на фронті, й він може не вижити? Не знаю…

Знаю, що українці не одне десятиліття обирають відстоювати свободу. З найближчих дат 1991-й, 2004-й, 2014-й, 2022 рік. Не тільки зброєю, але й зброєю також. Бо свобода – це наш вибір і спосіб життя.

І ще... Україна не посилає нас вмирати. Ми обираємо жити у свободі й за цю свободу боротись. Війна – вже в Європі, й дуже важливо, що Європа та світ почали прокидатись.

І від того, наскільки швидко вони прокинуться, повністю залежить, скільки життів українці віддадуть за нашу і їхню свободу.

Оригінал