Збудувати не можна відкласти: що відбувається з військовими цвинтарями в Україні

Майже щотижня кілька десятків родичів загиблих військових збираються на цвинтарі у Кривому Розі: навідати рідних і підписати чергове звернення-скаргу до влади. Останнім часом погода зіпсувалась, і ці люди часто стоять під дощем, а могили, до яких вони приходять, — у воді. Там, де має бути паркан, накидане сміття. Той, хто вперше приїжджає до цвинтаря, навряд сам знайде сектор почесних поховань. Вказівника військового кладовища тут немає, лише вдалечині майорять прапори.

Міська влада обіцяла побудувати тут меморіальний комплекс до кінця 2024 року, але у жовтні раптово відмовилась від своїх обіцянок та перенесла все на "після війни". Приблизно така ж ситуація з будівництвом військових кладовищ у багатьох містах України.

Liga.net дослідила, що відбувається у Кривому Розі та яка ситуація з будівництвом меморіальних комплексів по всій країні; дізналась головні українські традиції поховань військових та як мають виглядати сучасні військові кладовища.

Лікар Різниченко

Олексій Різниченко прожив лише 28 років. Але у Кривому Розі його багато хто знає, тепер там навіть є вулиця на його честь. Він був лікарем і рятував людей і в мирному житті, і на війні з перших днів повномасштабного російського вторгнення.

Олексій рано почав читати і протягом життя читав постійно. Любив кататись на велосипеді і вважав, що так світ виглядає інакшим, аніж з вікна машини чи маршрутки. Захоплювався історією й об'їздив десятки міст і сіл України, особливо до душі йому припав схід. Його життя обірвалось у передмісті Лимана Донецької області у вересні 2022-го.

"Олексій Різниченко — це мій молодший брат, — каже криворожанка Катерина Станкевич. — І я намагаюсь берегти про нього пам'ять".

Після школи Олексій вступив до Харківського Національного медичного університету, вчився на військовій кафедрі та отримав звання молодшого лейтенанта. У 2013 році, коли Олексій навчався на третьому курсі, почався Євромайдан, і студент брав активну участь у його харківському осередку. У сутичках навіть отримав струс мозку, про який не розповів нікому з рідних.

Після університету він повернувся до Кривого Рогу і зовсім скоро став завідувачем міської амбулаторії. У місті його знали та поважали. Олексій багато працював і з цивільними містянами, і з ветеранами АТО – допомагав їм повернути нормальний сон, вилікувати проблеми з травленням. А також займався наукою: провів велике дослідження про адаптацію військових до цивільного життя та медикаментозну реабілітацію. Виступав зі своєю роботою на медичних конференціях.

"24 лютого 2022 року йому подзвонили з військкомату, повідомили, що він на обліку, але посади для нього зараз немає, — згадує Катерина. — Олексій відповів, що хотів би служити, і йому дозволили прийти наступного дня. Тож 24-го Льоша закінчив прийом пацієнтів, зранку 25-го знов прийшов в амбулаторію, бо ще були люди, і після роботи пішов у військкомат. Так у Кривому Розі він став начальником роти охорони і почав навчати майбутніх бійців надавати медичну допомогу".

У травні 2022 року Олексія перевели до 168 навчального центру "Десна" Чернігівської області. Там комплектувалась нова бригада, потрібен був лікар. Саме тоді росіяни вдарили по цьому навчальному центру ракетами. Загинуло 87 людей.

Лікар одним із перших опинився на місці прильоту та організував медичну допомогу для постраждалих. Рідним про це не розказував. Вони дізнались від військових тільки після його загибелі.

У червні 2022 року бригаду перевели на Лиманський напрямок Донецької області, де точилися бої. Олексій став начальником медичного пункту. Мав організовувати роботу санітарів, які вивозили поранених із поля бою. Але людей не вистачало, і Олексій сам виїжджав рятувати бійців. Під час одного з виїздів його бронетранспортер наїхав на міну. Всі, хто були у БТРі, загинули. Через три дні після цього ЗСУ звільнили Лиман від росіян.

Сектор поховань військових у Кривому Розі

Олексій Різниченко похований на секторі Почесних поховань на Центральному кладовищі Кривого Рогу. У 2022 році влада заявила про будівництво тут військового меморіального комплексу, пообіцявши збудувати його до кінця 2024-го. Але вже восени 2024 року будівництво "згорнули", перенісши на "після війни". Сталося це на тлі низки скандалів, які відбулися у місті.

Скандал щодо меморіального комплексу почався з макета центрального пам'ятника. Наприкінці серпня цього року його представив на сторінці у соцмережі син виконувача обов'язків міського голови Олександр Вілкул, про владні повноваження якого редакції невідомо.

Вілкул заявив, що цей пам’ятник встановлять на майбутньому меморіалі. Спільнота родин загиблих і широка громадськість обурились і вимагали провести конкурс на макет пам'ятника, адже цей нагадував монументи часів СРСР. Спільнота зібрала понад 1500 підписів, і Вілкул на тій же сторінці у соцмережі пообіцяв провести конкурс. Відтоді минуло три місяці, конкурс досі не оголосили, проте постамент збудували.

Окрім центральної скульптури рідні загиблих протестують проти червоного граніту, з якого планували зробити хрести на могилах. Пізніше стало відомо про завищені ціни на граніт для цих хрестів. Рідних не влаштовує також форма хреста, оскільки там не достатньо місця, щоб розмістити інформацію і фотографію. Крім того, у проєкті кладовища, який представила влада, могили розташовані не так, як у реальності, і місця між ними майже немає.

Рідні загиблих збирались на цвинтарі й підписали з десяток звернень, зокреима й до Офісу президента. Багато разів зустрічалися з владою. Спершу їм казали: будуватимуть або так, як передбачено проєктом, або ніяк. Пізніше пообіцяли конкурс на пам'ятник і подумати над їхніми побажаннями.

У жовтні 2024 року міська влада заявила, що військового меморіалу у Кривому Розі найближчим часом взагалі не буде. Відповідальний за будівництво департамент повідомив, що збудують тільки паркан, каплицю, ритуальний майданчик, центральні флагштоки та зроблять замощення площі. А надмогильні споруди (кольором яких обурювались рідні загиблих) та інші елементи будуватимуть після війни, "коли сім'ї загиблих дійдуть згоди". Але змін у проєкт так досі і не внесли.

Станом на середину грудня на кладовищі не побудували навіть того, що обіцяли: паркан навколо сектору Почесних поховань не з’явився, тут накидане сміття. На цвинтарі немає жодного вказівника, що тут поховані захисники, а для прощань із загиблими щоразу встановлюють намети — адже на кладовищі немає навіть тимчасової ритуальної споруди і місця для прощання.

Рідні загиблих весь час намагаються домогтися справедливості від влади — пишуть звернення до депутатів, ініціюють зустрічі. Але результатів, підтверджених документально, так і не побачили.

Натомість на початку грудня місцеві ЗМІ опублікували відео, на якому в.о. міського голови Кривого Рогу Юрій Вілкул у відповідь на спробу зачитати звернення рідних загиблих під час засідання міської ради назвав його "очєрєдним поносом". Після цього спільнота родин загиблих вийшла на акцію "Воїнам світла — світла пам'ять" у центрі міста й підписала нове звернення-скаргу на ім'я Вілкула. Юрій Вілкул ніяк на це публічно не відреагував.

"Місто Героїв"

Увесь цей час сестра загиблого лікаря Олексія Різниченка Катерина Станкевич не сиділа, склавши руки. Вона заснувала у Кривому Розі неформальну спільноту "Місто Героїв", об'єднавши небайдужих криворіжців і родичів загиблих. У 2022 році учасники спільноти відвойовували у місцевої влади право вшанувати загиблих у міському просторі, адже спершу позиція влади була такою: на всіх загиблих вулиць не вистачить, не можна виділяти когось одного. Тож петиції про перейменування на честь загиблих військових відхилялись без розгляду.

Не відчувши підтримки влади у створенні принаймні якихось місць, де рідні загиблих і містяни могли б збиратись для вшанування, "Місто Героїв" організувала меморіал із прапорцями у центрі міста. Вони збирались на акції з імпровізованими табличками із запропонованими назвами вулиць і розповідали містянам про своїх героїв. У результаті в Кривому Розі з'явилося 38 вулиць, названих на честь загиблих захисників.

Сама Катерина та її мама найчастіше організовують зустрічі з іншими родинами на секторі Почесних поховань у вихідні, проводять голосування щодо кольору граніту (понад 70% – за світлі козацькі хрести) та інших побажань сімей у створеному ними чаті, пишуть звернення про проблеми будівництва і організовують публічні заходи.

Катерина та інші представниці спільноти родин загиблих вважають: дієвим інструментом налагодження комунікації мають стати громадські обговорення, як це було з перейменуванням вулиць. На зустрічі під час громадських обговорень, на їхню думку, треба запрошувати також істориків, скульпторів, архітекторів, журналістів і всіх зацікавлених у темі криворіжців.

Військові кладовища в інших містах

Міністерство у справах ветеранів описує, як будуватимуть головний меморіал країни у селі Гатне під Києвом – Національне військове меморіальне кладовище. Спершу збудують сектори поховань, автостоянку, під’їзну дорогу, огорожу, майданчики для сміттєвих контейнерів, проїзди та інше. У другу чергу будуватимуть адмінбудівлю, будинок трауру, громадський туалет, монумент. Кінцевий строк завершення будівництва першої черги – 31 грудня 2025 року. Зараз тут працюють над створенням дощової каналізації, штучної водойми, встановлюють тимчасову огорожу, армують стіни фундаментів майбутніх будівель, засипають дороги щебенево-піщаною сумішшю.

Віра Литвиненко, мати азовця Владислава Литвиненка, що загинув у Маріуполі у 2022 році, каже, сім'я чекає Національний військовий меморіал вже два роки. Цей час прах її сина зберігається у них вдома.

"Ми сподівались, що Національне військове кладовище збудують у найкоротші терміни, — каже Віра. — Але дуже довго обиралась земельна ділянка, кілька разів міняли локацію, обрали її за межами Києва, тепер там якісь протести місцевих мешканців".

Будівництво триває, але спершу рідним загиблих обіцяли кладовище в центрі Києва, тепер локація змінилась. Віра каже, бажання везти прах сина десь на Одеську трасу у неї немає, як і впевненості в тому, що проєкт реалізують в обіцяній величі.

"На мій погляд, військове кладовище має викликати не стільки журбу, скільки пошану і повагу до цих героїв", — каже мама загиблого захисника.

У Львові захисників ховають на полі почесних поховань. Це місце примикає до Личаківського цвинтаря, де раніше були поховані радянські військові. Це військовий цвинтар, який відкрили ще у 1944 році. Тут планують збудувати сучасний військовий меморіал.

Історикиня, співробітниця Центру міської історії Ірина Склокіна розповідає, що ще до повномасштабного вторгнення у місті склався певний регламент шанування загиблих військових у міському просторі. Під час поховання міська влада залучає трубача, який грає скорботну мелодію, — це спонукає людей на вулиці зупинятися. Потім загиблого відспівують у центрі міста, труну проносять біля ратуші.

"Це спроба зробити щось із цим сильним суспільним конфліктом між тими, хто втратив на війні людину, і тими, кого це горе не торкнулось", — каже Ірина Склокіна.

Ірина продовжує, що конкурси на будівництво значимих об'єктів у Львові — не виняток, а вже сформована тенденція, пов'язана з формуванням "європейського" обличчя міста.

Конкурс на будівництво військового меморіалу на Марсовому полі тривав три місяці, обрали один із запропонованих варіантів, який ще допрацьовуватимуть.

У технічному завданні до цього конкурсу прописали збереження балансу між похованнями і громадським простором для подій і зустрічей. Мається на увазі, що у цьому місці людина зможе рухатись, тут будуть дерева, місце, де можна посидіти.

Філософ Антон Дробович, що п’ять років очолював Інститут національної пам'яті, говорить,усе, що стосується військових поховань, — складна історія для України.

"Нормативно-правова база в Україні ще й досі недостатньо врегульовує ситуацію з військовими похованнями, — каже Антон. — Поняття "військове кладовище" взагалі немає у законодавстві. Тому ми в інституті підготували проєкт закону, який вносить відповідні категорії і поняття у чинні закони. Тож тепер військове кладовище не має бути одне на всю країну, це можуть бути і окремі військові кладовища у кожному місті, не менш важливі і цінні для кожної громади. Через прогалини у законодавстві на секторах військових поховань часто виникають проблеми".

Так було у Тернополі, де влада підготувала проєкт воєнного меморіалу. Усі родини погодились, крім однієї, яка встановила на цьому меморіалі скульптуру з граніту на повний зріст. Відбувся скандал, і надалі сім`ї загиблих, які ховатимуть рідних, підписуватимуть договір у новому зразку про уніфіковані пам`ятники. В іншому випадку полеглих героїв ховатимуть на інших кладовищах. Воєнний історик, голова громадської організації "Центр Мілітарної Історії" Василь Павлов вважає, що подібні ситуації пов'язані із так званою "цвинтарною травмою 90-х":

"Усі пам'ятають ці кладовища стилю "ліхіх 90-х", де чим більше граніту, чим пафосніший пам'ятник, тим краще, — каже Василь. — Ще й досі люди на це зважають, тому іноді родини загиблих військових відмовляються від типового надгробку і хочуть встановити свій пам'ятник".

Традиції військових поховань в Україні

Головна особливість старих українських військових цвинтарів — козацькі хрести зі світлого каменю. Про це говорить журналістка й авторка YouTube-каналу "Обличчя Незалежності" Дарія Гірна.

"Їх у нас встановлено понад 800 по всій країні; мало би бути понад 3000, але різні імперії та радянська влада доклали руку, щоб так багато їх не збереглось, — каже Дарія. – Центральний елемент цвинтарів — світлі козацькі хрести".

Кладовища українських січових стрільців зазвичай оформлені дуже скромно. Дарія каже, там немає суперархітектури, зазвичай вони впізнаються лише за козацькими хрестами, адже в часи їхнього будівництва не було достатньо ресурсу, щоб думати над політикою пам'яті. І люди, які цим займалися, мали дуже обмежені бюджети і можливості.

"Місця українських військових поховань переважно всі уніфіковані, — каже Дарія. — Але це не та урівняйлівка, яку нам нав'язував СРСР. Уніфікованість у розумінні західних демократій — це про гідність і рівність".

Так, на старих українських військових похованнях найчастіше зустрічаються козацькі хрести, державна символіка— тризуби на цих хрестах, каплиця або дзвіниця і світлий камінь: пісковик, вапняк або архітектурний бетон.

Воєнний історик Василь Павлов вважає,через тривалий програш у боротьбі за державність в історії в Україні не існувало тяглості культури вшанування загиблих.

"У нас були військові поховання, але не було якоїсь лінії спадкоємності: від козацьких поховань до стрілецьких, від стрілецьких до поховань воїнів УПА", — каже Василь.

Культура пам'яті має працювати вдовгу, для майбутніх поколінь, каже історик. Найчастіше у світовій історії для зведення військових меморіалів чекали, коли завершаться бойові дії й з’явиться єдина державна концепція та державна політика пам'яті.

"В Україні ж такий поспіх через тотальну недовіру до держави, — каже Павлов. — Через те, що дуже довгий час держава не була українською. Тож зараз вона має взяти на себе відповідальність за формування цих секторів військових поховань і будувати прозору комунікацію з родинами загиблих, повертаючи до себе довіру".

Сучасна меморіальна культура сформувалась у світі здебільшого після Першої світової війни. Про це говорить Іван Стичинський — кандидат історичних наук, співробітник Українського інституту національної пам'яті, що спеціалізується на проблемах меморіалізації.

За його словами, саме після 1918 року з'явилися військові меморіали, які ми звикли бачити сьогодні: з ідеєю типового надгробка, пам'ятника невідомому солдату тощо. До початку російського вторгнення військове вшанування в незалежній Україні відбувалось у радянських традиціях.

"Проте існує питомо українська культура військового вшанування, – каже Стичинський. – Наприклад, на військових похованнях, зокрема Галицької армії часів ЗУНР, насипали кургани, і вони досі збереглися на західній частині України".

На секторах військових поховань встановлювали хрести. Хрест Симона Петлюри — це військова нагорода доби армії УНР для учасників бойових дій у складі української армії під час визвольних змагань. Секторів із цими хрестами збереглось чимало і в Польщі, і в Америці. Одне з таких відомих українських кладовищ — Саут-Баунд-Брук у США.

Тому коли у 2014 році постала проблема вшанування загиблих у війні з Росією, Інститут національної пам'яті запропонував використовувати за основу військових надмогильних споруд саме козацький хрест. За задумкою ІНП, типові надгробки мають показати, що як у лавах військових, так і після смерті всі рівні.

Як мають виглядати військові меморіальні комплекси

Меморіал — це можливість бути ідентифікованим та гідно похованим. Це можливість суспільства проявити пошану до загиблого. Спроба пов'язати минуле і майбутнє. Воєнний історик Павлов вважає, що при будівництві меморіалу люди, які розробляють проєкт, мають відповісти собі й іншим на питання: які сенси нестиме цей простір, які ідеї? Хто сюди приходитиме?

Наприклад, військове кладовище в Нормандії — це просто зелена галявина, на якій стоять абсолютно однакові хрести з інформацією. В Арлінгтоні теж рівні для всіх поховання військових, є окремі групові меморіали.

У меморіалі Небесної сотні у Львові немає ніякої центральної скульптури, розповідає дослідниця Ірина Склокіна. Натомість там — невеликі фотографії всіх загиблих з Небесної сотні та їхні імена. Цей меморіал став простором міської ревіталізації: пов'язав між собою кілька сусідніх великих вулиць, пішохідних і велосипедних маршрутів.

"Це місце має тісний зв'язок з природою, слугує не стільки пропаганді якоїсь ідеології чи навіть патріотизму, а є місцем, де люди теж можуть зцілюватись через контакт з природою, — каже Ірина. — Поруч із ним — Сад Пам'яті з іменними деревами, посадженими родинами загиблих часів АТО".

Інститут національної пам'яті напрацював десять принципів меморіалізації. Співробітник Інституту Іван Стичинський наголошує: ІНП не може вказувати, як треба або не треба вшановувати загиблих, може лише давати рекомендації. Але під час будівництва Національного військового кладовища в Києві Кабмін затвердив постанову про те, як має виглядати надгробок там. Інститут національної пам'яті радить використовувати цю форму надгробка і в інших містах.

Іван Стичинський каже, що планування меморіального комплексу перш за все залежить від наявної площі і місця розташування. Мають враховуватись побажання громади, як вони бачать це місце: чи це сектор з могилами військовослужбовців, або там має бути ще якийсь меморіальний об'єкт. Останній може бути присвячений або, наприклад, підрозділам, де служили загиблі, або це може бути могила невідомого солдата символічна, або площа з прапорами військових підрозділів, капличка. Це залежить також і від художнього задуму, який переможе на конкурсі. В першу чергу має враховуватися думка родин загиблих: у них є бачення, яким вони хочуть бачити цей простір, щоб він був для них зручним і знову не травматизував.

Окрім створення військових меморіальних комплексів загиблих військових шанують також через створення меморіальних дощок, перейменування вулиць та інших топонімів, заснування стипендій, грантів, створення різних культурних, мистецьких і пам'яткоохоронних просторів на честь загиблого або загиблої. Меморіалізація відбувається під час перебігу війни.

Україна має розробити й затвердити політику військових поховань, спираючись і на традиції наших західних партнерів, вважає журналістка Дарія Гірна. Тут не йдеться про меншовартість. Йдеться про те, що в деяких країнах, наприклад у нашої сусідки Польщі, було більше часу побудувати ці політики й уніфікувати вигляд військових кладовищ.

"У Кривому Розі влада пропонує червоний камінь для козацьких хрестів, багато сімей не згодні. У мене виникає питання: а чому червоний? – каже Дарія. – Це якийсь результат дискусій місцевих архітекторів і скульпторів? Чи це тому, що у міськради є знайомий підрядник, і варіант замовити у нього здається найбільш привабливим? Вибачте, а це реально той підхід до будівництва, якого заслужили люди, які поклали життя за цю країну? У такому випадку ця пам'ять — це вже мертва пам'ять. До того ж колір каменю — це наслідок ідеї, а не першопричина. У проєкті меморіалу має бути бачення, думка, дискусія і врахування побажань рідних".

Дарія наводить приклад: в Ірпені відбувались громадські обговорення щодо сектору військових поховань. Там запропонували ескізний проєкт. Сім'ї дали фідбек, були пропозиції про різні види каменю: декілька видів граніту, мармуру і так далі. І сім'ї знайшли свій варіант каменю – білий граніт.

"Тобто людям дали можливість помацати той камінь, подивитись, як на ньому виглядають написи, прикинути, як він виглядатиме в композиції всього меморіалу, — каже Дарія. — А коли сім'ям просто кажуть: "Друзі, у вас буде тут червоний камінь стояти", – це ніщо інше, як саботаж пам'яті. Тому що ця пам'ять не буде працювати в довгостроковій перспективі. Ніби ми просто закриваємо питання порядку денного: мовляв, поставимо камінець, і хай сім'ї нарешті закриють рота, тому що постійно щось там ходять і вимагають".

Меморіалізація — це жити так, як жив захисник

Криворожанка Катерина Станкевич та її родина стараються берегти пам'ять про загиблого лікаря Олексія Різниченка і поза боротьбою, пов'язаною із сектором поховань військових. Минулого року на день народження Олексія сім'я Катерини провела велопробіг його імені. Він захоплювався їздою на велосипеді: їздив сам та з компанією – лісами, містом. Його філософія була така: катаючись на велосипеді, бачиш більше, аніж з вікна автобуса або машини. Рідні Олексія хочуть це популяризувати.

Цьогоріч вони відкрили вуличну бібліотеку на його честь – адже за читанням Олексій провів багато годин свого життя. Катерина виборола перейменування вулиці не тільки на честь свого брата, а й популяризувала імена низки інших героїв і героїнь Кривого Рогу.

"Жити так, як він жив, згідно з його цінностями — ось що робить внесок Олексія у творення сучасної України безсмертним, — каже Катерина Станкевич. — Це і є меморіалізація".