Зміст:
  1. Зареєстровані
  2. Розраховувати на себе і на Бога
  3. Стиль життя
  4. "Ми повернемося додому навіть у руїни"
  5. Люди-тіні
  6. Вперед, невідомо куди!

На годиннику 19:50, Львів вже огорнула непроглядна ніч. Під ліхтарем, біля бокового входу стандартної панельки, скупчилися люди. Деякі тихо розмовляють, а більшість просто курять, вбиваючи час. За десять хвилин двері відчиняться, і всі ці люди опиняться в теплі – нічліжка для безхатченків починає роботу о восьмій.

Притулок на вулиці Кирилівській існує багато років. Раніше він займався лише підтримкою безпритульних, але з початком повномасштабного вторгнення ситуація змінилася. Зараз значна частина "клієнтів" – вимушено переміщені особи. Війна залишила їх без даху над головою, проте здаватися вони поки що не збираються. Ці люди сподіваються змінити своє життя на краще, хоча й зізнаються, що готові до будь-якого розвитку подій.

Як влаштований притулок ізсередини та чому переселенці не знаходять кращих варіантів – читайте в репортажі на LIGA.net.

Зареєстровані

О восьмій черговий відчиняє замок і каже через двері: "Заходимо по одному". Спочатку відвідувачі проходять у кімнату, де їх реєструють у журналі. Соцпрацівник Олександр записує імена ще до того, як люди їх називають.

"У нас є такі, що з перервами по три-чотири роки тут живуть, встигаєш запам'ятати, – пояснює він. – Обставини бувають різні. Наприклад, зараз у нас зависли переселенці, яких обіцяли розселити в пансіонатах в області, але через бюрократичні моменти цей процес застопорився невідомо на скільки. Тож вони залишатимуться тут, доки все не вирішиться".

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Інформаційний стенд у притулку (Фото: Іван Станіславський)

Олександр працює у притулку понад десять років і пам'ятає, що зазвичай частка немісцевих жителів була дуже незначна, а зараз переселенці — це ледь не половина мешканців. На зміні працюють троє: черговий та два соцпрацівники. Вони залишаються на всю ніч з 50 людьми – це максимальна кількість, яку може прийняти притулок.

Очікувано, що в зимовий період послуги нічліжки стають актуальнішими, але починаючи з 2022 року все забито під зав'язку, незалежно від сезону. Нужденні можуть отримувати тут нічліг, вечерю та допомогу у відновленні документів. З кожним укладається письмова угода, де встановлено кілька правил: потрібно зробити флюорографію та бути у тверезому стані.

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Клієнт притулку проходить тест на алкоголь (Фото: Іван Станіславський)

"Слухай, ну ми ж це вже проходили, зараз будеш гудіти у трубку", – лунає спокійний голос чергового від дверей. "Та не пив я", – запевняє зарослий сивою бородою чоловік в насунутій на очі шапці. Черговий дивиться на алкотестер: "Ні, ну кому ти розповідаєш, ще більше, ніж минулого разу. Давай так: або зараз йдеш по-доброму і прийдеш потім тверезий, або більше ти сюди взагалі не повернешся". Той погоджується та мовчки виходить на вулицю.

Розраховувати на себе і на Бога

Кілька похмурих чоловіків один за одним мовчки розписуються у журналі та виходять з кімнати. Раптом у кімнату заходить жінка у білому пальті. В руках вона тримає таку ж світлу кофтину та починає жваво розповідати, як віднайшла її десь у гуманітарному штабі і як вона припала їй до душі. Яскрава постать жінки буквально ріже очі після сіро-чорних фігур.

"Я не бомжиха, просто так склалося", – ніби у відповідь на мій здивований погляд каже жінка. Це пані Анна з Миколаївської області. На батьківщині вона мала фермерське господарство, техніку та свійських тварин. Зараз нічого цього немає, є випадкові підробітки, місце у притулку і трохи особистих речей. Вона погоджується показати свій "куток": на ліжку лежить посуд, книжки та дивна репродукція "Таємної вечері", складена з квасолі, гречки та іншого збіжжя.

"Оце і все моє майно, – саркастично каже пані Анна. – Що було, того вже немає. Що тут зробиш? Ні, я не з тих, які швидко здаються, але якось так виходить, що розраховувати можна лише на себе і на Бога".

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Пані Анна демонструє свій новий одяг (Фото: Іван Станіславський)
"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Ліжко пані Анни (Фото: Іван Станіславський)

Стиль життя

Після реєстрації люди йдуть вечеряти. Схоже, до соцпрацівників тут ставляться як до начальства, а от у їдальні помітно, що атмосфера стає більш неформальною. На стіні висить телевізор, з якого лунає телемарафон — утім, тутешніх мешканців військово-політична ситуація не дуже цікавить. А можливо, просто нагальні загрози у них інші. За вечерею точаться розмови про гуманітарні хаби: де і що видають, хтось згадує про пункт обігріву на вокзалі, інший – про їдальню при храмі. Говорять, що на якомусь ринку охорона — наче звірі, а вночі на вулиці побили Гришку і тепер він у лікарні.

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Мешканці притулку за вечерею (Фото: Іван Станіславський)

Спираючись на свій багаторічний досвід, соцпрацівник Олександр каже, що причини, через які люди потребують притулку, суттєво не змінилися. Так, війна додала нову категорію безхатченків, але водночас залишилися зловживання алкоголем та наркотиками, проблеми з законом і родинні негаразди.

"У кожного свої проблеми. Ми розглядаємо ситуацію, намагаємося з'ясувати, що заважає людині рухатися далі. Наприклад, втрачені документи — це поширене явище. Ми складаємо план дій і намагаємося стимулювати людину поступово розв'язувати питання. У кого є чітка мета вибратися – ті зазвичай тут не затримуються. Але для багатьох це кінцева станція, для них, можна сказати, це вже стиль життя такий", – ділиться соцпрацівник.

За період роботи траплялися і нестандартні історії. Олександр пригадує чоловіка, який втратив житло через аферистів і лишився на вулиці. А одна з "новинок" воєнного часу – подружні пари та родини.

"Ми повернемося додому навіть у руїни"

Людмила та Микола – пара середнього віку з Мирнограда на Донеччині. Вона працювала продавчинею, а її чоловік – водієм. До кінця 2023 року, попри небезпеку, подружжя залишалося в рідному місті, доки в одну з ночей будинок поруч не зруйнувало КАБом. Їхнє житло також сильно постраждало.

З січня 2024 року вони мешкають у притулку на Кирилівській. Людмила підробляє кухарем, а Микола не працює через серйозну хворобу. Надати необхідну медичну допомогу йому здатні тільки у місті, тому пара залишається в ситуації, коли не може дозволити собі знімати квартиру у Львові, але й поїхати теж не може.

"Те, що я зараз заробляю, цього не вистачає ні на що. Мені платять відсоток від виторгу, буває така каса за день, що маєш 100 гривень. Але я все одно тримаюся за цю роботу, тому що хоча б проведу день в теплі, а також зможу щось поїсти й взяти трохи з собою", – розповідає Людмила.

Поки триває війна, Микола з Людмилою не бачать для себе майбутнього. Кажуть, що могли б поїхати за кордон, але перспектива залишити свою Батьківщину для них гірша, ніж життя у злиднях. "Якщо буде мир, ми повернемося додому навіть у руїни. А поки ми не знаємо, як воно буде", – приречено знизує плечима жінка.

Наразі від околиць Мирнограда до позицій росіян лише кілька кілометрів, тож вони щодня обстрілюють житлові квартали з артилерії. Місто лежить на шляху, яким ворог наступає на Покровськ, і, можливо, найближчим часом Мирноград перетвориться на руїни або буде окупований.

Люди-тіні

До відбою о 22:00 у притулку вільний час. Хтось пере речі або приймає душ, а хтось читає книгу чи тихо спілкується, сидячи у кімнаті. Якийсь чоловік беззвучно, як тінь, пройшов та ліг на матрац у коридорі між житловими кімнатами. Помітно, що частина людей у притулку поводяться так, наче хочуть бути невидимками. Вони ходять, опустивши очі, й уникають будь-яких контактів. Якщо стати на шляху, така людина омине тебе, наче робот-пилосос ніжку стільця. Здається, вони звикли, що для навколишнього світу їх не існує, і відповідають світу тим самим.

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Мешканець притулку читає книгу (Фото: Іван Станіславський)

На лавці біля входу сидить одягнена жінка. Вона здається цілком звичайною, але весь її вигляд, те, як вона дивиться, промовляють, що вона не звідси. Може, прийшла у справах або на когось чекає.

– А ось і Наталія. Чому не роздягаєтесь? Вже вечеря закінчується, – зненацька каже до неї Олександр.

– Я хотіла запитати у вас: чи довго я ще тут можу ночувати? – звертається до нього жінка.

Олександр починає пояснювати, що можна залишатися скільки буде потрібно.

Вперед, невідомо куди!

"Я прихожу сюди остання, щоб менше пересікатися з постійними мешканцями, – починає розповідати Наталія. – Я бомж, але не такий безхатько, як заведено про це говорити. Це не мій стиль життя, і мені важко з цими людьми. Мені дозволили пожити тут місяць, але вже зрозуміло, що затримаюся довше".

Наталія з Херсона, багато років працювала кухарем на флоті. Зізнається, що про своє минуле нікому тут не розповідає, бо досі не звикла до думки, що довелося опуститися до такого життя.

На початку вторгнення будинок Наталії постраждав від обстрілу, а згодом, після підриву росіянами Каховської ГЕС, опинився під водою. Якийсь час жінка жила у притулку в Тернополі, потім з донькою та її чоловіком — на Рівненщині. Але родина сватів виявилася не дуже гостинною, і Наталія була змушена поїхати до Львова. На жаль, адаптуватися їй не вдалося, вартість житла виявилася захмарною.

"Я жила на залізничному вокзалі, мене ганяла поліція, казали погані слова, принижували. Це стандартне ставлення до таких людей. Так я прожила два місяці, поки не отримала запалення легень і не опинилась у лікарні. Потім волонтери привезли мене сюди, все ж краще, ніж на вокзалі", – розповідає Наталія.

Вона ще не повністю оговталася після пневмонії, але не сидить склавши руки. Наталія з іронією зазначає, що "має бізнес" – вантажні перевезення, та дістає з мішка "кравчучку". Жінка чергує на ринках, допомагає покупцям довезти картоплю в мішках або щось інше, а на вокзалі – багаж пасажирам.

Цей сервіс приносить лише 100-200 грн на день, тому без гуманітарної допомоги не обійтися. Значна частина дня проходить в поїздках між благодійними фондами. Сьогодні у Наталії було трохи роботи, й вона почувається втомленою.

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Пані Наталія тримає в руках "кравчучку" (Фото: Іван Станіславський)

"Я щодня мрію про повернення до Херсона, але повертатися немає куди. Кожен день сумую за домом і за морем. Біля моря повітря смачніше, тут мені цього дуже не вистачає, я відчуваю, що тут все не рідне. Скільки років я працювала на флоті, а зараз мені соромно, що стала отак жити. Сподіваюся, що це тимчасово, я рухатимуся вперед, хоч і невідомо куди", – каже Наталія і все ж таки йде на вечерю.

Наталія зможе влаштуватися на роботу за фахом після того, як відновить втрачені документи. Разом з фахівцями притулку вони вже працюють над цим. За кілька місяців Наталії виповниться 60 років, і вона отримуватиме хоч якусь пенсію. Цими перспективами й живиться її оптимізм.

О восьмій годині ранку всі мешканці будуть змушені покинути притулок. Такі правила. Ці люди повернуться на вулиці Львова, де, можливо, комусь з них вдасться змінити своє становище.

Олександр розповідає, що іноді його підопічні зникають без попередження. У таких випадках він завжди сподівається, що послуги притулку їм більше не потрібні й вони змогли знайти для себе щось краще. А всі інші о 19:50 знову стоятимуть під ліхтарем будинку на вулиці Кирилівській.

"Я не бомжиха, просто так склалося". Чому переселенці опиняються в притулках для безхатьків
Взимку, залишаючи притулок на денний час, люди кладуть продукти за вікно, щоб ті не зіпсувалися. Бо холодильників у притулку немає (Фото: Іван Станіславський)