Вижити гідно. Як медсестра з Маріуполя пройшла крізь завод Ілліча та полон і не зламалась

Ольга Шаповалова – медсестра з Маріуполя. На початку повномасштабного вторгнення вона працювала у військовому шпиталі №555. Після того як його розбомбили росіяни, разом зі своєю бригадою та пораненими військовими переїхала у бункер на завод Ілліча. Асистувала лікарям, робила перев’язки, доглядала хворих.

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

З 12 квітня до 17 жовтня 2022 року Ольга була у російському полоні. Її та інших медикинь перевозили з колонії до колонії. Після обміну та реабілітації Ольга працює медсестрою у відділенні гнійної хірургії в Київському військовому шпиталі. 

LIGA.net поспілкувалась з Ольгою та дізналась, як це – намагатись не лише вижити, а й вижити гідно, що допомогло їй триматися у полоні та чому найскладніше після звільнення – знову опинитися в соціумі. 

Прибути за тривогою

Ввечері 21 лютого 2022 року Ользі Шаповаловій зателефонували з роботи – з військового шпиталю №555 у Маріуполі. У слухавці сказали, що треба "терміново прибути". За кілька хвилин до цього російський диктатор Володимир Путін у своїй промові заявив, що Росія "визнає незалежність" ДНР" та "ЛНР". Це був сигнал: отже, повномасштабне вторгнення неминуче, і військові, зокрема  медики, мають бути у повній готовності.

Вдень 23 лютого Ольгу ненадовго відпустили додому – зібрати торбинку з речами та повернутись. Ольга взяла з шафи тільки білизну та змінний одяг і знову поїхала в шпиталь. Більше вдома вона не була і вже не буде ніколи – її будинок у Маріуполі згорів.

Ользі 48 років, вона медсестра. Народилася та все життя до повномасштабного вторгнення прожила у Маріуполі. До 2019 року працювала у хірургічному відділенні лікарні швидкої допомоги. У 2014 році туди стали привозити поранених військових, і медсестри, які раніше працювали лише з цивільними, почали допомагати військовим лікарям. За два роки у Маріуполі відкрився мобільний військовий шпиталь, а ще за три, у 2019 році, Ольга підписала контракт з ЗСУ та перейшла туди працювати.

Перші вибухи жінка почула близько п’ятої ранку 24 лютого – коли спала у казармі. "Ми підхопились, швидко одяглися та стати чекати командира, щоб він сказав, що робити, – згадує Ольга. – А потім почали привозити поранених – це тривало день і ніч, постійно. І з кожним днем поранених ставало дедалі більше – спочатку лише військові, потім вже і цивільні. Когось привозили, хтось приходив сам. Серед них були й діти".

Спочатку персонал шпиталю намагався організувати роботу з чергуваннями по шість годин. Але це спрацювало лише в перший день – далі пацієнтів стало так багато, що на відпочинок не було часу. Оперували одночасно в п’яти операційних. Поспати медики могли максимум кілька годин вночі по черзі.

"Інтернету не стало швидко, згодом почались перебої з водою, – згадує Ольга. – У шпиталь приходили допомагати цивільні лікарі та інший медперсонал – хто раніше працював у цивільних лікарнях, жив поруч та просто хотів допомогти. Хтось приносив їжу – пам’ятаю, якась жіночка наліпила вдома пельменів та приходила пригощала нас. А згодом ситуація ще більше погіршилась, і цього не стало".

12 березня снаряди почали прилітати на територію шпиталю та поступово знищили всі корпуси, крім одного. А 16-го, в день бомбардування Маріупольського драмтеатру, росіяни влучили авіабомбою і туди.

"У місці влучання тоді не було людей – просто пощастило, – говорить Ольга. – Ті, хто був у коридорі, попадали та отримали контузії. У найближчій до епіцентру вибуху операційній саме оперували пораненого. У нього була відкрита черевна порожнина, і в неї посипалось скло з вікон. Він помер. Ми всі вискочили в коридор, побігли в підвал. А трохи пізніше до нас привезли поранену вагітну жінку, яка вижила у Драмтеатрі, – від неї ми дізнались, що там сталося".

Після влучання в шпиталь стало ясно, що залишатися там небезпечно і треба переїздити в укриття. Вночі командування вирішувало, куди саме перебазується шпиталь. Зрештою вирішили так: одна бригада поїде на Азовсталь, інша – на завод Ілліча. Зібрали медикаменти, розхідники, завантажили в автівки медичне обладнання, підготували до транспортування поранених – та вирушили. Ольга поїхала на завод Ілліча.

На заводі Ілліча

На заводі Ольга та її бригада провели трохи менше ніж місяць – з 17 березня до виходу в полон 12 квітня. За цей час встигли змінити там п’ять місць дислокації. Просувались вглиб у міру наближення росіян. Переїздили на інше місце завжди вночі – тоді менший ризик бути поміченими. Переносили поранених у машини, вантажили обладнання і так їхали.

"Перші днів п’ять ми працювали в такому ніби як переході між цехами під насипом, – згадує Ольга. – Але там було дуже мало місця, а поранених ставало все більше. Ми переїхали у бункер з кількома приміщеннями – там було більш-менш комфортно. У найбільшій кімнаті зробили операційну на два столи. А далі ворог наступав та захоплював територію, ми плавно відходили в інші бункери. Але такого класного вже не було. Та і взагалі все ставало гіршим – медикаменти теж закінчувалися".

Пацієнтів оперували ввечері, а потім всі разом йшли робити перев’язки. Не лише медсестри, а й лікарі теж, бо рук не вистачало. Завели журнал перев'язок та робили їх раз на три дні, адже пацієнтів одночасно було близько 200, і щодня перев’язувати кожного фізично неможливо.

Кілька разів на завод Ілліча прилітала допомога на гелікоптерах. Ці ж гелікоптери забирали найважчих пацієнтів. Обирати, кого саме евакуюють, було для лікарів найважчим, бо по суті лікар мав обрати, кому дати шанс на життя.

"Евакуювали кілька разів десь по десять поранених, – розповідає Ольга. – Ми їх готували, одягали, заносили у гелікоптери та бажали успіху. Хлопці пропонували зателефонувати нашим рідним, як прилетять. Пам’ятаю, як в одну з таких евакуацій ми дали телефони близьких, як прощалися з хлопцями, які летіли. Один поранений тоді поступився місцем на евакуацію іншому – сказав, що тому потрібніше. І цей гелікопетр не долетів – його збили".

Гелікоптери привозили на завод Ілліча та Азовсталь не лише медикаменти та їжу. На них на допомогу в Маріуполь прилітали лікарі. "На Азовсталь тоді полетів хірург, а до нас – анестезіолог, нейрохірург та медсестра з нашого маріупольського шпиталю – вона у перші дні вторгнення повезла на евакуацію хворих та не змогла повернутися в Маріуполь. Ми казали, що вони дурні, що прилетіли до нас. Що вони не розуміють, на що себе прирікають. А вони відповідали: "Ні, ми розуміємо. Але ви виснажені, і ми прилетіли вам допомогти". Ми були вражені".

Важче ставало з кожним днем, хоча щодня здавалось, що ще важче бути не може. Кілька разів під час прильотів обвалювалися виходи з бункерів, де жили медики та поранені. Рятувало, що у кожному бункері виходів було два. Але щоразу треба було думати, як винести маломобільних пацієнтів та обладнання.

Аналізувати те, що відбувається, чи думати про майбутнє не було ані часу, ані сил. І це також рятувало. "Ти просто жив моментом та робив свою справу, – каже Ольга. – Всередині себе кожен з нас знав, що за можливості треба вижити, й вижити гідно. Для мене це означало – жити так, щоб не було соромно за себе та свої дії. Не втратити свій внутрішній світ".

Зв’язку з зовнішнім світом не було ще десь з 8 березня. У Ольги в Маріуполі був чоловік, донька з родиною та мама. Але що з ними та де вони тепер – жінка не знала. Новини на заводі Ілліча дізнавались від бойових медиків, які привозили поранених. І щоразу ці новини були дедалі гіршими – росіяни просуваються, Маріуполь повністю оточений.

Єдиною розрадою Ольги тоді було вийти на поверхню з бункера на кілька хвилин під ранок, коли обстріли стихали. Подивитися на небо. Але згодом обстріли стали щільнішими, і навіть це вже стало неможливим.

"Як би важко не було, у нас була надія, і ми нею жили, – каже Ольга. – Нам казали, що підкріплення вже на підході, що вони допоможуть ззовні, а ми зсередини – і все буде добре. Без цієї надії вижити було б складніше".

А потім настало 12 квітня.

Будні у полоні

"Росіяни просто зайшли в наш бункер та сказали, що тепер ми в їхній владі, – згадує Ольга. – Забирали окремо дівчат, окремо хлопців, окремо поранених. Кожного з нас обшукали, забрали особисті речі. А потім повантажили нас в машини, відвезли у Кам’янськ та посадили в барак. Так почався наш полон. За півтори доби нас перевезли в Оленівку, а ще за тиждень – у СІЗО в Таганрозі".

У Таганрог приїхали 55 полонених жінок. Спочатку їх розселили у камерах на трьох, потім – на шістьох. Майже не давали полоненим їжу, змушували вчити російський гімн, водили на допити, постійно били.

"На ранковому та вечірньому шикуваннях одна наглядачка завжди била нас по ногам залізною пряжкою, – розповідає Ольга ніби про те, що було не з нею. – Треба було постійно бути з опущеною головою, дивитись у підлогу. Нас весь час обшукували, перевертали постіль, били по ній палками – хоча у нас забрали всі особисті речі, і що вони шукали – незрозуміло. На допитах ставили, наприклад, такі запитання: "Чого ти пішла працювати медиком в український шпиталь, а не поїхала в "ДНР"? дівчат та хлопців, які мали офіцерське звання, катували. Ми чули, як над ними знущались".

За місяць Ольгу та інших жінок перевезли у Валуйки Бєлгородської області. Перед дорогою зав’язали їм очі та зв'язали руки. "Ми сподівались, що їдемо на обмін, – каже Ольга, та навіть зараз у її голосі відчувається розчарування. – Спочатку везли на автозаках, потім був літак, далі – машини. А потім ми приїхали та почули, як хтось каже: "Приймай етап" – і все всередині впало. Ми зрозуміли, що це не обмін".

Після Таганрога Валуйки спочатку здавались майже курортом. Там дозволяли вдень сидіти на ліжках з матрацами, краще годували. Але змушували слухати російські пісні (особливо часто – Газманова) та читати книжки – російську літературу та історію Росії. Щодня на пів години водили дивитись пропагандистські передачі по телевізору – про те, як Росія наступає, а також яка сильна та героїчна їхня армія.

"А потім якось характер новин змінився. Нам перестали показувати блогера, який весь час говорив про їхню перемогу. Іноді в новинах проскакувало щось про падіння курсу рубля – і ми поміж рядків читали, що не все так райдужно для Росії, як вони це подають. З тих же новин дізнались про трагедію в Оленівці".

У Валуйках полонених часто водили на допити та на детектор брехні, брали у них ДНК та знімали відбитки пальців. Навіть робили 3D-моделі їхніх черепів.

Окремою темою були покарання. Покарати могли буквально за будь-що – наприклад, хтось вдень закрив очі, і наглядачу здалось, що він заснув. Через це всіх змушували довго стояти. Ольгу якось покарали за те, що вона встала та допила чай після слів наглядача "Приймання їжі закінчено".

"Мене та ще одну жінку змусили 40 разів робити складну фізичну вправу – спочатку ти присідаєш, потім випригуєш, віджимаєшся, відскакуєш, підпригуєш та хлопаєш. Коли ми зробили це 40 разів, наглядач спитав у мене: "Ну що, чай вийшов?" Але це було доволі безневинне покарання".

Одного разу Ольгу та інших жінок змусили робити вправи протягом п’яти годин після сніданку. "Тренер" хотів продовжити "заняття" і далі, але йому сказали, що вже досить.

"Так дивно: я пробувала робити ці вправи зараз вдома – і у мене не вийшло, – задумливо каже Ольга та погоджується, що страх покарання в полоні був сильним стимулом, щоб зробити надзусилля. Зараз цього стимулу немає. – Але в якомусь сенсі ці росіяни загартовували нас в тому полоні. Раніше я була слабкою, а ці вправи десь мене підтримували – я ставала сильніше, та й моральний стан кращий з фізичною активністю".

За три місяці полонених перевезли в колонію в Курську. Там вони жили за чітким розкладом: о шостій ранку підйом, далі руханка (100 присідань, 30 віджимань, 200 стрибків) та виконання російського гімну. Далі полонені застеляли ліжка, вмивались, робили вологе прибирання в камері та йшли на сніданок. Після нього – відеолекція когось з російських пропагандистів про Степана Бандеру та УПА. Далі – знову руханка. Після неї щодня вчили вірші – про війну та Росію. Далі наглядачі перевіряли, як полонені вивчили вірші. Якщо хтось недовчив – мав зробити 50 присідань. Потім обід та година читання стоячи – здебільшого також книжок про війну. Переказ прочитаного, знову руханка та вечеря.

"У перервах між цим всім нам включали гімн, і ми мали підскакувати та співати, – каже Ольга. – А після вечері вмикали російські пісні. Приносили текст однієї з них, ми мали його вивчити та розповісти. Закінчувався день також гімном".

Звільнення

Ще за місяць полонених жінок знову привезли у Таганрог. Але цього разу все було трохи дивно. Наприклад, дівчат завели в камери, де вже були інші жінки й не залишалось вільних місць. "Це була субота, і нам сказали, що в понеділок "прийдуть старші та розберуться", – розповідає Ольга. – Минулого разу саме в Таганрозі були найгірші умови, а зараз нам дозволяли сидіти, їжа була краща".

Дівчата, які вже були у камері, куди привели Ольгу, сказали, що їх привезли з Оленівки. Ольга зрозуміла, що в Таганрог звозять полонених жінок з різних місць, – і тоді в її голову закралась обережна та непевна думка: можливо, буде обмін?

Зранку наступного дня всіх підняли, стали зачитувати прізвища, і людина, яку назвали, мала вийти з камери. Ольга також вийшла та почула шматок розмови наглядачів. Один питав іншого: "А тих, кого привезли раніше, не повезуть на обмін?" Той відповів, що повезуть. А Ольга зрозуміла, що інтуїція її не підвела й обмін дійсно відбудеться.

"Далі кожна сказала на камеру, що не має претензій і що в полоні її ніхто не ображав, –  згадує Ольга. – Нас завантажили в літак, і ми кудись полетіли. Під час польоту можна було підіймати голову – це теж відчутне послаблення, якого раніше не було. Прилетіли в Крим. Там нас завантажили в криті брезентом вантажівки та повезли у Василівку – на обмін".

Ольга вийшла з полону 17 жовтня 2022 року. Вона згадує, як чекала своєї черги. Жінок розділили на три групи за алфавітом, Ольга була в останній. У неї було багато часу, щоб спостерігати, як українки йдуть на обмін, а замість них повертаються росіяни.

"Наші привезли полонених на автобусах, а ми ж приїхали на цих критих брезентом вантажівках. І поки ми чекали на обмін, то раділи, що росіяни, виходить, також поїдуть додому на вантажівках, – каже Ольга та посміхається. – У нас з собою не було речей, і мене здивувало, що росіяни везли з собою валізи – я дивилась на це та не могла зрозуміти, що відбувається. А потім побачила хлопця з великим пакетом яблук. У мене був просто шок. Як це – він повертається з полону в Україні з пакетом яблук, коли ми вже і забули, як ті яблука виглядають?"

Після обміну українських військових повезли спочатку в шпиталь у Дніпро. Дорогою роздали телефони та стартові пакети, на місці видали рюкзаки з одягом, взуттям та засобами гігієни. У Дніпрі військові пройшли обстеження: здали аналізи, їм зробили кардіограми. Далі поїхали на реабілітацію в Трускавець, згодом – на два тижні в Буковель.

"Під час реабілітації була можливість працювати з психологом за бажанням. Але я не відчувала такої потреби, – каже Ольга. – Спочатку у тебе просто ейфорія від звільнення, від того, що ти на своїй землі. Поруч з тобою друзі, які пройшли те саме, що й ти, – і вони тебе розуміють. Ти не відчуваєш потреби в психологічній допомозі. Важко стає пізніше – коли тебе відпускають у вільне плавання, ти виходиш на роботу, маєш якось контактувати з людьми".

Ольга та інші військові, що разом з нею вийшли з полону, мали повернутись до служби наприкінці січня 2023 року. Можна було обрати, де служити далі. Ольга обрала військовий шпиталь у Києві.

"25 січня я вийшла на роботу в київському шпиталі, – каже Ольга та на секунду замовкає. — Спочатку було важко. У Маріуполі ми робили багато ампутацій, і я сприймала це як порятунок життя, бо без цих ампутацій військові б померли. Але тут, в Києві, я побачила наслідки. Хтось з військових тримається, а хтось впадає у відчай. Ти бачиш це щодня та маєш щось казати: що все буде добре, що життя не закінчується, що буде протез і ти ще побігаєш з цим протезом. У цьому плані в Києві мені набагато складніше, ніж було у Маріуполі: там ми весь час працювали, не було часу думати, а свою роботу сприймали як порятунок життів. А тут я побачила, як продовжуються ці життя після порятунку".

Занурюватися у новий світ після полону також було важко. Спочатку Ольга винаймала квартиру в Києві разом з іншими медсестрами, які вийшли з полону. Вони підтримували одна одну та комфортно почувались лише разом.

"Ні з ким іншим я тоді майже не розмовляла – тільки якщо є потреба по роботі, – розповідає Ольга. – Але кажуть, що період адаптації – в середньому три місяці. І коли мої три місяці добігали кінця, мені дійсно стало краще. Пам’ятаю, як я подумала, що життя налагоджується, а на наступний день на нашу п’ятихвилинку прийшов лікар, з яким я працювала в Маріуполі, – спочатку у шпиталі, потім на заводі Ілліча. Виявилось, що тепер він працюватиме у моєму відділенні. Коли я це почула, то остаточно відчула: тепер все буде гаразд".

Після полону

Зараз Ольга живе в Києві зі своїм чоловіком. Навесні 2022 року він виїхав з Маріуполя у Львівську область, а поки дружина була у полоні, разом з іншими родичами військових медиків виходив на мітинги, звертався в установи, що займаються полоненими. Донька Ольги разом з родиною виїхала за кордон – і вони бачились вже двічі після звільнення з полону.

Майже весь час Ольги займає робота. За новим законодавством, військові, які пройшли полон, можуть звільнитися зі служби, але Ольга цього не хоче. Торік вона пішла навчатися на психолога. По-перше, для власної соціалізації, а по-друге, щоб знати, як підтримувати поранених, які лежать у шпиталі.

Коли на роботі вихідні, Ольга ходить на мітинги в підтримку полонених військових медиків – їх організовує громадська організація, яку створили родичі полонених.

"Ми чекаємо обмінів, щоразу вчитуємось у списки та шукаємо там знайомі прізвища, – каже Ольга. – Тільки з нашого шпиталю ще чотири людини перебувають у полоні, і ми щоразу сподіваємось побачити їх".

Що більше часу проходить, то менше в Ольги залишається бажання повертатися в Маріуполь після його звільнення. Боїться поганих спогадів. Але весь час хоче на море або хоча б просто до води.

"Все життя ми їздили відпочивати з Маріуполя на косу, і мені там дуже подобалось, – каже Ольга. – А нещодавно ми їздили у Швецію та жили там в маленькому курортному містечку біля Балтійського моря. Воно дуже холодне, але я все одно купалась. Купалась та казала: "Це як у Маріуполі, як на косі". І навіть почувалась щасливою".