Втратити зір і стати стендап-комікесою. Історія резидентки "Підпільного" Ксенії Швець

Ксенія з дитинства захоплювалася театром і мріяла стати акторкою. Але стала режисеркою. Вона встигла поставити лише декілька вистав, а потім втратила зір. Майже чотири роки знадобилося, щоб побороти страх і сором, прийняти свій новий стан та продовжити жити далі.

Ми з Ксенією зустрічаємось у кав'ярні. Нашу розмову перериває незнайомець, який раптово підійшов до столика та вже ставить перед Ксенією тарілку з макаруном.

– Ми вас хотіли пригостити, — каже чоловік.

– Дякую, — із ввічливості відповідає Ксенія. Відчувається, що їй некомфортно від цього вторгнення.

– Ми вас бачили в інтернеті. Ви дуже красива. Це вам до чаю, — на ходу вигадує чоловік, як пояснити, що він раптом пригостив незнайомку. Зрозуміло, що насправді він це зробив зі співчуття — йому шкода Ксенію, адже вона незряча, і він вважає, що макарун мав би її втішити.

Ксенія знову повторює: "Дякую", але цього разу більш сухо й роздратовано. Чоловік виходить із кав'ярні.

"Боже, як до цього важко звикнути, — розгублено говорить Ксенія. — Я таке не люблю, мені це не треба". Інтерв’ю продовжується.

"Театр почав займатися мною ще з дитинства"

Ксенія втратила зір у 26 років. Пам’ятає, як одного ранку прокинулась і почала робити каву. Тоді ще бачила чашку, а потім вийшла на вулицю і зрозуміла, що взагалі не бачить, куди йти. Лише якісь обриси: "Це і був момент, коли я повністю втратила зір". Їй усе ще важко про це говорити, вона намагається надовго не зупинятись на цій темі.

Ксенія родом з невеликого міста Прилуки в Чернігівській області. У дитинстві вона любила співати й ходила до музикальної школи. Але згодом пішла у театральну студію — як і майже всі діти у місті. І закохалася — як говорить, з першого погляду.

"Наприкінці школи багато хто казав, що мені варто бути режисеркою. Але це ж так складно – ставити вистави. А ще дуже відповідально, — думала тоді Ксенія. — Згодом я все ж вступила до Карпенко-Карого, на режисуру. Хоча спочатку намагалася вступити на акторський, але не вийшло".

Свою першу виставу Ксенія поставила у 2015 році. Це була дипломна робота "Шепіт убивці" за мотивами Агати Крісті. Дівчині вдалося домовитись поставити її в "Молодому театрі". І це було великою удачею — театри часто відмовляють студентам. "Я просто прийшла навмання у Молодий, спитала, чи можна й почула у відповідь: "так"", — говорить Ксенія.

Вона до останнього не вірила, що це правда. "Це була якась неймовірна випадковість та удача, і це ж був не просто театр, а "Молодий"!" — досі із захватом згадує Ксенія.

Дівчина з головою поринула в роботу над першою виставою. Спочатку треба було зробити ескіз — уривок вистави тривалістю близько 15 хвилин. Його мала погодити театральна комісія, і лише тоді виставу остаточно затвердили.

Вона була щаслива, але від рівня відповідальності гуділа голова. Відчувала, що не має права помилитися. "Роботи було так багато, що я мала робити все й одразу, — згадує Ксенія. — Стала читати біографію Агати Крісті, вивчала її епоху. Але найскладнішим було продумати конфлікт головних героїв. Адже саме він — це головне у виставі. Передає ідею та робить виставу переконливою. Уже потім ми розробляли костюми й декорації. Продумували навіть те, як актори рухатимуться на сцені".

Уся підготовка зайняла близько п’яти місяців. І воно того вартувало. Глядачі тепло сприйняли виставу. Квитки на перші покази розкуповували повністю. Адміністрація театру навіть перенесла виставу на більшу сцену. А актори просилися грати в саме цій виставі. Ксенія увійшла в трійку найкращих режисерок на театральному конкурсі "Фактораль" у 2015 році й отримала відзнаку за найкращий режисерський дебют.

Після успіху в "Молодому театрі" вона почала ставити вистави і в інших. Ксенія відчувала, що стає справжньою режисеркою.

"Коли вийшла на прогулянку, зір уже зник"

Навесні 2016 року Ксенія помітила, що майже не бачить рядки, коли читає. Спочатку не звернула на це уваги — її зір ніколи не був ідеальним. Але з часом читати ставало все важче: щоб побачити літери, треба було тільки денне світло або яскраве штучне. Інакше літери просто пливли перед очима.

Тоді Ксенія пішла до лікаря – їй прописали окуляри. Спершу це допомогло, але за декілька місяців літери знову почали плисти. Тоді їй прописали сильніші окуляри. Це знов спрацювало, але не надовго. Зір ставав усе гіршим і гіршим.

Одного дня Ксенія вийшла на пробіжку. У неї почало свербіти око. Вона потерла його, а коли відвела руку від обличчя, то вже все навколо було таким, ніби вона дивиться через воду. Дівчина знов звернулася до лікаря. Виявилося, що ситуація значно серйозніша й окулярами не обійтись.

Ксенії діагностували відшарування сітківки. Це аутоімунне захворювання: через збій у роботі організму власний імунітет почав руйнувати очі.

Дівчині прописали ліки. Але й це допомогло не надовго. Пізніше лікарі сказали: якби правильний діагноз поставили одразу, то втраті зору можна було б запобігти — "але я намагаюся про це не думати. Як би було, вже все одно не буде".

Тим часом робота не припинялася. Ксенія тоді ставила "Мину Мазайла" у театрі "Особистості", і закінчувала ставити її вже майже не бачачи. Але в театрі про це ніхто не знав.

"Я боялася, що якщо робитиму зауваження акторам, мені скажуть: ти просто погано бачиш, а насправді ми тут чудово граємо, — пояснює Ксенія. — Тому довгий час я нічого не говорила і закінчувала виставу, вже майже втративши зір. Орієнтувалась лише на слова акторів".

Ксенія згадує, що вже на початку 2018 року зір почав погіршуватись "зі швидкістю світла". Спочатку вона перестала чітко бачити все, що було більш ніж на відстані руки. А вже за тиждень бачила лише перед собою. Усе інше було розмитими силуетами та плямами.

"Це дуже страшно. Страшно поступово втрачати зір. Але я казала собі, що зараз просто треба доставити виставу та закінчити навчання, — говорить Ксенія. — Хоча я лікувалась, але ліки й ін'єкції в очі вже не допомагали".

А потім настав той ранок, коли Ксенія зробила каву, вийшла на вулицю та зрозуміла, що взагалі нічого не бачить. Це було літо 2018 року.

"Я соромилась і не хотіла визнавати це"

Після втрати зору адаптуватися до побуту було доволі просто — "ти просто робиш усе по пам’яті. Це називається пам’ять фізичних рухів". Тому готувати їжу чи прибирати в квартирі не стало чимось складним.

"Пам’ять фізичних рухів – дійсно дуже сильна річ. Іноді я і досі забуваю, що незряча. Коли щось падає, автоматично вмикаю ліхтарик на телефоні. Хоча, здавалось би, навіщо? Чи коли вмикаю відео на телефоні, обов’язково підношу його до очей, — розповідає Ксенія, — хоча я не бачу вже шість років, ця пам’ять усе одно залишається".

Значно важче було усвідомити, що вона більше не бачить. Мозок і нервова система Ксенії не розуміли, чому ще місяць тому зір був, а зараз – ні. Через це дівчина постійно відчувала паніку й тривогу – навіть у тілі.

Розповісти комусь про втрату зору також виявилося складним — "мені чомусь було соромно". Тому про це знало лише найближче коло спілкування — декілька друзів із театру, які постійно допомагали.

Для інших Ксенія просто зникла. Не відповідала на повідомлення та відмовлялася від зустрічей. Вона боялася, що люди вважатимуть її не такою, як усі — слабкою й такою, що потребує допомоги. Тому перші три роки Ксенія не використовувала тростинку, завдяки якій незрячі люди можуть пересуватися містом. Їй було соромно.

"Я ж бачила раніше, як інші реагують на людей з інвалідністю. Вони обертаються й починають обговорювати, — говорить Ксенія. — І досі іноді таке трапляється, що ти йдеш вулицею та чуєш слова на кшталт: "Не дивись на неї, відвернись". Тому я відмовлялася брати тростину. Взяти її – означало визнати, що я більше не бачу. А я не хотіла це визнавати".

Замість тростинки Ксенія "експлуатувала" зрячих друзів — "це були ті люди, той мій "соціальний капітал", який я заробила під час роботи в театрі". Тож, коли дівчині потрібно було вийти на вулицю, в магазин, лікарню чи в інших справах, вона телефонувала друзям і чекала, поки до неї хтось приїде.

Перші два роки Ксенія ще сподівалася, що зір повернеться. Їй зробили операцію й обіцяли, що вона знову почне бачити протягом року. У цей час вона не працювала. Сиділа вдома, часом виходила на прогулянку, слухала аудіокнижки та робила фізичні вправи.

Але зір не повернувся. Наступним кроком була поїздка на лікування в Німеччину. "Гроші на це лікування мені допомогли зібрати у театрі, де я ставила останню свою виставу", — розповідає Ксенія. Паралельно вона потроху поверталася до роботи в театрі й навіть поставила одну виставу. Але це лікування теж не дало результатів.

Наступний рік був найважчим. Ксенія нарешті усвідомила, що більше ніколи не буде бачити. У неї почалася депресія. Вона цілими днями не вставала з ліжка. Не було сил, щоб умитися, поснідати чи просто випити чашку чаю. Вона постійно думала про втрату зору й самогубство — "але всі варіанти мені не дуже подобались".

"Коли я усвідомила, що серйозно думаю про самогубство, то злякалась. Я зрозуміла: якщо так продовжувати, то просто збожеволію, — говорить Ксенія, — тому вирішила піти до психолога – хоча ніколи не була фанаткою психології та не вірила, що це працює".

Саме психологиня допомогла Ксенії усвідомити, що не варто жити надією. А тоді запитала: "Як ти хочеш прожити своє життя, якщо зір так і не повернеться?"

"Це запитання стало для мене відкриттям. І моя відповідь була дуже банальна — "я хочу бути щасливою". Я усвідомила, що у мене є вибір, яким буде моє життя. Зараз, коли пройшло вже шість років, я можу точно сказати, що набагато щасливіша, ніж тоді, коли бачила", — говорить Ксенія.

"Ксюшо, чому ти досі ні?"

Після роботи з психологинею Ксенія поїхала на реабілітацію для незрячих людей у Карпати. Це був спортивний відпочинок, де їх учили кататися на лижах. Була середина лютого 2022 року.

Ксенія пригадує, як зайшла у вагон і почала знайомитися з іншими людьми, які також їхали на реабілітацію. Серед них був чоловік, який дуже яскраво себе поводив: багато говорив, без упину жартував і гучно сміявся. І хоча він став душею компанії, Ксенії одразу не сподобався.

"А потім я дізналася, що він теж втратив зір у дорослому віці. І хоча це сталося пізніше, ніж у мене, вже ходив з тростиною. Тоді я подумала: "Ксюшо, якщо вже навіть він ходить із тростиною, чому ти досі ні?"", — так Ксенія розповідає про знайомство зі своїм майбутнім чоловіком — Ігорем.

Реабілітація мала тривати 14 днів, але тривала лише чотири — далі почалось повномасштабне вторгнення. Але у ці дні Ксенія багато розмовляла з Ігорем. Вони розповідали одне одному про себе. Обговорювали, як втратили зір і як змогли до цього звикнути. Історія Ігоря надихала Ксенію жити далі.

На початку вторгнення Ксенія поїхала до знайомих у Львів і пробула там три місяці. Там вона продовжила спілкуватися з Ігорем, а він продовжував надихати її взяти до рук тростину. Саме у Львові вона зробила це вперше.

"Коли я це зробила, усвідомила, що всім абсолютно байдуже на це. Навіть якщо всі розумітимуть, що я незряча — яка різниця?, — говорить Ксенія. — Я раптом зрозуміла: це моє життя, знаєте, і воно в мене таке".

Уже у травні Ксенія повернулася до Києва. Вони з Ігорем стали спілкуватися постійно: він учив її користуватися ноутбуком і телефоном. Розповідав, які гарячі клавіші на клавіатурі існують для незрячих людей і як вони замінюють звичну мишку.

Але це не головне. "Мій чоловік став для мене прикладом", — говорить Ксенія. Ці слова не порожній звук, у голосі Ксенії відчувається щирість і вдячність Ігорю. Він значно швидше адаптувався до втрати зору і зміг знайти своє призначення саме після цього. Став інженером із цифрової доступності. Ігор робить сайти й застосунки зручними для людей із порушеннями зору, слуху чи руху.

"А в мене було навпаки. Я жила театром 24 на 7. Це була не просто робота, за яку я отримувала гроші. Театр був для мене найголовнішим у житті, — говорить Ксенія, і на її очах з’являються сльози. — І коли я втратила зір, зрозуміла, що разом із ним втратила сенс свого життя. Мені знадобилося багато часу, щоб віднайти його й місце, де я можу бути корисною. Мій чоловік допоміг з цим. Він показав, що це можливо".

Цим місцем став реабілітаційний центр для людей з інвалідністю, куди Ксенія ходила вчитися користуватись тростиною. Одного разу до неї підійшла заступниця директорки та запитала: "А ви не хочете викладати акторську майстерність для наших підопічних?". Ксенія дуже хотіла.

Так Ксенія почала ставити вистави в реабілітаційному центрі. Вона працювала з людьми з ментальними розладами. У голові одного з її підопічних жило три особистості — "і це дуже важко, але наші вистави давали цим людям відчуття, що вони потрібні, цікаві, і їхня особистість не обмежується лише їхнім розладом".

Одного разу у реабілітаційний центр приїхали коміки з майстер-класом з імпровізації. Один із них почув, як жартує Ксенія, та запитав, а чи не пробувала вона займатися стендапом. Раніше її часто питали про це друзі. "Я опинилася в ситуації, коли ця тема навколо мене, і водночас я все ще шукала, чим би хотіла займатися після втрати зору", – каже Ксенія.

Дівчина вирішила спробувати. Але взялася за нову справу ґрунтовно — спочатку пішла на курси зі стендапу. "Це така спільнота, де ви три години поспіль безперервно жартуєте", — пояснює вона. Протягом курсу Ксенія написала свій перший стендап-монолог і почала ходити з ним на відкриті мікрофони – заходи, де коміки з досвідом чи без можуть прочитати свій монолог і подивитись на реакцію глядачів.

На перший відкритий мікрофон вона прийшла у березні 2024 року. Це був захід "Підпільного стендапу", одного з найбільших стендап-клубів в Україні. Наступні пів року вона наполегливо працювала над собою — "Я постійно ходила на відкриті мікрофони до "Підпільного". Тільки туди, бо я хотіла потрапити саме до цього клубу".

Уже у жовтні того ж року їй запропонували стати резиденткою "Підпільного стендапу".

"Я сприймала стендап як терапію"

Сьогодні Ксенія виступатиме на стендап-вечірці "Підпільного". Усе відбувається в барі у невеличкому підвалі на Золотих Воротах у Києві. Тут зібралося з пів сотні глядачів, які прийшли відпочити ввечері п’ятниці. Між столиками бігають офіціанти — розносять пиво, вино й закуски.

Поки чекають на початок, компанії друзів жартують між собою. Зала залита сміхом і гучними вигуками. Проте вже за декілька хвилин на сцені з’являється ведучий. "Хоча ви і в барі, поводитись варто, як у театрі, та з повагою ставитися до коміків", — напівсерйозно, напівжартома каже він.

Поки виступає перший комік, сходами в зал спускається Ксенія. Їй допомагає подруга. Комікеса стає у куток і чекає на свій виступ — вона наступна. Ведучий оголошує: "Зустрічайте, Ксенія Швець!"

— Доброго вечора! Вітаю всіх, кого сьогодні не бачила.

У залі лунає поодинокий сміх. Молода комікеса у темних окулярах стоїть на сцені. Поки розповідає перші жарти, складає свою білу тростинку. Ще не всі розуміють, як реагувати на жарти Ксенії.

— Блін, ну з пісні слів не викинеш, знаєте?

— Я вчора стояла біля метро "Хрещатик" і пила каву. У мене був такий стаканчик у руках, тростина. Щоправда, я була без окулярів. Стою, п’ю каву, вона така смачна, й тут підходить до мене чоловік і кидає мені гроші в стаканчик. Ну, я не розгубилася, і йому у відповідь така: "Ой у лузі, червона калина…". Жартую, я не співала. Що робити? Ось така робота в мене.

Більше людей починає сміятись, але відчувається, що частина залу все ще ніяковіє.

— Коли я втратила зір, мене насправді дуже сильно підтримали мої друзі. Але якось один товариш мені каже: "Ксюш, ну ти просто подумай, ти не бачиш, бо ти просто не хочеш бачити все, що відбувається навколо. Це психосоматика…"

Уже після цього жарту весь зал заливається сміхом. Глядачі відчули, що Ксенія на сцені не потребує співчуття. Вона прийшла сюди, щоб пожартувати, тож потребує лише сміху й оплесків час від часу.

"Я почала займатися стендапом, щоб кинути виклик собі й суспільству. Дивіться, я не бачу, але я можу жартувати про це, — говорить Ксенія. — І взагалі я можу жити нормальне і навіть хороше життя, попри все".

Стендап — ще один крок для Ксенії у прийнятті своєї сліпоти. "У першу чергу я сприймала стендап як терапію. Одна справа, коли ти себе приймаєш, а інша – коли соціум приймає тебе такою, яка ти є", — пояснює дівчина.

Ксенія завжди знала, що не зупиниться на театрі й хотіла спробувати себе в комедійному жанрі. Але вона ніколи не думала, що стендап зможе допомогти їй прийняти себе. "У мене навіть є давнішня листівка від подруги, де написано, що вона мріє прийти на мій стендап", — пригадує Ксенія, і на її обличчі з’являється усмішка.

"Тепер я прошу цю подругу написати листівку зі словами: "Ксюшо, ну нарешті ти прозріла", — жартує Ксенія наприкінці нашої розмови.