Україна в центрі колоніальних воєн. Фрагмент з книги Тімоті Снайдера "Про свободу"

Наприкінці жовтня у львівському видавництві "Човен" виходить друком українською книжка американського історика та публічного інтелектуала Тімоті Снайдера "Про свободу". Це книга про Америку, наскрізною тематикою якої стала Україна.

Тімоті Снайдера називають "провідним інтерпретатором наших темних часів". Як історик він дав нам нові інтерпретації політичного колапсу та масових убивств. Як публічний інтелектуал він використав ці знання для порад і прогнозів, працюючи проти авторитаризму.

"Про свободу" – це захоплива інтелектуальна подорож, яку Снайдер пропонує читачам, спираючись на праці філософів і політичних дисидентів, розмови з сучасними мислителями та власний досвід дорослішання в часи американської винятковості. Для Снайдера справжня свобода — це не так свобода від, як свобода процвітати, йти на ризик заради майбутнього, яке ми обираємо, працюючи разом.

Свобода і є тією цінністю, яка уможливлює всі інші.

Liga.net публікує уривок з книжки.

Три виміри

[…] Один зі способів зрозуміти особливу нацистську форму несвободи — спостерігати не за мобільністю, а за іммобілізацією і мобілізацією. У межах Німеччини після 1933 року нацисти позбавили німецьких євреїв мобільності, перетворивши їх на людей другого сорту та нацькувавши на них решту німців. Як продемонстрував історик Петер Лонґрайх, бути "добрим німцем" — означало скористатись з мобільності, яку втратили євреї: з місця в дитсадку, з професії батьків, з родинного дому. Такі особисті й сімейні набутки полегшували мобілізацію німців як Volk, як раси.

Гітлер пов’язував євреїв із четвертим і п’ятим вимірами. Він змальовував політичну уяву не людською, а єврейською особливістю. Він запевняв, що від расової судьби, яка полягала в постійній боротьбі за землю і поживу, німців відваджують тільки єврейські концепції. Євреї несли відповідальність за всі можливі структури, які могли би привести до ненасильницької людської взаємодії, що розширилася б із часом.

Гітлер хотів утримувати німців у третьому вимірі. Не було вибору серед можливих майбуттів (тож не варто було навіть шукати четвертого виміру) й не існувало людського суспільства, яке перевершило б природний добір (тож п’ятого виміру теж не було). Будь-яку чесноту, що дала б людям змогу допомагати одне одному, вважали єврейською: конституційність держави, класову свідомість марксистів, милосердя християнських гімнів. Для Гітлера все зводилось до євреїв, які перешкоджають німецькій расі здобути те, що вона могла б здобути. Євреїв треба було прибрати з планети, щоб спасти природу. Нацизм був потворною версією негативної свободи: волю зображували як расове явище, а перешкодами були євреї. (...)

Сталінове майбутнє

(...) За сталінізму майбутнє, відблиск четвертого виміру, існувало. Але то було єдино можливе майбутнє, означене небагатьма. Було і трохи п’ятого виміру, але в ньому існувала одна-єдина цінність комунізму, що заздрісно витісняла всі інші. Проблема починалася з марксизму. Хоч Марксовий аналіз капіталізму був важливим, рішення, яке він пропонував, ґрунтувалося на засновку, що існує єдина людська природа, до якої ми повернемося. З погляду Маркса, приватна власність була єдиним злом, і відмова від цього лиха мала б відновити в кожній людині втрачену природну сутність.

Це негативна форма свободи: позбудьмося бар’єрів; відкиньмо етику; не плануймо жодних інституцій; чекаймо див. У випадках, коли марксизм справді звільняв, як, скажімо, у збудованому соціал-демократами Відні 1920-х та 1930-х років, він був не програмою загальної трансформації, а низкою повсякденних покращень, спрямованих на свободу. І навіть сьогодні Відень часто називають найкращим містом у світі. (...)

Сталіну довелося планувати індустріалізацію. Засіб, який він для цього обрав, п’ятирічний план пришвидшеної індустріалізації 1928–1933 років, мобілізував селян стати робітниками, і так тривало приблизно покоління. Мільйони цих селян загинули в далеких концентраційних таборах ҐУЛАҐу, створених приблизно тоді ж. Найбільше вони постраждали в радянській Україні, де заморили голодом майже чотири мільйони людей. Смерть повинна була мати якесь значення, а поступ до комунізму був напохваті. Оскільки існувало тільки одне майбутнє, і всі знали, що воно світле, то масові смерті були необхідністю. На з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу 1934 року Сталінові прихильники саме так і казали.

Певність у єдиному майбутньому виправдовувала тиранію в теорії і створювала тиранів на практиці. Класичну форму тиранії розмалювали сучасними фарбами наукової певності. Доки комунізм не настане, а ми всі не звільнимося, люди — просто піддатливі на маніпуляції Körper. Наслідки такого єдиного майбутнього — яке, звісно, так і не настало, — пронеслися ХХ століттям і сягнули наших часів.

Сталіністські перегони з часом стали прикладом і для Китайської революції 1949 року. Її наслідок — великий голод 1950-х та 1960-х років, який убив не менше ніж сорок мільйонів людей. Без впевненості в єдиному майбутньому і прикладу сталіністської мобілізації китайського Великого стрибка не відбулося б. Нема сумніву, що без сталіністської сингулярності сучасний Китай ніколи не набув би своєї форми.

Врешті-решт думка, що економіка має принести єдине комуністичне майбутнє, вплелася в ідею, що економіка принесе єдину капіталістичну прийдешність, і заохотила її подвижників. Радянська версія марксизму була копією капіталізму. Як ми з’ясуємо, капіталісти відплатили сповна.

Посеред імперій

Мобільність полягає у вільному пересуванні особистостей до власних окремих майбуттів. Мобілізація — у тому, що всі наздоганяють (як за сталінізму) чи повертають (як за нацизму) історію чи природу. І нацистська Німеччина, і Радянський Союз були ерзац-імперіями, пізніми спробами скористатись європейським колоніальним спадком попередніх століть. Гітлер взорувався на колонізацію Індії і Африки, а Сталін вірив, що СРСР повинен визискувати свою периферію так, як імперії визискували заморські колонії. На думку Леніна, імперіалізм був найвищою формою капіталізму, тож саме його слід було імітувати. І Гітлер, і Сталін черпали натхнення з досвіду Сполучених Штатів.

Цей погляд збоку, хай навіть упереджений і перебільшений, може допомогти нам зрозуміти себе. Приблизно чотири сотні років, від прибуття Колумба до Америки 1492-го і до початку Першої світової війни 1914-го, європейські держави могли розширюватися, бо мали технологічні й імунні переваги. Двадцять поколінь європейців мали безпрецедентні рівні імперської мобільності (хоча, без сумніву, левова частка міграції була втечею від бідності чи переслідувань — або ж формою покарання).

США виникли в добу імперій. Це призвичаїло деяких американців до того, що досвід мобільності є похідним від панування. Тлом для американської незалежності була Семилітня війна, глобальний конфлікт між Британською та Французькою імперіями. Американська революція стала епілогом цієї війни. Британці перемогли у Семилітній війні 1763 року, набравшись боргів та зухвальства.

Декларація незалежності 1776 року була спрямована проти Британської імперії, яка намагалась накинути фінансове й політичне ярмо на свої американські колонії. Французька імперія допомогла бунтівним колоністам у революційній війні — і так трохи відплатила британцям. Віддані Британській імперії колоністи помандрували на Північ — пізніше ті місця стали Канадою. Американці проголосили республіку 1787 року. Тепер, коли британці і французи не плуталися під ногами, ця республіка жадала імперіального розширення.

Того самого року, 1787-го, США зорганізували Північно-західну територію, землі довкола Великих озер, які Франція 1763 року тільки-но передала Британії. Це був Середній Захід моєї юності. Після того як американська армія перемогла корінні народи, Ґрінвілльська угода 1795 року уможливила поселення в Огайо. У 1803 році, коли Огайо став штатом, Томас Джефферсон домовився із Французькою імперією про купівлю Луїзіани. Це уможливило поселення вздовж річки Міссісіпі й наступну хвилю завоювання і винищення корінних народів. (...)

Колишні колонії часто демонструють імперські риси. Попри те, що лідери новостворених постколоніальних режимів часто вдаються до риторики визволення, глобальною нормою було (і є) впровадження масштабованих форм експлуатації. Американський випадок був винятковим, адже колишні колонії мали велетенський потенціал для територіальної експансії. Упродовж майже всього століття після 1776 року американці мали незрівнянні технологічні й імунні переваги над корінними народами. Фактично США посіли місце європейських імперій: Британської, Французької, Іспанської і Російської.

Після 1848 року центральним питанням американської політики стало те, чи варто дозволяти штатам, які тільки-но долучились до Союзу, зберігати рабовласницький лад. Воно вирішилося після перемоги північан у Громадянській війні 1865 року, коли рабство скасували. Відтак афроамериканцям дозволили долучитися до політичного життя на Півдні, але це протривало тільки трохи більше десятиліття. У межах Компромісу 1877 року союзні війська відвели з Півдня, і там встановили авторитарні расові режими (верховодили ними всемогутні на той час демократи). Союзна армія повернулась до боротьби з корінними американцями на Заході. І поки Захід перетворювався на землю виселення, Південь став землею репресій.

Тож під кінець ХІХ століття з’явились своєрідні очікування щодо того, як досягнути мобільності: одних пригноблюючи, а інших виселивши.

Закритий фронтир

(...) Перша світова війна призвела до революції в Російській імперії. Її влаштували люди, які вірили, що імперіалізм у всьому світі занепадає. А тоді більшовики оновили імперію, розгромивши молоді республіки і принагідно захопивши контроль над більшістю колишніх територій, які завоювала Росія. Сталін запровадив "внутрішню колонізацію", примусову колективізацію та індустріалізацію. Німеччина, де після 1933 року верховодили нацисти, постановила побудувати нову імперію у Східній Європі. Нацисти вважали західну частину Радянського Союзу своєю майбутньою колонією, збиралися позбутися Сталінової модернізації і визискувати Україну, щоб мати вдосталь їжі.

Між 1941-м та 1945 роком нацистська Німеччина та Радянський Союз боролись за Україну в колоніальній війні, яку тепер називають Другою світовою. Те, що дві європейські наддержави боролися за прикордоння у Східній Європі, вказувало, що території деінде закінчилися. Тепер у центрі глобального колоніалізму перебувала Україна.

Гітлер ставився до Радянського Союзу як до крихкої держави, а до українців — як до народу, приреченого на закріпачення. Але так не було. Технологічні відмінності між СРСР та Німеччиною — на той час незначні. Німеччина не мала імунних переваг. Ба більше, коли німці напали, вони остерігались патогенів. Саме американська економіка, на яку опирався Радянський Союз, усе змінила. Перемігши нацистську Німеччину, радянці відновили контроль над Україною і почали впроваджувати власну версію імперії. Вона протрималася лише сорок шість років.

По всьому світу технологічні й імунні переваги змаліли впродовж третьої чверті ХХ століття. Після 1959 року, коли Аляска та Гаваї стали штатами, США припинили додавати території. США часто програвали у війнах, які провадили в тому, що тоді називали "третім світом". У цьому сенсі Америка була подібною на інших. Франція так і не змогла відновити своїх колишніх володінь в Індокитаї: Лаос здобув незалежність 1949-го, а Камбоджа — 1953 року. Попри фінансування США, 1954-го Франції довелося відмовитися від Північного В’єтнаму. Штати прямо вступили у В’єтнамську війну 1965 року, убили приблизно мільйон в’єтнамців, а тоді, зазнавши поразки, 1973 року вивели війська. Після виходу з В’єтнаму Франція вела колоніальну війну в Алжирі — і 1962 року програла її.

У третій чверті ХХ століття Британській, Голландській, Іспанській та Португальській імперіям довелося полишити Азію та Африку. СРСР дотримувався трохи іншого розпорядку. Навіть 1945 року й опісля ця імперія розширювалась та обростала супутниками — східноєвропейськими режимами-копіями. Радянці 1956 року ввели війська до Угорщини, а 1968-го — і до Чехословаччини. Втім коли 1979 року СРСР вторгся до Афганістану, то зазнав низки поразок. Радянські лідери тиснули на польських комуністів, щоб ті 1981 року самі розправилися із "Солідарністю", і Червоній армії не довелося вторгатися до Польщі. Радянський Союз був змушений вивести війська з Афганістану 1989 року. Того самого року імперія втратила Польщу та країни-сателітки у Східній Європі.

Якщо називати "неоколоніалізмом" те, що у 1930-х та 1940-х роках намагались скоїти Сталін і Гітлер, то Путінову війну в Україні 2014-го та 2022 року можна вважати "неонеоколоніалізмом". Російські владоможці застосовували до України та українців чи не всі доводи з історії імперіалізму, зокрема з нацистсько-радянського неоколоніалізму. Української держави буцімто не існувало; українського народу так само; кордони були несправжніми; українці були колонізованим народом, який мріяв про панування, тож їхні еліти треба було знищити, а продовольство та інші ресурси — загарбати. Масштаби російських злочинів після 2022-го до болю нагадують досвід найгірших колоніальних війн минулого.

Втім у військовій царині російсько-українська війна відповідала звичній закономірності. Без суттєвої технологічної або імунної переваги навіть країнам, які вважають себе супердержавами, непросто захопити й утримати великі території. У наш історичний момент більша країна (імперія) радше схильна програти війну. Імперська мобільність більше нежиттєздатна.

Соціальна мобільність

Вільна людина торкається межі непередбачуваності. Але як цього досягнути в наші перенаселені часи?

Імперська мобільність мала могуть передбачуваності: кращу зброю та заразні хвороби. Втім і технології, і імунітет поширилися — це сприяло жертвам колонізації.

Антиколоністи, які від кінця 1940-х років зазвичай перемагали свої заморські метрополії, у відповідь імперіям проголошували власну національну суверенність. Самовизначення націй стало новою глобальною нормою, і Організація Об’єднаних Націй кодифікувала її.

Мову національного самовизначення черпали з ідей свободи особистості. Втім думка про суверенні держави не відповідала на запитання, як особистості стають суверенними. Націоналізм був ефективною стратегією спротиву, адже визначав колективну та негативну свободу як повалення імперського правління. Але він не містив рецепту свободи людини.

Антиколоніальна боротьба в Європі проти нацистської імперії між 1939-м та 1945 роком набула іншої форми, не схожої на антиколоніальну боротьбу за межами Європи проти європейського панування. Західноєвропейці прагнути відновити державу, а не створити її, тож їм доводилося розважати, як не повторити помилок 1930-х років. Ті, хто протистояли німецькій окупації, майже ніколи не боролись лише за те, щоб німці забрались, і вже точно не за повернення до довоєнного статус-кво. Свобода, яку вони уявляли собі, зазвичай була позитивною, з думкою про майбутнє і з ширшим відчуттям можливостей.

Американці допомогли європейцям пристосуватися до повоєнної ери (яка насправді була постколоніальною), заохочуючи європейську економічну кооперацію. Вони непрямо фінансували системи охорони здоров’я, соціальні служби, перерозподіл і державні інвестиції європейських держав загального добробуту. Так виникла ідея мобільності, що не залежала від імперської експансії. Нова соціальна мобільність покращила імперську мобільність, зменшивши експлуатацію одних людей іншими.

Одна форма мобільності перетекла в іншу. Німеччина, яка 1945 року зазнала поразки в імперській війні, раптом стала домом для десяти мільйонів біженців — здебільшого з Польщі та Чехословаччини. Але земля, що їх прийняла, не знала застою. Німці-вигнанці, які приїжджали до демократичної Західної Німеччини, опинялися в чорториї нового проєкту соціальної мобільності. Те саме можна сказати і про французів, які поверталися з південного сходу Азії та півночі Африки, нідерландців, які приїжджали з Індонезії, бельгійців із Конґо та іспанців з португальцями з Африки. Європейці, які покидали колишні колонії у 1950-х, 1960-х та 1970-х роках, відкривали нові можливості для руху в Європі.

Європейські (і канадська) держави загального добробуту, які виникли після 1945 року, створили інфраструктуру і громадський транспорт, дали робітникам можливість здобути освіту та позбавили громадян тривоги щодо складних життєвих часів. Громадська освіта, охорона здоров’я і пенсії дали європейцям (і канадцям) змогу вільніше обирати впродовж життя. Такі політики уможливили створення перших трьох

форм свободи: суверенності, непередбачуваності, мобільності.

У 1957 році європейські держави об’єдналися у проєкті економічної та політичної співпраці, що його 1992 року назвуть Європейським Союзом. ЄС уможливлював не лише вільну торгівлю, а й свободу пересування. Він фінансував дороги, сільське господарство і студентські програми обміну. Про імперську мобільність забули, і правилом стала соціальна мобільність.

Цей процес був не таким уже й невинним. Європейські країни вдавали, наче їхнього імперського минулого не існувало: інших це дратувало. Такий брак історичного усвідомлення завадив європейцям збагнути колоніальну природу російських воєн 2008-го (у Грузії), 2014-го (в Україні), 2015-го (у Сирії) та 2022-го (в Україні). Заможні європейці познаходили способи виводити готівку зі своїх колишніх колоніальних домівок і накопичувати її там, де її не могли виявити європейські податкові органи. Це ускладнило економічний розвиток для постколоніальних країн і створило культуру уникнення оподаткування, яка поширилась на весь світ. Нині вона загрожує свободі в Сполучених Штатах.

***

Тімоті Снайдер – американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.

Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема "Роздуми про двадцяте століття" (спільно з Тоні Джадтом); "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка"; "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація"; "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника"; "Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним"; "Чорна земля. Голокост як історія і застереження"; "Червоний князь".

Переклала з англійської Галина Герасим.

Видання побачило світ за сприяння Відділу публічної дипломатії Посольства США в Україні.