"Тодішня я в цьому світі б не вижила". Як Дзвінка Сіра "веде" сотні поранених з Третьої штурмової

У 23 роки Дзвінка Сіра очолила роботу з пораненими у Патронатній службі "Янголи", яка опікується сотнями поранених і колишніх полонених Третьої штурмової та "Азову". Вже понад два роки її день — це десятки повідомлень, дзвінків і зустрічей з військовими та їхніми родинами, лікарями й чиновниками. А ще — постійна фонова тривога за своїх близьких. Адже зараз на фронті всі чоловіки з родини Дзвінки: її чоловік, брати та вітчим.

LIGA.net провела із Дзвінкою день і дізналася, як це — турбуватися про сотні людей і постійно думати про своїх.

Забіг за брата та "Азов"

П’ятого травня 2023 року на столичній ВДНГ було галасливо й людно. У дев'ятий день народження полку "Азов" тут зібралися сотні людей у спортивному одязі. За кілька хвилин мав початися забіг на честь полку та в підтримку захисників Маріуполя, які майже рік були у полоні. Серед них під номером "88" мала бігти 23-річна Дзвенислава Сіра. Вона — керівниця відділу роботи з пораненими Патронатної служби "Янголи", яка опікується бійцями Третьої окремої штурмової бригади та бригади "Азов".

Цього дня Дзвінка мала бігти не лише за "Азовсталь". Але й за рідного брата Святослава, який боронив Маріуполь. Після 84 днів важких боїв у надлюдських умовах 18 травня 2022 року Святослав вийшов з "Азовсталі" у полон — відтоді родина надовго втратила з ним будь-який зв'язок.

"Ми його впізнали на відео, яке опублікували росіяни — Дзвінка згадує, як брат виходив у полон. — Хлопці тоді ще були схожі на себе, їх ще можна було впізнати".

Разом з посестрами Дзвінка готувалася до забігу. Аж раптом почула з колонок до сліз знайомий голос.

"Україно свята, мати героїв, зійди до серця мого", — намовляв під музику суворий чоловічий баритон. Уже майже рік Святослав Сірий був у полоні, але того дня його голос гучно лунав у Києві.

"Я стою і чую, як наш Свят на весь простір ВДНГ читає молитву українського націоналіста", — згадує Дзвінка. На цих словах вона сміється, але тоді її очі раптово залили сльози. Дівчина не знала, куди себе подіти, та все ж пробігла дистанцію в один кілометр.

Той день, як і весь попередній рік, Дзвінка та її рідні, провели у невідомості, тривозі й страху. Довгі місяці про долю Святослава не було відомо нічого. Нестерпною тиша стала 29 липня 2022 року. Того дня росіяни вдарили термобаричною зброєю по колонії в Оленівці, де утримували полонених "азовців". Тоді в одному бараку загинуло 54 бійці — родина Дзвінки не знала, чи не було серед них Святослава. Від невідомості батьки погано спали, а мама Дзвінки навіть відмовляла собі у солодощах чи інших смаколиках. Вона не могла їсти щось смачне, коли син був позбавлений цього у полоні.

Довгі місяці рідні Святослава жили очікуванням новин про обмін, тому завжди тримали зарядженими телефони й не вимикали інтернет навіть уночі. Водночас шукали будь-які зачіпки — передивлялись усі списки та фото полонених, які лише могли знайти, й шукали на них Святослава. Шукати було важко: полон робить усіх хлопців схожими, каже Дзвінка: короткостриженими, худими і змарнілими.

Увечері після забігу за "Азовсталь" Дзвінку переповнювала любов і туга за братом. Як і в довгі попередні місяці, дівчина засинала з єдиною мрією: прокинутися вранці й дізнатися, що брат повертається додому.

Дев'ять років поруч з "Азовом"

Святослав старший за Дзвінку на пʼять років. Маленькою вона завжди його наслідувала. Дзвінка згадує: саме він порадив їй іти в "Пласт". А коли він пішов у музичну школу й почав співати у хорі — вона зробила те саме.

Майже дев'ять років тому саме Святослав познайомив Дзвінку з "Азовом". Весну 2014-го ще студентом він провів на Майдані — концерт "Океану Ельзи" пропустив, утім потрапив на найзапекліші зіткнення. Після він повернувся до рідного Львова та долучився до Нацкорпусу. Згодом Святослав навіть очолив львівський штаб Нацкорпусу й займався, зокрема, патріотичним вихованням молоді. Поруч завжди було багато майданівців, а згодом — молодих ветеранів та їхніх близьких. У це коло людей, які вже мали великий життєвий досвід, і потрапила юна Дзвінка. Й одразу відчула себе серед них своєю.

Згодом вона й сама долучилася до проєктів Нацкорпусу. Як журналістка за освітою, висвітлювала проєкти щодо екології та донорства, а також підтримувала людей старшого віку й дітей без опіки. Вже в 2020 році її брат Святослав став до лав "Азову" та служив у Маріуполі, а Дзвінка й сама думала, чи не піти на службу.

За кілька тижнів до повномасштабного вторгнення азовці, які вже розуміли, що велика війна неминуча, вивозили свої родини зі сходу. Дружини, діти й батьки військових їхали у Львів. Адаптуватись на новому місці їм допомагала спільнота Нацкорпусу, зокрема і Дзвінка.

У перші дні великої війни більшість членів Нацкорпусу долучилась до заснованого азовцями підрозділу "ССО Азов", що згодом став Третьою штурмовою бригадою. Дзвінка разом з іншими людьми зі спільноти одразу стали їм допомагати: надсилати необхідне спорядження чи на місці допомагати їхнім родинам, які евакуювалися зі сходу.

Потік запитів і "гуманітарки" давав Дзвінці відчуття: вона може на щось вплинути у цій війні. У березні нова робота звела її із Наталією Багрій із Патронатної служби "Янголи". Наталя допомагала Дзвінці розподіляти гуманітарну допомогу і працювати з родинами військових. Коли роботи у Патронатній службі стало більше, вона просила Дзвінку долучатися до роботи "Янголів" і допомагати рідним азовців. Уже у травні 2022-го Дзвінці запропонувала стати медичною кураторкою "Янголів Азову" і "вести" кілька поранених у Львові. Складне і доленосне рішення піти на службу вона ухвалила без сумнівів.

"18 травня я долучилася до Патронатної служби. Це було в день, коли Свят вийшов у полон, — згадує вона. — Я тоді не до кінця усвідомлювала відповідальність і обов'язки".

Саша "Містік"

"Я знову 300", — таке повідомлення Дзвінка отримала на початку березня 2024-го. Його, прийшовши до тями, Дзвінці надіслав Саша "Містік" — 22-річний боєць Третьої штурмової.

Він отримав поранення наприкінці лютого. Тоді відстань між "Містіком" і ворогом мірялась десятками метрів. У той день він був у підвалі в селі під Авдіївкою й готувався до бою. Задача — "штурманути" кілька будинків, куди вже зайшли росіяни. Та перед цим Саші треба було поговорити з командиром.

Зв'язок у підвалі не ловив, і "Містік" вирішив піднятися нагору. Щойно він почав йти сходами, відчув сильний удар. За мить тілом почав розходитись лютий біль — він опинився під завалами. Саша закричав. І тоді підвал знову здригнувся. Сашу привалила бетонна плита, його тіло посікли уламки, а закривавлену руку — ледь не відірвало. Щойно він пережив два постріли з танку.

Сашу швидко відкопали побратими й під вогнем понесли до точки евакуації. Чекати на свій бронетранспортер M113 на відстані 150 метрів від ворога довелося майже годину. За 40 хвилин Сашу був у стабпункті й нарешті отямився. Взявши в руку телефон, він одразу написав Дзвінці.

На цей раз "300" — важкий перелом руки й загроза ампутації, численні уламки по тілу й травма грудної клітини. Згадуючи про це через місяці, у себе в палаті Саша показує металевий дріт, що тримав його руку, і підносить до вікна рентгенівські знімки вщент роздробленої руки. "Трошки потріпало", — каже.

З такими пораненнями спеціальний медичний потяг довіз Сашу в Київ. У лікарню до нього приїхала Дзвінка — вона "вела" Сашу ще після першого поранення у вересні 2023-го. З собою захопила необхідні речі й одяг — все за протоколом "Янголів". І одразу почала діяти: домовлялася про медичні довідки, брала на себе бюрократію, шукала машину, що зможе відвезти хлопця на процедуру чи операцію. А Саша — тримав у курсі про рішення лікарів, план лікування і графік процедур.

"Часто нас бачать як дівчат, які просто возять шкарпетки і фрукти в лікарні. Але це мультифункціональна робота. Нас деколи питають: "А що ви робите?" і ми такі: "В принципі, все", — каже Дзвінка.

Коли Сашу виписали з лікарні, Дзвінка з "Янголами" знайшла реабілітаційний центр, де він міг би відновити руку. Там він разом з іншими бійцями чотири рази на день займається спортом, ходить на масажі й ерготерапію для руки. Попри біль, "Містік" вірить, що інтенсивні тренування дадуть повернутись у стрій. У це вірить і Дзвінка.

"Що більше хлопців якісно полікуємо, то більше побратимів повернеться до мого чоловіка, братів, вітчима, до тих, хто поруч із ними. Очевидно, так і моїм рідним легше воюватиметься", — каже Дзвінка.

Рік тому дівчина очолила відділ роботи з пораненими у "Янголах" і команду з десяти кураторок. Кожна "веде" відновлення десятків бійців: оформляє документи для отримання виплат, шукає лікарів і домовляється про операції, допомагає пройти крізь бюрократію і підтримує родини поранених. Цим же займається і Дзвінка. На її плечі — невелика сумка з блокнотом, в якому вона розписує кожен свій день. Задач настільки багато, що все доводиться ретельно планувати звечора.

Реабілітаційний центр, у якому ми говоримо і де відновлюється "Містік" — одне з місць, де Дзвінка працює щоденно. Усередині — багато чоловіків на милицях чи протезах, а ще — їхніх фотографій на білих стінах.

Тут Дзвінка "веде" трьох бійців. Окрім "Містіка", курує Юрія, який пережив уже кілька поранень. Уперше його поранили в обличчя, але хлопець зміг швидко повернутися в стрій. Але радість від повернення не була довгою. Невдовзі Юрій втратив у бою обидві ноги. Чоловік настільки спокійно сприйняв порання і так зосередився на відновленні, що Дзвінка називає його стоїком ХХІ століття. Юрій зустрічає нас у палаті на колісному кріслі, вдягнений у довгі штани, під якими не одразу помічаю протези.

— Класно виглядаєш! — каже йому Дзвінка. — Щодо документів усе зробив? За протези нічого не казали? Запитаєш, коли можна буде ставити спортивні? — час від часу питає вона.

Уже за кілька хвилин палата наповнюється гостями: у світлу кімнату заходить "Містік", а за ним на електронному кріслі заїжджає світловолосий Андрій з позивним Блондин. Хлопці розповідають Дзвінці про лікування, бюрократію й проблеми з виплатами, передають їй документи і свіжі результати обстежень. За пʼять хвилин робочі питання закінчуються, а Дзвінка — складає усі документи в сумку. Вже за мить кімната наповнюється сміхом — Андрій показує Дзвінці фото ремонту в квартирі, а всі троє розповідають про своє відновлення.

"Заходь якось, на приставці в UFC пограємо", — каже їй на прощання Андрій.

Два тижні, що тривають два роки

21 вересня 2022 року Дзвінка вечеряла вдома з нареченою свого брата Святослава. Раптово її телефон завібрував від повідомлення: відбувся великий обмін, додому їхало 215 цивільних і військових, серед них уперше — 108 бійців "Азову". Дівчата шалено зраділи — до сліз і обіймів. Адже щойно минуло чотири місяці, після яких росіяни обіцяли повернути "Азов". Жінки сподівались почути від звільнених побратимів про долю Святослава, а ще — вірили, що незабаром будуть нові й нові обміни.

Від звільнених бійців Дзвінка дізналася, що брат живий — цю звістку їй передав, зокрема, Назарій (Грєнка) Гринцевич. Після звільнення Грєнка повернувся у стрій, але загинув у травні 2024 року.

Грєнка сидів зі Святом і багато розповів про нього і про умови, – каже Дзвінка. – Грєнка навіть запам'ятав номер телефону нареченої Свята, щоб подзвонити їй після звільнення".

Десятки азовців, які вийшли з полону, були поранені, на них чекало довге відновлення. Одномоментно у "Янголів" додалося багато роботи, тому до Києва викликали і Дзвінку. Як їй тоді сказали — лише на два тижні.

Їдучи нічним потягом до Києва, Дзвінка не зімкнула очей. Як вона спілкуватиметься з полоненими? Що відчуватиме? Чи готова почути про їхній досвід? Ці питання не давали заснути. Вже на на ранок Дзвінці стало спокійніше: психологи й командир дали їй чіткий алгоритм — що робити та як спілкуватися зі звільненими бійцями.

Кілька наступних тижнів Дзвінка й інші кураторки працювали у лікарнях з раннього ранку й до ночі. Вони супроводжували поранених бійців на кожному кроці між лікарнями, опрацьовували документи, а водночас — чули дедалі більше свідчень про полон.

"Це була емоційно складна робота, але ми класно трималися. Втома прийшла за кілька тижнів, коли ми трохи видихнули".

Тоді ж Дзвінка зрозуміла: була "не зовсім готова" до того, що їй розповідали колишні полонені й поранені бійці. Багато дівчат, коли приходять у Патронатну службу, роблять схожу помилку: прагнуть допомогти одразу всім, вислухати всіх, працювати до глибокої ночі — і швидко виснажуються.

"Жертовність — це класно. Але неефективно", — вже іронізує й усміхається Дзвінка.

У перший рік служби важко було працювати не лише з бійцями, але і з їхніми рідними. Іноді згорьовані родини переходили межі, забагато жалілися чи вимагали від Дзвінки, а іноді — писали й телефонували серед ночі. Дзвінка дуже співчувала їм, але й не знала, як правильно на це реагувати.

"Я не мала морального права відмовляти цим людям у допомозі, — виважено пояснює Дзвінка. — Але я мала моральне право скерувати їх до фахівця. Бо власний ресурс не безмежний. Я можу приймати чуже горе і заспокоювати чотири-п'ять сімей, але натомість можу допомогти сотням бійців".

"Два тижні" роботи в Києві для Дзвінки тривають і досі.

Дзвінки, Excel і "Апарат"

Щодня о 7:30 ранку Дзвінка починає спілкування з пораненими, рідними й лікарями та розсилає завдання кураторкам. Уже за пару годин — приїздить на базу Патронатної служби, де збираються й інші дівчата, які служать у "Янголах". Кожен день — суміш тисяч стовпчиків у Excel-таблицях, десятків дзвінків і більш як 100 активних діалогів у соцмережах. У них — нескінченний потік запитів від військових і їхніх родин, питань, іноді сварок.

"З одного боку ми слухаємо технічні потреби, а водночас чуємо важку емоційну історію. Важливо бачити в поранених людей, а не рядки в Excel", — каже вона.

Саме слухати й говорити — основа служби Дзвінки. З пораненими, їхніми родинами, лікарями, медиками, реабілітологами. Це вимагає пильності. У розмові з пораненими — звертати увагу на "червоні прапорці": наприклад, чи раптом людина не пригнічена і чи немає ознак залежностей. У розмові з лікарями – відстоювати потреби бійця. Наприклад, добиватися, щоб військово-лікарська комісія сама приїхала до важкопоранених.

Ближче до вечора Дзвінка об'їжджає лікарні, де лежать її підопічні. Спілкується з лікарями й пораненими. Десь дискутує з фахівцями про потреби бійця, десь — домовляється про виїзні ВЛК, які можуть швидко обстежити важкопораненого. Турбота стосується і дрібниць. Коли хлопцям, особливо на кріслах колісних, треба поїхати в іншу лікарню, Дзвінка може сама їх відвозити на своїй машині, яку називає "Апарат".

Протягом великої війни змінювались і головні виклики, з якими стикалась дівчина. У серпні 2022-го, коли поранених хлопців ставало більше, проблемою стало протезування. Тоді Дзвінка й інші дівчата ще погано розуміли: що взагалі таке ВЛК і МСЕК, які комісії треба пройти бійцям, які документи отримувати та як взагалі проводити протезування? Щоб розібратися, Дзвінці довелось кілька місяців переривати купу довідників і документів, обдзвонювати безліч фахівців. Допомогли ті, хто був ще з часів АТО/ООС і вже мав досвід і контакти.

Іноді доводиться працювати вночі. Так було під час боїв за Бахмут та Авдіївку, коли поранених було набагато більше, ніж до цього. У такі ночі Дзвінка й інші дівчата лишались чергувати на телефоні. Чекали на термінові дзвінки від медиків рот і батальйонів про те, скільки сьогодні особливо важких поранених і куди їх везуть.

"На початку 2023 року, коли був Бахмут, уперше було так складно. Ми часто працювали і серед ночі, і без вихідних. Іноді здавалося, що охопити таку кількість людей неможливо. Виявилось — можливо".

Іноді і зараз доводиться раптово зриватися серед ночі. Дзвінка згадує випадок: у березні 2024 року до Києва приїжджала дружина важкопораненого бійця з немовлям. Уночі дитині стало погано: піднялась висока температура, почалась нудота. Швидка не їхала, а мати була розгублена. Вона зателефонувала Дзвінці — і дівчина підхопилася серед ночі. Відвезла дитину з мамою до лікарні — там дитину шпиталізували.

Коли зараз Дзвінка говорить про службу, в її голосі відчувається досвід, з якого проросла впевненість. Вона каже: навчилась навіть під час війни бачити простір для розвитку, любові й радості. До вторгнення Дзвінка з чоловіком ледь не щотижня мандрували Карпатами. Тепер, після важких днів, їй часто сниться, що вони біжать чи ходять горами.

Найважча зима

Якщо запитати Дзвінку про найважчий період життя, найімовірніше, вона згадає зиму 2023 року. "Холод і неприємність", – каже вона коротко про цей час. Тоді відбувалося найгірше: вже вісім місяців не було новин про брата в полоні. Водночас Дзвінка майже цілодобово працювала з пораненими, які постійно прибували з-під Бахмуту. А ще — переживала за чоловіка, який проводив довгі тижні в окопах на тому самому напрямку.

Зимою 2023 року Олег боронив Бахмут і як штурмовик міг до тижня не виходити на зв'язок. Дівчині навіть не було у кого запитати про нього — всі побратими були разом із ним.

Зі своїм майбутнім чоловіком Олегом Барбарисом Дзвінка теж познайомилася завдяки брату. Відвоювавши в АТО, саме Олег проводив для Дзвінки один із вишколів у Львові. З того часу вони разом уже вісім років, з них п'ять — одружені, а майже три — відколи Олег на фронті.

"На початку війни я була впевнена, що нічого поганого статись не може. А в Бахмуті чомусь просто паралізовував страх. Я не знала, куди себе діти. А що, якщо удача на війні вичерпується? Що буде, якщо його не стане, от прям завтра? Це так напаює, що навіть іноді думала, що легше не мати стосунків".

Коли Олег виходив на зв'язок, найперше Дзвінка казала, як рада його чути і що дуже любить. У слухавці чула короткі втомлені відповіді. Іноді чоловік надсилав фото своїх посірілих обморожених ніг. Уже влітку, коли підрозділ Олега звільняв Андріївку, він зізнався Дзвінці: "Не знаю, кому ви за нас молилися, що ми вийшли звідти живі".

Я питаю у Дзвінки, як війна, відстань і страх втрати змінили їхні стосунки з Олегом. Попри відстань і невідомість у війні, Дзвінка почала ще більше довіряти чоловіку, повністю покладатися на нього. Обидва напевно знають, що партнер подбає про родину, якщо щось станеться. Раніше їй було важко ділитися хвилюваннями чи труднощами — вважала це слабкістю і "грузиловом". Зараз вона може вільніше ділитися тим, що відчуває.

"Любов під час війни, — каже Дзвінка, — означає довести, що все це, всі ці почуття — справжні".

Найдовше пара не бачилася п'ять місяців, з квітня до вересня 2024-го. Тоді через службу Олег ніяк не міг піти у відпустку. Не витримавши, Дзвінка поставила чоловіка перед фактом: вона їде до нього на схід, і хай там як — вони нарешті зустрінуться. Пара провела п'ять днів на Харківщині, гуляючи її крейдяними схилами. Служба дістала й там: Дзвінку зустрічали бійці, яких вона "вела" раніше, і просили поради щодо документів.

Повернення

Наступного дня після забігу на ВДНГ Дзвінці раптово зателефонувала мама. Сказала: Святослава нарешті обміняли і прямо зараз він з іншими 44 захисниками їде до Києва. Ноги у Дзвінки підкосилися, вона впала просто на тверду плитку. Того ж дня подзвонила брату по відеозв'язку і побачила його схудле й усміхнене лице.

"Я просто пищала від радості. Я казала, що дуже рада, а ще що він став дуже схожий на тата — всі риса лиця стали дуже загострені".

Щойно Святослав ступив з автобуса на землю, заплакана Дзвінка кинулася до нього з обіймами.

"Бачу, яке воно лисе, худе, — пригадує Дзвінка Сіра півтора року потому. — Він повернувся змарнілий і блідий. Але це було диво".

Дзвінка одразу знала, що саме вона візьметься за лікування брата й повертатиме його у стрій. Так Святослав став підопічним сестри. Як і з іншими бійцями, вона збирала документи й результати досліджень, домовлялася про обстеження та шукала фахових лікарів. Вона пояснює: брат нікому б так не довірився у відновленні, як їй.

"У Службі ніхто не заперечував. Навпаки це було свято для всіх, що я нарешті почала усміхатися".

У жовтні 2023 року Святослав повернувся у стрій і став заступником командира артилерійської групи "Азова". Разом у підрозділі служить його зі Дзвінкою молодший брат. Місяці невідомості, очікування, а згодом лікування Святослава зблизили родину. Рідні з різних гілок почали спілкуватися та разом проживали горе. У родині нарешті почали обійматися й відкрито проявляти любов — а саме цього Дзвінці так бракувало в дитинстві.

***

У юності Дзвінка любила писати, тому вчилася на журналістку й публікувалась у низці локальних видань. Вона згадує, що хотіла попрацювати на радіо і ще більше писати. Втім з початком вторгнення — мову ніби відняло.

"Я й досі не можу писати. Навіть щось для себе. Хоча говорити стало простіше — раніше було навпаки".

На перший погляд, може здатися, що зараз 24-річна Дзвінка мало відрізняється від тої, яка була два з половиною роки тому. Ті самі яскраво-руді (майже червоні) кучері до плечей, світло зелені очі, татуювання на обох передпліччях (хоч їх і стало більше). Утім змінилося майже все. Вона відчуває: на службі їй довелося дуже швидко подорослішати та взяти відповідальність, про яку раніше й не підозрювала. У своєму мовленні вона помічає цинізм. А я — помічаю дорослість і виваженість: Дзвінка говорить відверто, але водночас — ніби постійно тримає себе в руках.

"Тодішня я в цьому світі не вижила б. Хоча теперішня я у тому світі — мабуть, також".

За два роки служби Дзвінка збагнула потребу регулярно "перезавантажуватися". Для цього вона раз на кілька тижнів сідає за кермо та їде до Київського моря — хоча б на 20 хвилин. У день зустрічі ми їдемо туди разом у її "Апараті". В машині грає легкий рок, а зимове море — нагадує Скандинавію. Сильний холодний вітер несе пісок і здіймає великі хвилі на воді. Пісок миттєво пірнає у волосся, дряпає шкіру й очі.

Це місце заспокоює Дзвінку, очищає думки й сповільнює. Вона потирає руки та щиро усміхається, попри холод. Через шум вітру я ледь чую навіть свій голос.

— Зрозуміло, що ти дала "Янголам". А що тобі дала служба? — питаю Дзвінку.

— Велику родину. Я відчуваю, що я на своєму місці, що я потрібна. Я вірю, що якщо допоможу цим людям, вони — наблизять перемогу, і ми швидше зможемо жити життя.

Навіть тут Дзвінці дзвонить поранений боєць: він планує операцію на коліні й хотів порадитися. Вона швидко відповідає й обіцяє передзвонити за пів години. Схоже, попереду — ще одне відновлення і ще одна велика надія повернутися в стрій.