Шелтер чи ілюзія? Про "Відчуття безпеки", бетон "Єрмілова" та мистецький Харків під час війни

До 17 листопада в Центрі сучасного мистецтва ЄрміловЦентр у Харкові працюватиме виставка "Відчуття безпеки" — центральний складник великого мистецького проєкту, що пов’язує 13 країн та досліджує амбівалентність поняття безпеки. З цією виставкою "Єрмілов" відновлює міжнародну співпрацю.

29 серпня на відкритті виставки на батуті — частині інсталяції турецького митця Ахмета Оґюта — стрибала 18-річна харківська мисткиня Вероніка Кожушко. Наступного дня Ніка загинула під час російського обстрілу. Під час цієї війни біль та мистецтво часто крокують поруч.

LIGA.net поспілкувалася з директоркою ЄрміловЦентру Наталією Івановою, кураторкою виставки Мариною Конєвою та її участниками Павлом Маковим і Оленою Афанасьєвою про те, як митці рефлексують війну, що дає їм відчуття безпеки в епоху турбулентності, чи може мистецтво бути шелтером та як змінився мистецький Харків під час війни.

У ніч проти 4 квітня 2024 року район, де живе кураторка виставки "Відчуття безпеки" Марина Конєва, атакували "шахеди". Марина почула гул та рефлекторно накрилася ковдрою. Вона розуміла, що від дронів це не врятує, але ковдра давала відчуття безпеки — нехай і ілюзорне. Щось на кшталт дитячого "я в будиночку".

Зранку Марина розповіла цю історію своїм колегам із кураторської команди та запропонувала зробити проєкт про відчуття безпеки та те, що його дає.

Виставка "Відчуття безпеки" складається з 36 робіт 31 автора з України та інших країн. Серед них — відеоарт, інсталяції, живопис, графіка, артбуки тощо.

Команда проєкту одразу вирішила, що харків’янам, які останні понад два роки постійно відчувають на собі, що таке війна, не треба розповідати про її жахи "в лоб". Тож для локального глядача намагалися знайти більш дбайливий та корисний підхід. Проте для авдиторії в інших країнах важливо було донести якраз те, що відчуває Харків, — відтак між закордонними локаціями та містом проклали "мости солідарності".

"Відчуття безпеки крихке і залежне: якщо харків'яни відчувають себе в небезпеці, європейці теж не можуть відчувати себе у безпеці. Тож ми намагалися продемонструвати цю взаємозалежність і амбівалентність, — наголошує кураторка. — У залі є проєктори: виставки, дискусія або щось ще, що відбувається в межах проєкту, транслюється і у нас, і там".

Цю взаємозалежність прямо демонструє інтерактивна інсталяція "Все тверде тане в повітрі" Юлії Костеревої та Юрія Кручака, що складається з маленьких роторів (вентиляторів. — LIGA.net) у культурних установах різних країн та центрального в "Єрмілові". Коли хтось дмухає у маленький ротор в одній із закордонних локацій, харківський також рухається.

"Раніше ми розуміли поняття безпеки як щось статичне, а зараз стало зрозуміло, що його забезпечує хтось. Ця дієвість проявляється в русі вентилятора, — пояснює Конєва та запрошує до іншої інтерактивної інсталяції — "Агорафобії" нідерландських митців Карен Лансел та Гермена Маата. За м’якими стінами ховається крихітний простір та увімкнений ноутбук.

"Тут треба писати питання — й художники з іншої країни відповідатимуть, — каже кураторка. — З одного боку, в нас ніби має бути клаустрофобія через замкнутий простір. А з іншого, у нас є простір в інші країни, й ми на зв'язку, ми не одні".

Відчуття безпеки переосмислюється не лише в мистецьких творах. З відкриттям виставки "Єрмілов" також запустив збір, аби переобладнати свій простір на безбар'єрний. На зібрані кошти планують закупити два універсальні сходові підйомники на гусеничному ходу, побудувати пандуси та вертикальні підйомники, а також переобладнати санвузли.

Музейність та збереження

Марина Конєва почала співпрацювати з ЄрміловЦентром ще до його офіційного відкриття у 2012 році: була кураторкою фестивалю молодіжних проєктів Non Stop Media ще у напіввідремонтованій локації. Відтоді реалізувала з "Єрміловим" чимало проєктів. Повномасштабне вторгнення мистецтвознавиця зустріла у рідному Харкові.

"Ми ніколи так ідеально не прибирали вдома, як 24 лютого 2022 року, бо спрацьовував невроз і треба було якусь дію робити, — згадує вона. — Моя мама почала дуже багато готувати. Ці рутинні практики, коли ми перемикаємо увагу на щось повсякденне, звичне і знайоме, теж знайшли віддзеркалення в проєкті "Відчуття безпеки".

Перші кілька днів великої війни Марина не розуміла, що робити. Проте 28 лютого 2022-го пішла волонтерити в Харківську обласну адміністрацію, допомагала готувати їжу разом з жінкою старшого віку. Наступного ранку в будівлю прилетіли ракети.

"Ми перетягували ящики з копченою скумбрією, розбирали, ділили на порції. Я хотіла залишитися ночувати там, але ввечері зрозуміла, що немає на чому спати і що я смердю. Вирішила після комендантської години піти додому переодягнутися і повернутися зранку, — пояснює Конєва. — Зранку після тягання тих ящиків я не могла розігнутися. Ми виходили з дому разом із родичами, щоб було нестрашно, і я всіх затримала — випила якісь ліки й кажу: "Дайте мені хоча б 20 хвилин". Ці 20 хвилин врятували нас".

Після ракетного удару по ХОДА мистецтвознавиця стала шукати, де ще може бути корисною. Почала розносити продукти — здебільшого літнім людям. А наступного дня, після прильоту біля будинку "Слово", "сталася халепа" з Grynyov Art Collection, з якою вона співпрацює. Довелося займатися евакуацією робіт, відтак питання виїзду з Харкова остаточно відпало.

"Коли я була студенткою-мистецтвознавицею, чула, як під час Другої світової музейники рятували колекції. І уявити не могла, що це доведеться робити мені, — розповідає кураторка. — В будівлі, де зберігалася частина колекції, розбило вікна. Я спочатку намагалася забити їх, але розірвало трубу опалення, кімнату стало затоплювати. Вночі на допомогу прийшли художники: зламали двері й винесли ті роботи, що стояли на підлозі — але теж все намокло".

Кілька днів поспіль Марина півтори години ходила пішки під звуки вибухів, прокладаючи перші кроки по снігу, що намело за ніч, аби врятувати колекцію. Пакувального матеріалу для робіт не було, скотчу — теж, бо його вже витратили на вікна. Врешті-решт кураторці довелося діставати роботи з підрамників, скручувати та загортати у два радянські килими, які у 2021-му вона купувала для виставки в ЄрміловЦентрі. Для евакуації знайшли мікроавтобус. Волонтери — зокрема, музикант Василь Рябко із гурту "Папа Карло" — допомагали транспортувати роботи до Полтави.

"З міста ми тоді вивезли близько двох тисяч робіт, потім відібрали 900, що виїхали до Франції, — каже Конєва. — Наступного дня, після того як вивезли останню роботу, хлопці поїхали розвозити хліб, і в їхній бусик прилетіла ракета. Водій Антон Хрустальов загинув на місці. Після всього цього досвіду вже просто перестало бути страшно".

На виставці "Відчуття безпеки", наголошує Конєва, є чимало робіт, що пов'язані саме з ідеєю музею та збереження. Зокрема, інсталяція турецького митця Ахмета Оґюта "Стрибай вгору!". Вона складається з трьох батутів та копій робіт, які евакуювали з Харкова після початку великої війни: колажу Сергія Жадана з колекції Харківського ЛітМузея та робіт Алли Горської та Зої Лерман із колекції Гриньових.

"Ці копії залишатимуться в місті, доки не повернуться оригінали, — каже Конєва. — Тут можна стрибати на батутах, щоб їх роздивитися".

Музейна тематика також розкривається у відеороботі "У музеї 2" нині покійного учасника херсонського мистецького об’єднання "Тотем" Стаса Волязловського у співпраці з Максом Афанасьєвим. Якось вони пішли до Херсонського художнього музею, де проходила виставка живих мавп, і зафільмували її.

"Твори, що зафіксували на камеру, вкрали росіяни під час окупації Херсона. Тепер ми не знаємо, яка їхня подальша доля, — пояснює Конєва. — Кажуть, у той момент у музеї був ремонт, і роботи стояли в коридорі, спаковані. Тож, коли прийшли окупанти, їм навіть не довелося напружуватися".

На виставці також представлена робота Макса Афанасьєва та його дружини Олени Афанасьєвої. В перший день повномасштабного вторгнення вони прокинулися від вибухів на Антонівському мосту, за кілька годин колега вивезла їх із Херсона. Три тижні подружжя жило в селі поблизу міста.

"Проте коли росіяни підійшли вже до села, довелося виїхати далі, — розповідає Афанасьєва. — Наступного дня жінка, у якої ми жили, зателефонувала і подякувала, що ми поїхали, бо в її хату прийшли озброєні російські військові й питали, хто у неї живе… Ми були відомими херсонськими активістами, і не лише в культурній сфері. Найстрашніше було переживати за рідних, які залишилися в окупації".

Як і тисячі людей, Афанасьєви виїжджали в невідомість, врешті подружжя опинилося на заході Україні. А під час блекаутів взимку 2022-го, коли світла було три години через шість, а квартира не встигала прогріватися, виникла ідея створити артбук. Олена взяла на себе тексти, Макс — ілюстрації.

"На блошиному ринку ми побачили раритетний альбом у дерев’яній обкладинці з портретом Шевченка та й купили, — згадує Олена Афанасьєва. — Він був порожній, а потім з нього випали дві чорно-білі світлини, мабуть, 70-х. На одній — весілля, наречений тримає кохану на руках, мить щастя і надії. На іншій — дві жінки і двоє чоловіків, стоять "в лінійку" як годиться для радянського парадного фото.

Альбом почав заповнюватися копіями цих двох світлин — це була своєрідна арттерапія під читання вголос книжки Марії Матіос. Але для артбуку потрібні тексти, і я вирішила спитати у друзів, що вони роблять під час блекаутів".

Загалом до артбуку Blackout увійшли 14 історій знайомих культурних діячів Афанасьєвих: зокрема, Марини Конєвої. З Мариною, каже Олена, її пов’язує любов, з Харковом — також.

"У цих історіях колеги розповідали, що блекаут для них став не бідою, а можливістю зробити щось, на що раніше не вистачало часу, — пояснює Олена. — Наприклад, побудувати з дитиною шалаш посеред квартири, винайти нову техніку малювання, поговорити з сусідами…"

На виставці також є три артбуки-щоденники "Молескіни" Дмитра Коломойцева — уродженця Донецька та військовослужбовця — які він створив під час повномасштабного вторгнення, перебуваючи на фронті.

"Тут прописані основні події, які він бачив або чув із новин — це теж про рутину, коли ти щодня малюєш, перемикаєш на щось увагу, — наголошує Конєва. — В останньому артбуці він намалював перемогу. І сказав: "Я трошки поспішив, але так напророчу, щоб збулося". Це метод самозаспокоєння, самонаближення бажаного".

Крім того, на виставці є роботи іноземних митців, які працюють із воєнним досвідом. Зокрема, швейцарського митця Томаса Гішгорна "Енергія = так! Якість = на!", відомого своїми масштабними інсталяціями. У межах проєкту він вперше відвідав Україну, приїхав у Харків і провів серію воркшопів, де зустрічався з художниками й обговорював поняття "енергії" в мистецтві. Врешті воркшопи матеріалізувалися в цю роботу.

На виставці є багато робіт з текстилю — це про тактильність. Зокрема, "Димчасті орнаменти" Надіри Хусейн — п’ять напівпрозорих панелей із орнаментами, в основі яких мисткиня використала фактуру бетону ЄрміловЦентру.

"Зазвичай єрміловцентрівський бетон є тлом для чогось головного, — каже Конєва. — Але з початку повномасштабної війни бетон став головним героєм — він давав і дає відчуття безпеки".

ЄрміловЦентр як шелтер

ЄрміловЦентр розташовується в підвальному просторі Каразінського університету. У 90-х тут працював нічний клуб, у нульових — їдальня для студентів. Після її закриття приміщення простоювало. Ідею відкрити тут центр сучасного мистецтва виношували кілька років, нарешті 2012-го її вдалося втілити в життя.

Десять років потому "Єрмілов" раптом отримав нове призначення: з першого дня повномасштабного вторгнення він став шелтером для харківських митців та членів їхніх родин. А вже на другий день великої війни, згадує директорка ЄрміловЦентру Наталія Іванова, у приміщенні оселилося до 50 людей, зокрема родини з дітьми. Згодом центр збере фото та відео цього періоду в онлайн-проєкті "Як ти?"

"Художники вміють робити з усього все — тут обладнали місця, де спати, відпочивати, працювати, готувати. Були навіть мистецькі активності. Наприклад, Влад Юдін ліпив з глини із дітками та з дорослими, бо це трошки допомагає знімати стрес", — згадує керівниця ЄрміловЦентру.

На початку березня 2022-го через аварію з електропостачанням в університеті — а відтак і в ЄрміловЦентрі — зникло світло. Через те, що опалення електричне, перебувати у приміщенні стало неможливо. 6 березня Наталія Іванова та харківський митець Костянтин Зоркін з родиною та батьками переїхали до мистецької резиденції "АРТ Куземин" на Сумщині.

Проте вже на початку травня Наталія повернулася до прифронтового Харкова. А невдовзі — 14 травня 2022 року — "Єрмілов" відновив роботу. Першим заходом став рок-фестиваль "Музика опору", який організував Сергій Жадан. Окрім самого Жадана з "Собаками", участь у ньому взяли Святослав Вакарчук, ТНМК, Олег Каданов і Стас Кононов та інші.

"Це був, напевно, найсильніший емоційний вибух за всю війну, — підкреслює Марина Конєва. — Все культурне середовище прийшло в "Єрмілов" — і ти одночасно побачив всіх, хто є в місті. Всі обнімалися, цілувалися, переказували, як жили і що робили, поки ми не бачилися. І це була неймовірна енергія, яка зносила. Після цього стало зрозуміло, що культура жива і взагалі нікуди не ділася".

Після цього фестивалю в ЄрміловЦентрі зрозуміли, що під час війни приміщення центру, простір та обладнання можна використовувати, аби робити тут щось надзвичайно важливе. Тривалий час тут працював Kharkiv Media HUB для журналістів, який також організував культурні події: концерти "Схід ОПЕРА", вечори поетки Наталки Маринчак, презентації книжок тощо. А наприкінці 2022-го в центрі вирішили відновити мистецьку і виставкову діяльність — до того ж з осені харків’яни почали активно повертатися до міста, попит на якісні і змістовні культурні події зростав.

"Ми акцентували саме на тому, що цей простір безпечний, — наголошує Наталія Іванова. — Лунає повітряна тривога: люди, які йдуть повз, заходять: "А ми й не знали, що у вас тут виставка". Тобто можна і побути в укритті, і трошки перезавантажитися".

Першою виставкою великої війни в "Єрмілові" став "Захисний шар" Костянтина Зоркіна. Вона розпочала роботу 10 листопада 2022-го — цей проєкт він створив у "АРТ Куземин". А до річниці повномасштабного вторгнення, 9 березня 2023-го, тут відкрили виставку "Особовий склад". На ній представили роботи харківських митців — зокрема і тих, хто ховався в ЄрміловЦентрі у перші дні великої війни — які ті створювали в цій резиденції восени 2022-го.

"В день відкриття о п’ятій ранку був потужний удар по Харкову, не було мобільного зв'язку, світла, метро не працювало, — згадує директорка ЄрміловЦентру. — Ми підключили генератори, увімкнули акумуляторні прожектори, попросили людей взяти з собою ліхтарики, але виставку все ж відкрили".

Під час війни в "Єрмілові" також показали виставку "Сміливі нести світло" з роботами, на яких автори зафіксували блекаути найтемнішої зими в Україні 2022-2023 років. І виставку Гамлета Зінківського "Незавершений 2023-й" із 365 малюнками, які автор створював щодня протягом цього року.

"Напередодні повномасштабного вторгнення Гамлет виставлявся у нас з аналогічним проєктом за 2021 рік, — каже Наталія Іванова. — Виставка за 2023 рік була вже зовсім іншим діалогом з глядачем, ми всі пережили цей рік інакше, ніж завжди, всі маємо спільний травматичний досвід. І, передивляючись малюнки Гамлета, кожному є що згадати про кожен день цього року".

"Відчуття безпеки" — перша міжнародна виставка в ЄрміловЦентрі з початку великої війни. Цей проєкт, наголошує Марина Конєва, створювали спеціально для Харкова.

"Цей проєкт неможливий в іншому місті — він просочений духом та ідеєю Харкова, — наголошує кураторка. — Багато ідей ми нанизували саме на особливості харківського менталітету, історії, культури. Для нас було принципово важливим — робити масштабні проєкти тут і зараз, щоб життя міста культури, науки, освіти не зупинялося та набувало додаткових сенсів".

Події в межах "Мостів солідарності" вже відбуваються. Під час їх проведення, наголошує Наталія Іванова, "слово "Харків" лунає постійно". 1 вересня, коли в німецькому Карлсруе на фасаді замку транслювали дитячі малюнки харківської студії Aza Nizi Maza, керівниця ЄрміловЦентру "стрибала від радості".

"Один із векторів цього проєкту — привернути увагу міжнародної спільноти та відомих митців до того, що Харків — величезне місто з надзвичайно великою культурною спадщиною", — наголошує директорка ЄрміловЦентру.

Тут неподалік стоять руїни палацу "Залізничник" — пам'ятки конструктивізму — супердоби не тільки в історії Харкова, але й Європи, яку тільки досліджувати і популяризувати. Я можу довго говорити і про 20-ті, і про 30-ті, і про авангард, і про Василя Єрмілова, ім'я якого носить наш центр, і про будинок "Слово", і про велику спільноту людей, які вписані в історію світової культури.

Нам би хотілося, щоб всі знали, що Харків — місто з таким надбанням і його можуть знищити, але, по-перше, треба зробити все, щоб цього не сталося, а по-друге, — знати про те, що це є".

Павло Маков і "Фонтан виснаження"

У перші дні повномасштабної війни серед митців, які ховалися в ЄрміловЦентрі, був і Павло Маков з дружиною. Поки Харків бомбили літаки, він розповідав тут про свій проєкт "Фонтан виснаження", який згодом представив на Венеційській бієнале.

"Я розповідав про частину своєї творчості, щоб якось відірватися від страшної реальності, — пояснює він. — Вона і зараз не менш страшна, але за два з половиною роки ми виробили психологічний захист, звикли до цього".

На виставці "Відчуття безпеки" представлена інсталяція Макова "Ліжко, килим, брошка".

Митець відтворив ліжко, на якому ночував тут із дружиною, а також надав свої роботи кінця 90-х — зокрема діамантову мішень — поєднавши в такий спосіб минуле і сьогодення.

"Відчуття мішені притаманно всім: себто ти постійно відчуваєш, що за тобою йде "полювання", — пояснює він. — Це пов'язано з відчуттям страху постійного, непевності, невирішеності, невизначеності майбутнього. Зараз порівняно з тим, що було наприкінці 90-х, це відчуття спростилося, бо ми відчуваємо себе мішенями у прямому сенсі слова. Коли ти живеш у Харкові — це, на жаль, гра у "російську рулетку".

В ЄрміловЦентрі Маков із дружиною перебували до початку березня. Тоді митець отримав дзвінок від кураторки Марії Ланько, яка вивезла з Харкова лійки з "Фонтану виснаження".

"На той момент я вже для себе попрощався з цим проєктом, з Венецією, — згадує Маков. — А Маша сказала: "Приїзди, будемо робити". Тоді я посадив у машину маму, дружину і двох друзів, й ми поїхали до Відня".

Через те, що, крім лійок, нічого не вивезли, проєкт потрібно було відновити на 90%. Маков та кураторська команда — Лізавета Герман, Борис Філоненко і Марія Ланько — почали шукали гроші на реалізацію ідеї. І зрештою знайшли. Навесні 2022-го "Фонтан виснаження" представили в українському павільйоні на Венеційській бієнале. Маков згадує, що давав по 10 інтерв'ю на день і дуже втомлювався, але відчував важливість моменту.

"Я ніколи не відчував себе настільки громадянином України, як тоді у Венеції, бо робив не те, що мені було потрібно, а насамперед те, що потрібно державі, — каже він. — Розумів, що мені треба зробити павільйон України, що держава має бути представлена. Це дуже важливо, бо з культурною політикою у нас жах, її немає. На відміну від нашого ворога, у котрого вона вже 300 років була і є".

Після Венеції виставки Макова відбулися у Флоренції та в Парижі. На початку 2023 року митець остаточно повернувся до Харкова. А згодом у ЄрміловЦентрі відбулася його персональна виставка, на якій "Фонтан виснаження" вперше показали харків’янам.

"У Харкові на виставки або в театр ходять не так багато — здебільшого це люди креативні, з непересічною громадянською позицією. Але ця частка дуже важлива, — каже Маков. — Тому в Харкові я також відчував свій громадянський обов'язок, у цієї виставки, крім культурної, теж була велика соціальна роль".

Врешті архітектори звернулися до митця з пропозицією встановити "Фонтан виснаження" в оновленому ботанічному саду ХНУ імені В.Н. Каразіна — найстарішому академічному ботанічному саду в Україні, якому цьогоріч виповнилося 220 років. Він погодився.

"Архітектори перероблятимуть наш старий академічний ботанічний сад і є плани поставити його там, — каже Маков. — До того ж тоді ми збережемо один з важливих акцентів, який важко зберегти на вулиці — звук від води, що падає".

Мистецтво як шелтер?

Після початку повномасштабного вторгнення в Україні була потужна хвиля артактивізму, каже Олена Афанасьєва: "Навіть художники, які раніше створювали глибокі, філософські твори, малювали щось простіше, рівня постерів про війну".

"На усвідомлення того, що відбувається, просто не було часу, — пояснює вона. — Багато митців пробували застосувати своє мистецтво як зброю — принаймні, в інформаційному просторі це спрацювало. Але були й ті, які сказали: "Мистецтво — фігня, воно не змогло зупинити війну". Й це один з аргументів про "великую русскую культуру" — яка вона "велика", якщо на ній виросло бездумне і жорстоке стадо?"

Олена Афанасьєва вважає, що війна стимулює рефлексії. Проте, перебуваючи у стані постійного стресу, сама вона не стала більш продуктивною за ці понад два роки — "можливо, більш вдумливою".

"Нам багато чого треба переосмислити", — припускає Афанасьєва.

З великою війною, пояснює Павло Маков, в мистецтві змінилися сенси, зокрема "з'явився соціальний складник у відчутті того, що ти робиш".

"Це вже не тільки твоя приватна творчість, але й навантаження, що необхідно робити це соціально важливим, — пояснює Маков. — І ця необхідність органічна — як частка тебе і твого креативного настрою".

На питання, що зараз може дати відчуття безпеки, Олена Афанасьєва відповідає, що нічого. Проте військові психологи радять знайти "прихисток" у будь-якій справі, яка заспокоює і стабілізує, тож вона також знайшла таку:

"Мій рецепт — артбуки, — наголошує мисткиня. — Я дуже сумувала за своєю бібліотекою, яка залишилася в Херсоні, але потім друзі мені її вивезли. Від поєднання любові до книг і до мистецтва народжуються такі дивні дітлахи — артбуки.

З початком війни багато людей почали писати щоденники. Ті, хто писав щоденники в окупації, іноді їх палять — щоб не згадувати той кошмар. А інші видають повноцінними книжками, але я не можу це читати. Артбук — щось на кшталт "серединного шляху": книга в одному екземплярі, яка нікого не зобов’язує її читати. Але це фіксація життя, а фіксувати зараз важливо".

Маков також вважає, що мистецтво не може надати відчуття безпеки та загалом мало на що впливає: каже, що його вплив на життя "дуже опосередкований і гомеопатичний". Проте воно все ж може допомогти пережити драматичні часи та "залишитися людьми".

"Прочитана книга, прослухана музика, побачена картина або театральна вистава можуть підсвідомо впливати на психологічний стан: нам може ставати трошки легше, — каже він та пояснює різницю між мистецтвом та культурою:

Само собою мистецтво — це не культура. Вчора я під'їжджав до Відня і, напевно, десь попереду нас була аварія. В Австрії люди мають залишати середину хайвею пустою, бо там мусять проїхати "швидка" або поліція. І всі їхали праворуч і ліворуч — і ніхто всередині, як у нас інколи люблять за "швидкою" їхати на червоне світло.

Так от культура — це оце. А віденські театри, музеї просто допомагають виховувати повагу одне до одного або до потреб суспільства, навіть якщо інколи треба наступати на хвіст собі і своїм бажанням".

Водночас Наталія Іванова вважає, що в буремні часи мистецтво може бути шелтером для свідомості. Зокрема, й для харків’ян, які живуть у стані постійного стресу. Проєкт "Відчуття безпеки" також ставить за мету надати цей прихисток, нехай і тимчасовий.

"Цим проєктом ми ще намагалися створити в ЄрміловЦентрі осередки, де тебе "в обійми бере" турбота, виникає можливість відпочити. Сів на частину роботи грецького митця Андреаса Ангелідакіса, який нам дав "руїни" у вигляді диванів і пуфів, поспілкувався з кимось, фотки зробив і перезавантажився, — пояснює керівниця ЄрміловЦентру. — З кожним обстрілом або загибеллю близьких чи знайомих наші фізичні страхи загострюються, але все одно намагаєшся не плекати їх у собі, бо інакше можна збожеволыти. Й тому намагаєшся відволіктися на роботу, турботу про когось, волонтерську діяльність. А мистецтво дає важливий емоційний складник, коли можеш переключитися, поспілкуватися з іншими й бути в безпеці якийсь час або просто подумати, що саме може дати тобі відчуття безпеки".

Завдяки спільному травматичному досвіду, який пережили українці — зокрема автори та відвідувачі виставок — змінилося й сприйняття сучасного мистецтва: роботи, каже Наталія Іванова, стали більш зрозумілими для пересічного відвідувача:

"Раніше, коли до нас приходили на виставки сучасного мистецтва, були випадки шаблонного сприйняття на кшталт: "Я теж так вмію" або "Це все гівно, як це можна виставляти?". Але зараз немає жодних питань: всі дивляться й іноді плачуть".

Мистецький Харків під час війни

Попри постійні обстріли, мистецький Харків продовжує існувати та розвиватися. ЄрміловЦентр, Харківський ЛітМузей, театр "Нафта", артстудія Aza Nizi Maza та інші культурні інституції працюють, й тим "підтверджують, що життя нікуди не ділося". Відкриваються й нові локації — такі, як центр сучасної культури Some People.

За період великої війни склад Харкова змінився. Студентів поменшало, ВПО з районів Харківської області, а також з Донеччини та Луганщини — побільшало. Відтак, і цільова авдиторія місцевих культурних подій стала дещо іншою. З цим великим новим прошарком людей, вважає Наталія Іванова, "треба ще навчитися працювати".

Проте ставлення влади до культури, зауважує Павло Маков, не змінилося — причому, як на місцевому, так і на центральному рівні.

"Коли, наприклад, та сама Aza Nizi Maza виставляла роботи в метро — це було дуже важливо, емоційно. А коли харківській мерії запропонували провести цю виставку у Франції, вона відмовилася, посилаючись на брак грошей, — наводить приклад Маков.

Місцева влада дозволяє ставити жахливий пам'ятник загиблим дітям, що нагадує пам'ятник браткам на цвинтарях 90-х. Ця естетика напівтюремна закарбована в пам’ятнику загиблим дітям. Це ж сакральна річ — її не зрушиш, не демонтуєш. Люди несуть туди іграшки, поважають це місце, бо це ж святе — загиблі діти. А ми їм ставимо страшний пам’ятник.

У нас на всіх щаблях влади — шалена відсутність смаку. А Міністерство культури — це велика чорна діра. За свої 66 років я жодного разу не стикнувся з тим, щоб воно ініціювало щось дійсно потужне для репрезентації України за кордоном — принаймні в царині візуального мистецтва. У 2022 році вони сплатили оренду українського павільйону на Венеційській бієнале, все інше було практично волонтерською працею".

З тих культурних діячів, які ховалися в ЄрміловЦентрі на початку повномасштабного вторгнення, до Харкова повернулися одиниці. Чимало харківських митців зараз живуть і працюють в інших містах України та за кордоном: наприклад, така "коаліція" зібралася в австрійському Граці.

Натомість Павло Маков, який приїхав до Харкова навчатися у 21 рік, зустрів тут свого головного вчителя — митця Віталія Куликова — та постійно живе в місті вже 36 років, хоча й часто буває за кордоном, не збирається їхати з Харкова — попри всі "але".

"У Харкова є особливість: він народжує купу талановитих людей, а потім йому абсолютно все одно, що з ними, — вважає Маков. — Але моє обурення на владу не має жодного відношення до моїх стосунків з місцем, де я живу. Це ж не означає, що влада погані пам'ятники ставить, а я поїду. А хто ним опікуватися буде? Це твоя відповідальність за твоє місто. Твоя присутність може щось змінювати".

Павло Маков впевнений, що в мистецтві важливою є тяглість. Водночас Марина Конєва в повоєнному мистецькому Харкові робить ставку на "нові кадри" та новий досвід харківських митців.

"Хтось повернеться, а хтось — ні, прийдуть нові, молоді таланти, — каже вона. — Мені здається, мистецька сцена Харкова стане ще сильнішою, бо приїдуть люди з новим досвідом, з новими практиками".