"Росіяни влаштували сафарі та стріляли по човнах". Що відбувається на окупованій частині Херсонщини

Після підриву росіянами Каховської ГЕС тисячі людей опинилися в зоні катастрофи. Особливо жахлива ситуація на лівому березі Дніпра. На окупованих територіях росіяни не лише не допомагають місцевим, а ще й перешкоджають волонтерам, які намагаються прорватись та врятувати хоча б частину людей. 

LIGA.net поговорила з активістами та мешканцями окупованої частини Херсонщини та дізналась, що зараз відбувається на лівому березі – з тими, хто врятувався, хто лише чекає на порятунок і хто загинув від відсутності допомоги. 

Сотні трупів у воді

Ярослав Васильєв, 26 років. Організатор групи в телеграмі "Евакуація лівий берег". Зібрав навколо себе добровольців та допоміг евакуювати тисячі людей:

– Я родом з Олешок, але вже давно живу в Європі. Зараз перебуваю в Німеччині. Моя близька людина залишалася в Олешках і під час окупації. Я багато разів пропонував їй виїхати, але вона ні в яку. Весь час казала: "Я дочекаюсь тут звільнення". 

Шостого червня я прокинувся рано та одразу побачив у новинах, що росіяни підірвали Каховську ГЕС. У школі нам часто розповідали, що відбуватиметься у разі прориву, тому я приблизно розумів, які населені пункти затопить та з якою швидкістю. Одразу зателефонував близькій людині в Олешки – просив погодитися виїхати (тоді це ще можливо було зробити на машині), але вона відмовилася. Друзі з Олешок теж казали: "Та яка вода? Чого ти панікуєш? Нічого не станеться". 

Коли я зателефонував о 12 дня, вода вже почала прибувати і машиною проїхати в Олешки було вже неможливо. Протягом дня води стало спочатку по кісточку, потім по коліно, потім по пояс. Скільки ще буде води, я не розумів. Тому ввечері після роботи сів та почав прицільно шукати шляхи, як найшвидше забрати близьку людину. Читав місцеві групи, знайшов контакти окупаційного МНС, і ми разом з близькими подали туди заявки на порятунок – щоб цих заявок було якомога більше. Але нам ніхто не відповів, а у місцевих групах писали, що "МНС" не працює. 

Я зрозумів, що окупаційна "влада" не збирається нікого евакуйовувати, треба щось робити самим. Створив чат в телеграмі "Евакуація лівий берег" та почав писати людям: "Нумо шукати човни та добровольців, намагатися врятувати хоча б когось". Оскільки у багатьох родичі залишались на затоплених окупованих територіях, група стала швидко набирати підписників, щогодини додавались десь 500 людей. Писали багато тих, хто хоче допомогти. 

Всю першу ніч ми шукали човни та добровольців для евакуації постраждалих. Ті, хто фізично був не на Херсонщині, але у кого там залишився будинок і човен, давали свої адреси та дозволяли ламати замки та двері, щоб дістати човни. Частина з них виявлялись дірявими, у частини не було моторів та весел. 

Ніхто в групі не спав всю ніч. Близько п’ятої ранку ми дізнались, що один з наших хлопців врятував на човні першу родину. Далі все розвивалось стрімко. Сьомого червня у нас було вже більше човнів та добровольців. У групі з’явилися модератори, що робили списки тих, хто потребує евакуації. Якісь айтівці зі Швеції зробили нам інтерактивну мапу, де ми почали ставити прапорці з адресами людей для евакуації. 

Зранку сьомого червня з’явилась інформація, що людей не пускають та не випускають з затоплених населених пунктів. Я нічого не розумів, тому знайшов номер окупаційної адміністрації, зателефонував та спитав, чи пропускають вони волонтерів та човни. Мені відповіли: "Так, звісно!" Але це була неправда. Майже одразу після цієї розмови на порятунок приїхали добровольці з Криму, привезли човни, борди, троси, рятувальні жилети, і їх не пропустили на блокпості. Вони все ж знайшли спосіб десь спуститися на воду, врятували пару родин та поїхали назад в Крим. 

В нашій групі я єдиний місцевий, тому я на ходу придумував маршрути, як можна пробиратися на затоплені території та спускати на воду човни. Скерував волонтерів рухатися трасою Скадовськ-Гола Пристань – і це спрацювало. Там на блокпостах пропускали машини з волонтерами та човнами. Це була така дорога життя. Волонтери спускали у Пристані човни на воду, ми шукали добровольців серед місцевих, які теж зможуть займатися евакуацією. 

Близьку людину вдалося вивезти на другий день після затоплення. Але я вже не міг покинути цю справу. Затопило 14 населених пунктів та дачні кооперативи, які ніхто навіть не рахував. Тисячі людей сиділи на дахах будинків, а їхні родичі писали в нашу групу. Нам надходили та продовжують надходити заявки з усіх населених пунктів, і з перших днів ми намагались пробиратися в найкритичніші місця – Олешки, Солонці, Кардашинку. Добровольці їздили в самі низинки, туди, де було найбільше води. 

Проблеми виникали постійно. Наші човни розвертали "МНС", в один з перших днів російські військові забрали у наших хлопців три човни. Пізніше до мене дійшли чутки, що вони думають, що ми ДРГ і тому перешкоджають. 

Група дедалі більше розросталася, звернулися люди, які хотіли допомагати гуманітаркою. У нас з'явився хаб у Голій Пристані – місцеві просто надали свій двір, який ми перетворили на склад. Почали привозити туди тонни їжі, питної води, ліків, щоб потім на човнах розвозити по затоплених населених пунктах. Але майже половину цієї гуманітарки вкрали росіяни – з трьох тонн півтори десь розчинилися. Потім я дізнався, що окупанти теж видавали гуманітарку – і, найімовірніше, це була наша. Точно знаю, що ліки (а серед них були й життєво необхідні) вони видавали лише за російським паспортом. 

Я знаю випадки, коли росіяни не випускали людей з українськими паспортами з затоплених населених пунктів, і знаю, коли випускали. Знаю випадки, коли човен окупаційного "МНС" підходив до будинку, на даху якого сиділи люди. "Рятувальники" питали: "У вас є російський паспорт?" Люди відповідали, що ні, і ті мовчки розвертались та відпливали. До речі, у перші 60 годин те "МНС" взагалі не працювало. Далі вони когось евакуювали, але, наприклад, в Олешках та інших сильно затоплених населених пунктах їх не було. 

На лівому березі й зараз відбувається жесть. Вода потроху відступає, вже є місця, де на човні не пропливеш. Центр Олешок не затопило, там є школа та лікарня – і люди, хто міг, перейшли жити туди. 

Ми намагаємось допомагати всім, з ким у нас є контакт, – якщо не можемо евакуювати, то хоча б привозимо воду, продукти та ліки. Є таке затоплене село Кардашинка, а в ньому – ніби острівець на пагорбі, єдине сухе місце. На цьому острівці зараз просто неба живуть близько 60 людей. Наші човни з гуманітаркою три дні поспіль не пропускали туди. Потім все ж вдалося доставити туди їжу та воду. І того самого дня там померла бабуся – її поховали на пагорбі. 

У воді на всьому лівому березі плавають сотні трупів – люди старшого віку, з інвалідністю, діти. Про це розповідають місцеві та наші волонтери. Деяких добровольців настільки вражає побачене, що вони перестають виходити "на роботу". Скільки загалом смертельних випадків, сказати складно, хоча ми почали вести списки підтверджених родичами загиблих. Я думаю, що йдеться про сотні. 

У мене немає інформації про те, чи дістають росіяни тіла з води. Я не бачив таких повідомлень в їхніх новинах та групах, наші хлопці не бачили такого під час евакуації. Навпаки, наші волонтери брали з собою мішки для тіл, забирали, кого могли, та відвозили в морг. Але масово цим ніхто не займається, вони так і плавають. 

Днями росіяни закрили Голу Пристань на карантин. Офіційно окупаційна "влада" то підтверджує, то не підтверджує цю інформацію. Вони приховують взагалі все – масштаби катастрофи, кількість загиблих. Для нас закриття Голої Пристані означає, що працювати так, як ми працювали, більше неможливо. Туди перестали пускати волонтерів з човнами. Наші хлопці все одно знаходять десь можливість спускатися на воду, розвозити продукти та рятувати когось. Але в цілому доступу до води зараз у нас немає. 

Ми ведемо списки евакуйованих, але підрахунки ще не проводили. Врятувати вдалося тисячі людей – сподіваюсь, більше, ніж все ще залишаються там. Але на нашій інтерактивній мапі ще дуже багато адрес, евакуація потрібна і далі. І заявки про неї ще надходять.

 

Росіяни забирали човни

Оксана, мешканка Олешок, але з січня 2023 року живе в іншому окупованому населеному пункті на Херсонщині:

– Мою хату в Олешках росіяни розбомбили наприкінці січня 2023 року. Було два прильоти, нам з родиною дивом вдалося врятуватися. Ми сиділи у міжкімнатному коридорі та бачили, як вибуховою хвилею зносить нашу стіну та вибиває вікна. Після цього одразу поїхали. 

Зараз я перебуваю в іншому місті – також в окупації, але на незатопленій території. Про все, що відбувається в Олешках та інших затоплених населених пунктах, знаю зі слів моїх знайомих-очевидців та з чату місцевих мешканців. 

Росіяни підірвали ГЕС вночі, найближчі села та мікрорайон Винрозсадник в Олешках першими опинилися під водою – вона прибувала дуже швидко. Течія була шаленою, і у людей старшого віку або з інвалідністю майже не було шансів врятуватися – вони не могли вилізти вище свого горища, а хтось не міг і туди. Тим, у кого є родичі, ще пощастило, а самотні майже всі потонули. У чаті писали про лежачого хворого, який потонув, про жінку з Голої Пристані, яка поклала на пінопласт свого паралізованого чоловіка, а сама трималася у воді. 

Невеличкі хати одразу опинились повністю під водою. До п’ятої ранку сьомого червня води на вулиці Озерній в Олешках було вже до верхівок двоповерхових будинків. Ті, хто міг, залізли на дахи та кричали по допомогу, але допомоги не було. 

Моїм друзям з двома маленькими дітьми вдалося перебратися зі свого повністю затопленого будинку до вищого будинку їхнього кума. Потім той будинок також затопило, і вони на човні переїхали жити у місцеву лікарню. Коли вони пливли в лікарню, бачили людей, що сидять на дахах, благають про допомогу, привертають до себе увагу хто як може. Але мої друзі не могли нічого зробити – у човні просто не було місця. Потім чоловіки повернулися та намагалися допомогти хоча б комусь, взяти до себе на човен, а росіяни в цей час стріляли по них. Влаштували сафарі – така у них була забава. 

Росіяни забирали у когось човни, а когось "рятували". Але як "рятували"? З шести людей на даху забирали двох – тих, у кого були російські паспорти. Інших залишали – без їжі та води. 

З перших днів у воді в Олешках плавали тіла потонулих людей. Зараз вода сходить, і трупів більшає – їх просто більше видно. Їх ніхто не дістає з води. Дівчина у місцевому чаті писала, що три дні бачить тіло чоловіка, яке плаває долілиць. Куди тільки не телефонувала – реакції нуль.  

Люди, яким вдалося врятуватися, розмістилися у лікарні та школі в центрі Олешок, там сухо. Волонтери збирають гроші та купують продукти, воду та ліки на незатопленій частині області та в Криму, а потім везуть роздавати тим, хто врятувався. Але і тут перешкоджають росіяни. Кілька днів тому в селі Раденськ (Олешківська громада) зібрали два автобуси з їжею для постраждалих, а росіяни просто забрали 150 кг м’яса та 500 буханок хліба. 

Цього тижня росіяни почали перевозити людей на старих вантажівках у Раденськ – це вже суша. У деяких випадках ще й наживаються на цьому – люди казали, що з них вимагали по $100 за людину за евакуацію. З Раденська їх везуть у Скадовськ, Генічеськ та Залізний Порт. А там, якщо їм нема куди їхати далі, закривають на фільтрацію. Кажуть, що цих людей змушують брати російські паспорти, але точної інформації про це немає. Через ці чутки люди бояться їхати з росіянами – хочуть врятуватися, але страшно, куди їх завезуть і що з ними буде. 

В Олешках немає електрики та інтернету, тому я вже кілька днів не можу зв’язатися з вітчимом та сусідкою – хоча вони, дякувати Богу, живуть на незатопленій частині міста. Газ теж вже є не у всіх – навіть там, де не затопило. У приватному секторі є свердловини, де можна брати воду, але не знаю, наскільки вона придатна для вживання. 

Підрив дамби і цивільний спротив

Іван, один із засновників руху спротиву на окупованих територіях "Жовта стрічка". Був у Херсоні весь час окупації. Зараз перебуває в окупованому Мелітополі, але тримає зв’язок з мешканцями лівого берега Херсонщини:

– Десь о 2:55 ночі 6 червня я прокинувся від сповіщень, які одне за одним приходили на телефон. Люди з населених пунктів біля Каховської ГЕС писали: "Відбувається щось дивне. Ми чуємо сильний шум води". Таких повідомлень було дуже багато, а після третьої ночі їх замінили інші: "Ми чуємо багато слабких вибухів". Я відкрив новини в телеграмі та побачив, що росіяни підірвали ГЕС. Подумав: "Ну от це і сталось, дочекались". 

В дні перед шостим червня ми не отримували якихось тривожних повідомлень, що щось готується. Так, росіяни періодично приходили в порт, на причали, просто до людей, шукали гумові човни та відбирали їх. Але таке відбувалось весь період окупації – вони боялись ДРГ, які можуть пересуватися на човнах, наводити артилерію. 

Коли я зрозумів, що ГЕС підірвали, одразу почав писати нашим активістам у Голій Пристані, Олешках, Каховці: "Що ви чули? Що будете робити?" Але тоді ще затоплення не було таким масштабним, і люди просто не зорієнтувалися. Паралельно мені писали дуже багато тих, хто хотів допомогти – привезти продукти, питну воду, відкрити збір, ще щось. 

Перші дні пройшли в цих повідомленнях, намаганнях якось допомогти та постійному моніторингу. Ми дізнавались, як діє окупаційна влада. Якщо коротко, то ніяк: росіяни могли підплисти на човні до людей на даху будинку та сказати через гучномовець: "Зберігайте спокій. Все під контролем, рівень води падає, ми все вирішимо". Насправді ніхто нічого не вирішує – їм просто байдуже. Ніхто з цієї "влади" не думає ні про їжу, ні про питну воду, ні про ліки для мешканців. Не говорячи вже, щоб організувати евакуацію. 

Люди з перших днів намагалися евакуюватися самі, але окупанти робили все, щоб цього не сталося. Один з їхніх методів – просто оточити населений пункт та не випускати звідти човни. Це просто зробити в умовах затоплення – адже десь впав будинок, десь дерево, і шляхів для виїзду по воді не так багато. Росіяни створили, як вони це називають, гнучкі пости – й мігрують на човнах місцями, через які можна виїхати. Кажуть: "Не розводьте паніку, повертайтеся додому". Мені писали про це люди з окупованих територій, які намагалися виїхати, але їх не випустили. 

Я не бачив жодного повідомлення від окупаційної "влади" ані про евакуацію, ані про гуманітарну допомогу. Та "влада" просто втекла звідти в Скадовськ та Залізний Порт, їх там немає. А у російських військових інші справи – у них зараз відбувається ротація підрозділів, вони вибудовують нову лінію оборони. 

Частина мешканців окупованих територій і зараз сидять на других чи третіх поверхах своїх будинків, когось все ж забирають на човнах, а хтось вже загинув та плаває долілиць. Особливо жахлива картина в Олешках. Складно сказати, скільки людей потонули – але, найімовірніше, це сотні. 

Люди там самоорганізовуються. Сусіди допомагають сусідам, вони самі плавають населеними пунктами, вивозять інших в безпечніші будівлі. Все це – за межею можливості, адже здебільшого там зараз залишились люди старшого віку, маломобільні та ті, хто їх доглядає. Всі, хто міг, виїхали. 

У перший день нам писали багато людей з окупованих та затоплених територій. Зараз їх у рази менше. Електрика, як і зв’язок, є не скрізь, десь з’являється періодично, і люди витрачають заряд на телефоні лише на найнеобхідніше – скоординуватися між собою, зателефонувати родичам, скинути свої координати в надії на порятунок. 

Зараз нам більше телефонують та пишуть ті, хто хоче допомогти. Тому ми вже координуємо постачання гуманітарки. Наприклад, телефонують активісти з Херсона та кажуть, що можуть передати 100 літрів води – ми скоординовуємо їх з іншими активістами, щоб постачання відбулось. Сьогодні через нас на Херсонщину передадуть багато німесилу та антибіотиків, вчора були дитячі суміші та одяг. 

Пишуть багато людей з Криму та Донецька – питають, куди можна задонатити, співчувають та хочуть допомогти. Їм треба кудись виплеснути свою лють, тому вони, наприклад, спалюють у Донецьку та Луганську російські газети та надсилають нам фото. Їм стає легше від цього, вони відчувають, що щось роблять. В якомусь сенсі можна сказати, що підрив Каховської ГЕС спричинив новий виток цивільного спротиву на окупованих територіях.