"Неможливо забути, що цукерка солодка". Репортаж з ребцентру для залежних, де лікуються військові

Серед безкрайніх лісів Львівщини за радянських часів ховався секретний військовий об’єкт. Отець Ігор Козанкевич стоїть посеред величезного бетонного тунелю, де знаходилися пускові установки балістичних ракет. "Це місце було створено, щоб служити смерті, а ми зробили так, щоб воно стало служити життю", – каже він.
Після розвалу СРСР військову частину закинули, й вона швидко занепала. На її руїнах отець Ігор, за допомоги УГКЦ та меценатів, заснував реабілітаційний центр "Назарет", щоб допомагати залежним від алкоголю та наркотиків. З початком повномасштабного вторгнення на цій території знову з'явилося багато військових, але тепер вони не на службі, а проходять реабілітацію.
Як працює реабілітаційний центр по боротьбі з залежностями та чому у ньому дедалі більше військових – читайте в репортажі на LIGA.net.
Не пусте місце
Чорні зсередини ДОТи та покинуті бетонні бункери справляють гнітюче враження. Мабуть, отець Ігор приводить сюди гостей, щоб дати відчути ефект "було-стало". У 2004 році, коли він почав розбудовувати центр, в такому стані було все його господарство. Покинуту військову частину розкрадали впродовж 13 років. Для людей з прилеглих сіл вона стала джерелом безоплатних будматеріалів. Отець Ігор розповідає, як під час будівництва зникли залізобетонні перекриття з будівлі – отакі були масштаби розкрадань.
"Коли я перший раз сюди приїхав, все було зруйновано: світла немає, води немає, опалення немає. Вікон, дахів — також немає. Здавалося, це місце ні до чого не придатне. Це зіграло нам на руку, бо якби лишилось щось цінне, місцева влада не дозволила б тут працювати. А руїни, крім нас, були нікому не потрібні", – пригадує Ігор Козанкевич.

Тож фактично довелося починати з нуля, але отець Ігор був упевнений, що це місце потрібно наповнити новим сенсом. Одразу ж з'явилися і перші підопічні, разом з волонтерами вони розчищали територію та прилаштовували її до життя. Через 20 років про ті часи нагадують заховані в лісі рештки бетонних монстрів та старі фотографії.
Сьогодні "Назарет" – це самодостатня спільнота з власними законами, територією і навіть самоуправлінням. У реабілітаційному центрі близько ста пацієнтів безоплатно проходять курс лікування від алкогольної чи наркотичної залежності. Їм допомагають консультанти та професійні лікарі.
Утім, правила для всіх однакові: заборонена ненормативна лексика, прояви агресії, сексуальні стосунки, куріння та самовільне вживання будь-яких препаратів. А ще новачкам не дозволяється користуватися телефонами, хоча через віддаленість від цивілізації мобільний сигнал й так практично відсутній. Тому між собою співробітники спілкуються за допомогою радіозв'язку. Після короткого діалогу по рації Ігор Козанкевич каже, що йому треба повертатися до центру.
Держава в лісі
Обжита частина "Назарету" схожа на санаторій чи заміський готельний комплекс, де панує атмосфера повного спокою. Одразу на в'їзді стоїть дерев'яна церква, а два охайні триповерхові корпуси створюють центральну вулицю. Далі, вже під самим лісом, з труби котельні затишно куриться димок. Довершує картину підвода з дровами, що з'являється з-за повороту.
На годиннику одинадцята, і на кухні вже працюють над обідом. Кухарка Аліна розповідає, що зараз готуються страви на 55 людей. Сьогодні в меню: салат з пекінської капусти, розсольник та макарони з курячою відбивною. А поки Аліна пригощає кавою. Кофеїн – дозволена речовина, і за кавуванням можна заскочити багатьох співробітників центру, які охоче розповідають про процес реабілітації.

На розбудову центра знадобилося багато років, водночас з інфраструктурою розвивалася і реабілітаційна програма. За основу взяли відомі американські практики, проте їх адаптували під українські реалії. Закордонні програми націлені на подолання залежності в психологічному та фізіологічному сенсах, але ігнорують процеси ресоціалізації. І це слабке місце, вважає консультант центру з терапії залежностей Андрій Тимків.
"Коли люди проходять курс за кордоном, то усі їхні побутові потреби забезпечують наймані працівники, а наші учасники обслуговують себе самі. Ми використовуємо це як терапевтичний елемент для відновлення соціальних навичок. Людина не просто порається на кухні чи прибирає за собою, вона вчиться будувати стосунки, комунікувати та брати відповідальність. Разом з фізіологією і психологією це дає кращі результати", – розповідає Андрій.
Згодом підхід трансформувався у повноцінну трудотерапію. Андрій наголошує: це важливо не лише тому, що робота є частиною повсякденного життя, а й тому, що вона може приносити ще й моральне задоволення. Наприклад, зараз пацієнти "Назарету" будують центр протезування, в якому допомагатимуть пораненим військовим.

Зі збільшенням кількості учасників програм у "Назареті" почали формуватися окремі спільноти, а внутрішня ієрархія ускладнювалася. За всі побутові процеси відповідають керівники функціональних напрямків: шеф-кухар і сушеф, керівник служби охорони, головний за працю, старші в спільнотах та директор магазину. На вершині цієї структури – президент, якого обирають кожні два місяці. Усі посади займають учасники реабілітаційних програм, а призначення є частиною завершальних етапів лікування. В переносному сенсі центр нагадує окрему державу, що використовує свою ізоляцію як частину терапії. Утім, один з головних принципів – участь виключно добровільна.
Чотири етапи
Програма реабілітації від наркотичної чи алкогольної залежності складається з чотирьох етапів. Загалом усі вони спрямовані на зміну поведінки та мислення залежного – людина отримує досвід та навички тверезого способу життя, які втратила або взагалі не мала. Кожен з етапів має свої особливості.
Головні критерії під час першого періоду – прийняття та покора. Залежний потрапляє в середовище, де є певні правила, і важливо, як взагалі він поставиться до такого стану речей.
"На початку реабілітації усім заборонено користуватися мобільним телефоном, – наводить приклад Андрій Тимків. – Часто виникає супротив: "Чого це в мене забрали телефон?" Але це обмеження тягне за собою дві речі: перша – чи зможе людина дотримуватися меж взагалі. Особливо це важливо в контексті залежності, бо її подолання – це вміння тримати себе в межах. Якщо людина не дотримується даних самій собі обіцянок, то вона знову почне вживати. Все це ми пояснюємо, і якщо телефон необхідний для спілкування, то пропонуємо інші формати. Друга річ – це безпека, телефоном можна замовити доставлення будь-чого будь-куди. Зокрема і наркотиків".

На другому етапі додається соціалізація – учасники програм отримують у спільнотах певну функцію. Під час третього етапу фокус переходить на психологічні аспекти, самоаналіз та роботу з індивідуальним консультантом. На четвертому, вирішальному, етапі пацієнта готують до повернення у реальне життя. Обмеження знімаються, але додається відповідальність за новачків. Фактично він стає помічником для співробітників центру.
Перехід з етапу на етап прив'язаний до зміни стану людини. За цим процесом спостерігають всі разом: спільнота, фахові психологи та консультанти з колишніх залежних і, звісно, сама людина. Бо можна механічно виконати вимоги програми й зазнати невдачі наприкінці. Такі випадки траплялися, і визнати помилку та почати знову вистачає духу далеко не всім. Тому усвідомленню цих змін та їх об'єктивному оцінюванню приділяють багато часу.
"Щоб пройти курс повністю, потрібен приблизно рік, – розповідає Андрій Тимків. – Але останнім часом ми помітили, що період збільшується, бо наркотики стають потужнішими, вони спричиняють сильніші фізіологічні та психологічні зміни. Зараз дуже поширені солі та PVP. Залежні від цих речовин потребують серйозного медикаментозного супроводу та тривалої детоксикації. На жаль, все частіше ми констатуємо, що деякі зміни стають незворотними".
Вичерпати море ложкою
Працівники реабілітаційного центру не називають своїх підопічних пацієнтами, бо, на їхню думку, це слово має занадто медичне забарвлення, натомість головний вплив йде на ментальну та духовну сфери. Очевидно, що "Назарет" — організація релігійна, тому духовність тут розуміють в певному сенсі цього слова. "А як молитва допомагає проти наркотиків та алкоголю?" – за відповіддю на це питання Андрій Тимків скеровує до духівника центру.
Отець Василь пропонує пройтися з ним до церкви. Дорогою він пояснює, що хоча "Назарет" поєднує релігію та медицину, бути вірянином не обов’язково. Спільні для всіх правила передбачають церковні служби, але психологічний компонент реабілітаційної програми переважає.
"Якщо цифрами, то у нас психологів двадцять вісім, а священників – три, – наводить аргумент отець Василь. – Але подивимося на деякі релігійні практики. Наприклад, сповідь – це проговорювання внутрішніх переживань назовні, і це є терапевтичний прийом, який з'явився задовго до самої психіатрії. Навіть Фройд визнавав це, а він не був релігійним. Релігія та психологія сильно пов'язані, але церква — це все ж таки про духовність".

Всередині храму отець Василь розповідає, що саме церква 200 років тому почала боротися за тверезість серед українського селянства. Тоді вперше запровадили присяги, які приносили цілими парафіями, бо пияцтво стало масовим явищем. Зараз отець Василь намагається відродити стару традицію. Десь з кутка він дістає журнал у твердій обкладинці з написом "Золота книга тверезості". Каже, що особисто він дав присягу не вживати, не купувати алкоголь або інші речовини та пропагувати тверезий спосіб життя впродовж трьох років.
"Таку обітницю дають люди, які хочуть стати для когось опорою. І це один з елементів створення тверезого середовища. Як це працює? Ввечері зустрічаємося з друзями провести час, звісно, є пропозиція випити. Я кажу, що не буду. Тоді й мої друзі вирішують не пити. Вони наче спираються на моє рішення. Якби мене не було, вони б точно випили", – впевнений отець Василь.

Але традиції вживання алкоголю, які складалися віками, працюють проти. Отримав підвищення по службі – виставляйся, купив щось нове – треба обмити, зустрів старого друга – нумо по чарочці, на заправках купа алкоголю, всі свята та розваги нерозривно асоціюються з випивкою.
"І ніби я з цією своєю обітницею виглядаю як людина, що черпає море ложкою, але знаю, що я не сам в тому", – каже отець Василь.
На сторінках книги приблизно пів сотні прізвищ, серед останніх, хто дав присягу, – засновник "Назарету" Ігор Козанкевич.
"Я почав вживати наркотики, щоб забути, що робив на війні"
Після початку повномасштабного вторгнення ситуація зі зловживанням алкоголем та наркотиками помітно погіршилася, це підтверджує практично кожен фахівець реабілітаційного центру. Особливо вразливою групою стали військовослужбовці. За словами співробітників, військових, які системно вживають алкоголь або наркотичні речовини, дуже багато і стає дедалі більше.
Перші ветерани з'явилися у "Назареті" ще у 2015 році, проте це були поодинокі випадки. Наразі масштаби стали значно більшими, люди приїздять повністю розбиті — як морально, так і фізично. Залежність часто супроводжується серйозними ментальними розладами й фізичними травмами, з усім цим потрібно працювати одночасно. Щоб адаптуватися під нові реалії, довелося розширити медичну сторону та організовувати для військових окремі спільноти, бо майже ніхто з них не готовий взаємодіяти з цивільними.
Володимир – один з військових, хто вже завершив реабілітацію. Він пропонує присісти, бо через наслідки інсульту стояти йому незручно. За плечима у чоловіка понад десять років служби розвідником у гарячих точках: Ірак, Африка і російсько-українська війна.
"Специфіка розвідки така, що ти не можеш брати полонених, всіх ворогів треба нейтралізувати, хочеш ти цього чи ні, – розповідає Володимир. – Я почав вживати наркотики, щоб ні про що не думати. Що більше я вбивав — то більше вживав. Що більше вживав – то більше вбивав, воно котилося наче снігова куля. Наркотики прибирають страх та вагання, в якийсь момент я вже жадав крові та під кайфом міг коїти страшні речі. Проте чим далі це заходило, тим сильніше мені хотілося забути те, що я робив. Доводилося вживати все сильніші речовини".

Після четвертого поранення у Володимира стався інсульт і праву частину тіла повністю паралізувало. Він не міг ходити, говорити й бажав лише вмерти. Тому не заперечував, коли рідні повезли його до реабілітаційного центру – чоловіку було абсолютно байдуже. Так він опинився в "Назареті". Володимир пригадує, що спершу це місце здалось йому чудернацьким: чомусь заборонено курити, люди грають у якісь ігри та займаються дурницями. Але поступово його стан покращився, частково відновилися мова та рухи. Через три місяці він вирішив залишитися.
"Я почав спілкуватися зі священником та в групі, а до того я нікому не міг відкритися. Як ти скажеш родині, що таке робив? Тут мене прийняли та підтримали, молитва дала мені спокій", – Володимир складає руки ніби в молитовному жесті, й на його пальці виблискує велика печатка з тризубом.
Чоловік розуміє, яким жорстоким він був, але все минуле здається йому жахливим сном, бо фактично повсякчас він був під кайфом. Хоча він і побував у багатьох країнах, але вважає, що став бачити світ лише зараз, коли позбувся залежності.
Залишити війну на війні
Шлях до залежності у ветеранів буває різним. Одні вживають свідомо, інші ж опиняються в цій пастці мимоволі.
"Зараз більше тих, хто став залежним під час лікування у шпиталях, – пояснює консультант з терапії узалежнень Андрій Тимків. – Пораненим масово призначають опіати – це наркотичні знеболювальні, які швидко викликають сильну залежність. З часом фізичний біль відступає, а людина все одно потребує нової дози. Друга категорія – антидепресанти. Ними за протоколами лікують ПТСР, проте часто їх вживання стає безконтрольним. Людина відчула ефект і починає самолікування. Сама збільшує дозу, починаються проблеми".
Якщо ти потрапив у пастку, вибратися самостійно практично неможливо. Ярослав – ветеран зі Львівщини. Йому призначили наркотичне знеболювальне у шпиталі, де він відновлювався після поранення. Після виписки зі шпиталю залежність від препаратів лишилася.
"Я підсів на опіати, бо це одразу давало полегшення. Але в таких кількостях, як в лікарні, дістати їх не вдавалося. Я почав компенсувати це алкоголем та будь-якими іншими наркотиками, які міг дістати. Зав'яз я в тому дуже сильно і досить швидко дійшов до стану, коли майже не контролював себе", – розповідає Ярослав.
Після демобілізації за станом здоров'я Ярослав повернувся додому й одразу став для рідних проблемою. Дружина боялася перебувати з ним поруч та була змушена просити допомогти у близьких. Звернутися до реабілітаційного центру Ярослава умовив брат.

"Добре, коли є сім'я, але родина не може так підтримати, як інші військові, бо не уявляє, через що ти пройшов. Ми збиралися, і я розповідав таке, що ніколи б не зміг розповісти рідним. На реабілітації я побачив, що можна жити без алкоголю і без наркотиків, побачив, що можна здолати це все. Саме ця думка для мене стала дуже важливою – я повірив, що здатен це зробити", – пригадує Ярослав.
Курс реабілітації тривав 13 місяців. Ярослав вважає, що це мінімальний строк, який дозволяє розраховувати на успіх. Під час річного циклу він вперше святкував свій день народження, Новий рік та Великдень без алкоголю. Але найскладніше чекало на завершальному етапі. Наприкінці програма зобов'язує повертатися до звичайного життя, шукати роботу та облаштовувати побут. Повернення в старі умови для тих, хто пройшов реабілітацію, – це завжди велика небезпека.
"Ось магазин, де тобі наллють в борг, ось за рогом тебе чекають колеги-алкаші, і всі бариги знають, що ти повернувся, – пояснює Ярослав. – Я рік не курив, купив пачку сигарет, а прикурити немає чим. Дивлюся, мужик якийсь димить, я підходжу до нього і бачу, що він з бодуна. І тоді я собі подумав: зараз закурю, потім вип'ю пива, а згодом повернуся на те місце, де був рік тому. Так і не прикурив".
Ярослав каже: все, що було в минулому, назавжди лишиться з ним. Він досі ловить флешбеки з фронту, хоча вже і не реагує на них так сильно. Йому вдалося залишити війну на війні та почати жити тим життям, яке є зараз. Але страх зірватися постійно є.
"Цього страху неможливо повністю позбавитися, як неможливо забути, що цукерка солодка.Ти вже їв цукерку і назад цього не повернути. Але можна навчитися уникати небезпеки. Я знаю, що не можу вживати помірно, тому не вживаю взагалі. Я звільнився з бригади, де всі були алкашами, не сиджу на бенкетах і не підтримую стосунки з наркоманами. Я не одягаю нічого схожого на військову форму і не дивлюсь фронтові репортажі. Я усвідомив, що для мене – це небезпечно, і я усвідомлюю, що буду з цим постійно боротися".
Наразі Ярослав проходить навчання, щоб стати консультантом та допомагати іншим військовим.


Ми навчимо жити у тому стані, який є
Ледь не половина персоналу "Назарету" – його колишні підопічні. Бо передання власного досвіду — один з найдієвіших інструментів реабілітації, цей принцип називається "рівний — рівному". Особливо актуальним він став для ветеранів, вважає засновник "Назарету" Ігор Козанкевич.
Зараз кількість військових серед постійних учасників програм в "Назареті" сягає 20-25%. Але чинні військовослужбовці не мають можливості проходити повний курс, який триває рік. Тому в "Назареті" розробили кількаденні програми, щоб ними могли скористатися під час відпустки або вихідних. На такі короткі курси військових привозять побратими, рідні та навіть командири частин цілими групами. Кількість тимчасових підопічних отець Ігор оцінює в 50-70 осіб на місяць.
Робота з військовими починається з консультування – потрібно з'ясувати, яка у людини потреба та скільки є часу. Проблеми з алкоголем чи наркотиками та ментальні розлади зараз відокремлюються й ними займаються окремо. Раніше такої необхідності не було, але повномасштабна війна змусила адаптуватися. Під час коротких ретритів військові, які не потребують медикаментозної терапії, займаються з психологами, пробують себе у гончарстві або проводять час з тваринами. На території "Назарету" є стайня з чотирма конями та інші свійські тварини.
Заглиблюючись у тему військових, реабілітаційний центр зайнявся абсолютно новим для себе напрямком – протезуванням.
"Існує така проблема, що ті військові, які мають залежності, практично позбавлені шансів отримати протези. Витрачати на це шалені кошти ніхто не хоче, бо невідомо, чого від них очікувати. Ці люди не мають мотивації до життя, а щоб опанувати протези, треба докласти величезних зусиль", – пояснює Ігор Козанкевич.

Звісно, найперше – тверезість та мотивація, а вже потім протезування. Кількість таких пацієнтів дуже обмежена, бо приміщення для центру протезування тільки будується, недостатньо обладнання, фахівців. Через брак спонсорських коштів "Назарет" запротезував лише чотирьох своїх підопічних.
"А там ми плануємо госпіс для ветеранів", – отець Ігор вказує на недобудову з протилежного боку від майбутнього протезного центру. Військові з важкими пораненнями рано чи пізно списуються з частин та через це більше не можуть утримуватися в шпиталях. Якщо такий ветеран не має рідних та не здатен потурбуватися про себе сам, він опиняється в дуже скрутному становищі. Для таких і будується госпіс. Ігор Козанкевич запевняє, що потреба в цьому вже навіть перезріла.
Хоча "Назарет" все більше рухається в напрямку лікування тіла, Ігор Козанкевич вважає, що головна їхня місія все ж таки працювати з душею.
"Найгірше – коли люди не вірять, що можуть змінитися, – пояснює отець Ігор. – Іноді вони просто не розуміють, як це зробити, або зневірилися у собі. Нам важливо відновити цю віру, переконати, що це реально – з цього і починається шлях зцілення. І ми не кажемо, що повернемо до того стану, який був, ми кажемо, що навчимо жити у тому стані, який є. Залежність – це страшна хвороба, яка прогресує, рецидивна та смертельна. Є фраза дуже влучна, яку я часто повторюю: кожен залежний припиняє вживати, але не кожному вдається зробити це за життя".
