Таки вся Одеса за це пересварилась. Що одесити думають про деколонізацію

30 грудня 2024 року на Французькому бульварі в Одесі демонтували пам'ятник радянському барду й актору Володимиру Висоцькому. Пам'ятник стояв тут з 2012 року, тепер його планують перенести на територію Одеської кіностудії. Наприкінці 2022 року з площі у центрі міста зняли Катерину II. Разом із нею з пам'ятника "Засновникам Одеси" зникли Де Рібас, Де Волан, Потьомкін і Зубов. Катерина тепер під замком в одеському художньому музеї. Там же, на задньому подвір’ї, у компанії одеських котів – пам’ятник Суворову.

Із назв вулиць зникли імена Жванецького, Бабеля, Ільфа і Петрова, Віри Інбер, інших відомих одеситів; зникли й назви на честь російських діячів і процесів, пов'язаних із Російською імперією. Перед будівлею міської ради ще стоїть пам’ятник Пушкіну, який є в списку на демонтаж, періодично його "обзивають" кацапом, обписуючи червоною фарбою.

До цього в межах деколонізації в Одесі та області перейменували понад 400 топонімів і мають демонтувати 19 пам'ятників. На черзі, окрім Пушкіна, ще Бабель, Чкалов, Олександр II та багато інших.

У жовтні 2024 року в Одесі, у всій Україні та навіть за її межами прогримів скандал. Майже 140 одеситів підписали лист до ЮНЕСКО з проханням до президента Володимира Зеленського "припинити несвоєчасний демонтаж культурної спадщини" Одеси.

Підписанти вважають загрозою культурній спадщині російські ракети й безпілотники, а також демонтаж цих пам'ятників своїми ж руками. У листі також йдеться про перейменування, які призвели до "видалення з публічного простору імен визначних одеситів".

Підписанти згадують "шотландського адміністратора Томаса Кобле, який боровся з чумою в Одесі 1812 року, маршала Малиновського, який захищав місто від нацистських військ, нобелівського лауреата Івана Буніна, який у своїх творах засуджував радянський режим, нобелівського номінанта Костянтина Паустовського, який критикував революцію в Росії, Олександра Пушкіна, якого заслали до Одеси за антицарську діяльність, письменника Ісаака Бабеля, який загинув під час сталінських репресій" і письменників Едуарда Багрицького, Михайла Жванецького й Іллю Ільфа".

Чим же стала деколонізація для одеситів: позбавленням від маркерів російської імперської політики чи авторитарним демонтажем всесвітньої культурної спадщини? Щоб зрозуміти це про Одесу, Liga.net поспілкувалась із чиновниками, екскурсоводами, людьми у кав'ярнях і в таксі, громадськими й культурними діячами.

"Ласкаво просимо в місто-герой Одесу"

Цей напис зустрічає всіх, хто тягне валізу залитим сонцем пероном. Надворі зима, а на одеському вокзалі людно так само, як влітку. І так само зустрічають вигуками "Таксі, дєвочкі! Таксі єхать, к морю!".

Та у нас доріг нема. Подивіться, які в нас дороги, — каже таксист, проїжджаючи центр Одеси, і сам заводить мову про деколонізацію. — Пам'ятники зносять, але я не знаю, мені здається, краще б замість цього якомусь солдату рушницю купили. А те, що вулиці перейменували — вони ж їх не будували, так?

Водію таксі років 30, він розмовляв зі мною українською. Каже, якою мовою з ним спілкуються, такою і він. Але вважає, що неправильно комусь наказувати, якою говорити, це має йти від душі. У своєму місті він бачить головними такі проблеми: погані дороги й занедбані спортивні й дитячі майданчики.

"Ми 30 років в Одесі будували незалежну Україну і розмовляли російською, — продовжує водій. — І нічого це не значить, що ми любимо Росію. Одесити хочуть жити і насолоджуватись життям. А не виясняти, якою мовою розмовляти. У нас жили українці, євреї, молдовани, болгари, грузини. Всі разом, вкупі. В усьому світі одні народи з іншими постійно воюють, а в Одесі вони за одним столом сидять. Ми лояльні до іншого досвіду. Тому у нас така атмосфера. Розумієте?".

"Раніше тут стояла імператриця Катерина. Тепер тут — меморіал"

Віолетта Дідук працює екскурсоводкою в Одесі з 2007 року. Попри 18 років дослідження міста, жінка каже: вона ще й досі нічого не знає про Одесу. Ми зустрічаємось на Європейській площі, яка ще недавно була Катерининською, прогулюємось трьома найвідомішими вулицями Одеси.

"Не сказала б, що місце це нещасливе, але точно контраверсійне. Тут постійно щось відбувається", — каже Віолетта, коли ми дивимось на цей постамент із прапором.

У ХVIII столітті, розповідає екскурсоводка, вулиця Європейська (до перейменування – Катерининська) не була такою фешенебельною, як зараз. Коли в Одесу прийшла Російська імперія, на площі планували збудувати церкву Святої Катерини для військових і моряків.

Але Одеса не стала військовим портом, тому церкву не добудували. Тож на цьому місці довгий час стояли руїни недобудованого храму, а одесити писали скарги в газети, що деякі домогосподарки виливають на руїни нечистоти. Коли залишки церкви прибрали, встановили фонтан, він ще й досі зберігається у міському саду.

А потім, наприкінці ХІХ століття, коли Російська імперія вже тріщала по швах, виникла ідея символічної підтримки "величі", і в різних містах Російської імперії майже одночасно почали ставити пам'ятники, — розповідає Віолетта. – Сучасна вулиця Європейська називалась Катерининська — на честь церкви. Але церква була названа на честь якраз цариці.

В оригінальному пам'ятнику, встановленому у 1900 році, була Катерина на п'єдесталі, біля її ніг були Де Рибас, Де Волан, Потьомкін і Зубов. Але через 20 років в Одесу прийшла радянська влада. Спершу пам'ятник "прикрили тряпочкою", як каже Віолетта, а потім знесли. Фігуру Катерини розбили, лишилась тільки голова. Фігури чоловіків зберегли й перенесли до музею.

"Свято мєсто пусто не биваєт, — говорить екскурсоводка. — На п'єдестал поставили бюст Карла Маркса. В Одесі зазвичай дуже вітряно. І в один з вітряних зимових днів Карл Маркс в Одесі впав. Його замінили на серп. В кінці 1960-х старий п'єдестал прибрали і на його місці встановили пам'ятник морякам броненосця "Потьомкін".

Пам'ятник, який зовсім не вписувався в архітектурний ансамбль площі, простояв тут аж до 2007 року. Тоді сюди знову повернули Катерину. Тодішній мер Одеси Едуард Гурвіц, за словами Віолетти, відзначився своєю нелюбов'ю до комуністичного минулого. У місті повернули так звані "дореволюційні" назви центральним вулицям.

"Сталась така дуже одеська історія, — каже Віолетта Дідук. — Один одеський забудовник-тире-депутат, використовуючи, як зараз стало відомо, російські гроші, звернувся до мерії і запропонував зробити ремонт фасадів на Катерининській вулиці і встановити копію того першого пам'ятника імператриці".

"Потьомкінців" перенесли до входу одеського порту. На площі, попри протести місцевих мешканців, знов з'явилась Катерина, але із суттєвими відмінностями від оригінального пам'ятника. Раніше імператриця стояла на прапорі Османської імперії. "Нова" – на прапорі без жодних символів. І хоч протести перетворилися вже на суди, пам'ятник лишався на цьому місці до 2022 року.

Віолетта показує: історія настільки "одеська", що на фасаді будинків і досі є "привіт" від того самого забудовника. На третьому поверсі одного з будинків на Європейській площі видно дві плями зеленого кольору і збита ліпнина. Там — ініціали. Праворуч — забудовника. Ліворуч — тодішнього мера Одеси.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, росіяни стали кліпати новинні сюжети про цей пам'ятник і тикати нас носом, що це вони заснували Одесу, — каже Віолетта. — Мовляв: "вот же у Екатерины в руках бумажка, рескрипт об основании города". Але насправді в оригінальному тексті рескрипту нічого не сказано про заснування Одеси. Там нема навіть слова "місто" і назви "Одеса". Це був рескрипт про розбудову і модернізацію порту, який вже існував при Хаджибеї.

З початком повномасштабного вторгнення тут стояла муніципальна варта, охороняла "паркан" навколо. Перед Новим роком 2023-го пам'ятник демонтували й перенесли до художнього музею.

"Така іронія долі: в один із прильотів, коли ракета потрапила прямо у дорогу перед музеєм, де зберігається пам'ятник, вибуховою хвилею трошки пошкодило саме саркофаг, де лежала фігура імператриці Катерини II. Та з нею начебто все добре", — каже Віолетта.

А потім сталось так, що одесити самі почали приносити сюди прапори. Зараз на землі біля п'єдестала, на якому встановили прапор України, — "стихійний" меморіал загиблих у війні Росії проти України.

"Тут тепер її хатинка"

Пам'ятник російській імператриці Катерині II, як і пам'ятник її полководцю Суворову, зберігаються в Одеському художньому музеї. До речі, під час останніх хвиль перейменувань невеличка вулиця, що веде до музею, отримала ім'я Олександра Ройтбурда — відомого одеського художника й колишнього директора музею.

"Ось тут її хатинка", — каже поліціянт, який охороняє ці пам'ятники в музеї, і зі скрипом відчиняє двері.

Саркофаг із пам'ятником стоїть на вулиці, на подвір'ї музею. Тут немає розпізнавальних підписів, таблички, і сам пам'ятник зачинений на замок. Поліціянт, відповідальний за збереження цих пам'ятників, каже: гості приходять до неї нечасто.

На задньому дворі музею стоїть пам'ятник Суворову. Своїх "покоїв" у полководця немає, натомість є "сусіди" — коти. В Одесі котів люблять, і в музеї теж люблять, їх там живе багато. Один — прямо із Суворовим. Інформації про пам'ятник тут теж поки немає.

"Це ломка через коліно"

Іван Ліптуга — одесит у п’ятому поколінні. 16 років він займався туристичним і логістичним бізнесом, а потім пішов на державну службу та чотири роки очолював департамент туризму та курортів України в складі Міністерства економічного розвитку. З 2023 року в Одеській міській раді Ліптуга очолює департамент, який відповідає за міжнародне співробітництво, культуру, туризм, охорону культурної спадщини і маркетинг Одеси.

Іван Ліптуга висловлює таку позицію: Одеса, як і будь-яке інше місто, – унікальна, і неправильно сліпо під один гребінець намагатися підлаштувати культурний ландшафт у всіх містах України. І якщо більшість населення міст півдня й сходу України в побуті спілкується російською мовою, це не значить, що вони "менш українські". Бренд Одеси сформований самою історією, географією, економікою та своєю багатою культурою – літературою, музикою та кіно. "В Одесу приїжджають за Одесою – за морем, за гумором, діалектом, кухнею та нашим особливим вайбом".

"Так, до того, як в Одесу прийшла Російська імперія, тут існували різні поселення ще з Античності: греки, італійці, османи. Фортеця останніх мала назву Хаджибей, — каже Іван Ліптуга. — Але з тих часів майже не лишилось артефактів, які можна було б назвати культурною спадщиною. Історія міста Одеси розпочалась наприкінці XIX століття і, як би нам це подобалось чи ні, вона пов’язана з імперським і радянським періодами. Тому намагатись це стерти, забути або заперечувати — нонсенс у світовій практиці. Історичний центр міста занесений до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Історію неможливо взяти просто переписати, це факт".

Ліптуга продовжує: перейменування, що відбулись у місті в межах закону про деколонізацію, — це не перші перейменування в історії Одеси: так було і під час румунської окупації, і в радянський період. У 1990-ті роки багато вулиць отримали автентичні назви з XIX століття, і це більш-менш відображало суть так званого "золотого періоду" міста.

"За перші 50 років з моменту заснування порту та вільного європейського не схожого на інші міста імперії міста, Одеса за економічним потенціалом і капіталом стала четвертим містом в імперії після Санкт-Петербургу, Москви і Варшави. Це було справжнє економічне чудо ХІХ століття".

"У міста є нематеріальна і матеріальна спадщина, яку ми маємо зберегти, — каже Іван. — Це не лише пам'ятники, це і література, це й імена наших письменників, музикантів, вчених та підприємців. В Одесі є й своя літературна школа, ціла плеяда письменників і поетів".

Ліптуга каже: останні розпорядження в межах закону про деколонізацію зобов'язали змінити топонімію вулиць, названих на честь відомих пов’язаних з Одесою письменників: Ільфа і Петрова, Бабеля, Паустовського, Багрицького, Катаєва, Олеші, Віри Інбер, Жванецького. І хоч Інститут національної пам'яті на фоні петицій, скарг і листів, зокрема до ЮНЕСКО, пізніше дав свої експертні висновки, в яких вже Паустовський, Віра Інбер, Бунін не підпадають під дію закону, але вулиці вже перейменовані.

Чиновник вважає: м'яко пройти процес деколонізації не вдається, тому що суспільство розкололося самою війною. Але Україна обрала для себе європейський вектор розвитку, тож треба дивитися, як такі складні моменти проживали інші країни.

Неможливо перекреслити і відмінити усе: треба розділяти, що є культурною спадщиною, а що є явною пропагандою, — каже Іван. — Після того, як закон вступив в силу, міськрада змінила найменування близько 230 вулиць, які явно носили імена російських або радянських назв, міст або діячів. Але як можна казати, що Ільф і Петров були пропагандистами і антиукраїнофобами? Чи Бабель, який загинув від сталінського режиму? Тому, коли вийшло це розпорядження, багато людей були, м'яко кажучи, шоковані. Відміна ключових одеських імен — все це ще більше розлютило і розкололо суспільство. Тому що це – ломка через коліно.

Щодо Пушкіна Іван Ліптуга говорить: РФ сьогодні активно використовує його у пропаганді як символ російської імперської культури. Тому більше аргументів "за" прибирати його з більшості українських міст. Натомість для Одеси Пушкін має зовсім інше значення, ніж для Харкова або для Львова.

Він прожив тут 13 місяців, написав понад тридцять різних творів, другу главу "Євгенія Онєгіна", де описав Одесу, це зробило місто суперпопулярним свого часу, — каже Іван. — Пам’ятник на Приморському бульварі це історична пам'ятка. Його встановили у 1888 році. Зараз тривають дослідження, чи можна його зняти, як це зробити і куди можна перенести, тому що це цілий фонтан, який тримає на собі архітектурний ансамбль площі та бульвару.

До слова, у місті ще стоїть пам'ятник Бабелю, який є у списку на демонтаж — це величезний бронзовий монумент, вписаний в архітектурний ансамбль прямо навпроти будинку, де жив письменник. Куди його перенести – теж незрозуміло, в музеях такого простору немає, каже Іван Ліптуга.

Зараз унікальний час, коли малоосвічені люди ледь не пишаються своїм невіглаством, — продовжує Іван. — Ще учора всі ходили на концерти Жванецького й ним захоплювалися. А сьогодні нам намагаються розповісти, що він ворог народу, отримував нагороду з рук Путіна. А то взагалі була провокація, бо він не отримував нічого з рук, навіть не ходив туди. Цю історію перекрутили, і сам Жванецький за рік до смерті отримав величезну порцію хейту як в Росії, так і в Україні. Михайло Жванецький для мене — це лакмусовий папірець визначення почуття гумору і взагалі розуму. Але відміняють і Жванецького.

Ліптуга вважає: Одеса вже достатньо показала, що вона за місто, і якби хотіла мати якийсь стосунок до Російської Федерації, то вже б давно мала. "Для одеситів завжди звучить образливо, коли навмисне виділяють, що Одеса — це Україна. І так ясно, що Одеса — Україна. Але чому ви не говорите Івано-Франківськ — це Україна? Чому якщо 90% населення розмовляє російською мовою, треба постійно виправдовуватися у своєму патріотизмі і любові до батьківщини? Якщо це мова твоєї матері, мова, якою ти бачиш сни, думаєш, розмовляєш від народження. Ми від цього не менші українці й патріоти, і на фронті гинуть і одесити. І ми не повинні виправдовуватися і вважати себе в Україні другим сортом".

Зараз у міській раді чекають експертних висновків від Інституту Національної пам'яті щодо інших "сумнівних" імен. Планується також моніторингова місія ЮНЕСКО на лютий 2025-го; тоді ЮНЕСКО дасть свої рекомендації щодо того, що має зберігатися в центрі міста. Ліптуга вважає: треба не знищувати, а змінювати контекст. Знищення й відміна — це дикість, яку можна порівняти з підходом до культурної спадщини більшовицької влади".

"Важливо розуміти контекст часу, в якому жила людина"

У перші дні повномасштабного вторгнення одесити без всяких вказівок і команд пішли на узбережжя Чорного моря збирати мішки з піском, щоб робити захисні споруди. Це явище увійшло в історію під назвою "одеська пісочниця". Рятували одесити, зокрема, і важливі для них пам'ятники. Одним із перших був пам'ятник Дюку де Рішельє, який зносити не збираються. Його, на відміну від Катерини, закрили одразу, хоча пам'ятники знаходяться зовсім неподалік один від одного.

Рішельє, каже екскурсоводка Віолетта Дідук, теж діяв згідно політики Російської Імперії. Зі спілкування з відділенням Інституту нацпам'яті Віолетта запам'ятала наступні аргументи "на користь" Дюка: його, на відміну від Катерини, не використовує роспропаганда; він чиновник, який доклався до економічного розвитку регіону; і не був помічений в утисках місцевого населення. До того ж це був перший пам'ятник, встановлений у Одесі на початку XIX століття.

Тому Дюку якби роблять "знижку", – каже Віолетта. – Важливо розуміти контекст часу, в якому жила людина, і що вона діяла згідно логіки держави, в якій існувала.

Ще одним відомим символом Одеси є Приморські сходи, що ведуть із центру до морського вокзалу. Багатьом туристам сходи відомі як Потьомкінські. Віолетта каже: правильно дивитись на них знизу уверх, як вони відомі завдяки сцені фільму Ейзенштейна "Броненосець "Потьомкін", коли одеситів розстрілюють на цих сходах. Але від такого виду нас всіх вже "освободілі" росіяни: ними не можна спускатись від початку вторгнення. Зі сходів видно і новий символ сучасної Одеси — знищений росіянами готель.

Більш як рік одесити через загрозу вторгнення росіян змушені були відмовитись від прогулянок ще одним символом міста — Приморським бульваром, що веде до будівлі міськради. Бульвар знову відкрили для пішоходів восени 2023-го.

"Моя знайома одеситка жартувала: поки було закрито все військовими, було так добре: людей на вулиці немає, можна в халаті сміття виносити. А тепер знов красиво одягатись", — каже Віолетта.

Пам'ятник Пушкіну в Одесі з'явився після пам'ятника Рішельє, каже Віолетта.

Тому що Пушкін був в Одесі. На відміну від багатьох міст України і не тільки України, де він ніколи не бував. Тут він провів 13 місяців свого заслання.

За словами Віолетти, у кінці XIX століття на пам'ятник Пушкіну гроші з одеситів збиралися за підпискою, але збір йшов дуже туго. Екскурсоводка каже: це міф, що Пушкін стоїть спиною до мерії, бо свого часу там не дали грошей на встановлення цього пам'ятника. Тоді тут взагалі була не мерія, а перша міська біржа.

Після новин про майбутній демонтаж частина одеситів виступила проти цього і виходила на пікети. У протестах брало участь до десяти людей. Мер Одеси Геннадій Труханов в інтерв'ю для Радіо Свобода теж казав, що проти прибирання цього пам'ятника. Пізніше в Одесі голову бюста Пушкіна прикрили рожевим пакетом, що символізував презерватив. Періодично на постаменті з'являються різні написи, як-от "Геть кацапа".

"Особисто я розумію людей, які таке роблять, — каже Віолетта Дідук. — Путін далеко, солдати Путіна далеко, слава Богу. А маркери російської культури — ось вони, перед нами".

Проте, наголошує Віолетта, важливо підкреслити, що цей пам'ятник має художню, культурну цінність. Якщо його демонтують, мають перенести в інший підготовлений простір. Для багатьох одеситів це історія сентиментальна: пам'ятник був одним із найпопулярніших місць зустрічей для декількох поколінь.

"І зараз на екскурсіях я спокійно цитую вірші Пушкіна або прозу Бабеля російською мовою в оригіналі, — каже екскурсоводка. — Кожну історичну постать треба сприймати як продукт якоїсь епохи. Тотальне "отріцалово" відбирає в нас грунт для критичного мислення. Тому що коли є тільки Бог і немає диявола, то як тоді розрізняти добро і зло? Адже навіть у різних періодах творчості Пушкіна можна побачити, як міняється його творчість відповідно до зміни його стосунків із владою, і задавати собі питання".

Прямо у центрі Одеси навпроти Оперного театру є дві стіни — Героям Радянського Союзу та Героям соціалістичної праці. На фоні театру, зведеного у стилі віденського бароко, вони виглядають украй дивно. Віолетта каже: так у Союзі готувались до приїзду у місто Хрущова, правда, він тоді так і не приїхав.

"Я вважаю цей лист до ЮНЕСКО ударом в спину країни, яка й так стікає кров'ю"

Філологиня й культурна діячка Світлана Бондар, коли представляється, ніколи не каже, що вона одеситка, каже лише, що мешкає в Одесі. Це бажання їй давно відбили: жінка з 93-го року живе у місті, але для одеситів у четвертому поколінні це не аргумент. З 95-го року Світлана, влаштувавшись на телебачення, продовжувала розмовляти лише українською. Російську захищати є кому, вважає жінка, у світі мільйони росіян і є величезна країна, яка займається русифікацією.

Світлана десятки років намагається просувати в Одесі українську літературу, тож іноді її зачіпають коментарі у соцмережах: мовляв, в Одесі з деколонізацією краще за одеситів справляються навіть голуби — усім відомим способом.

Легко судити про українську мову й культуру на заході країни за сотні кілометрів від Одеси, — каже жінка. — Але не так багато людей можуть зафіксувати колосальний прогрес, який стався за останні роки, і порадіти цьому.

Світлана навчала мові й літературі школярів, працювала у школі, коледжі й університеті, а нині працює в українському театрі завліткою; курує літературний проєкт "Теплі зустрічі у Грецькій залі" та є регіональною координаторкою проєкту Re:Open Ukraine від Інституту Центральноєвропейської стратегії.

Я вважаю той лист до ЮНЕСКО ударом в спину країни, яка й так стікає кров'ю.

За її словами, лист опублікували тоді, коли на вулицях Одеси лежали трупи з відірваними руками й ногами внаслідок російської атаки.

"Скільки з підписантів проживає зараз в Одесі, 15? Вони не можуть відчувати те, чим живе місто і що йому болить. Складається враження, що для підписантів цінність пам'ятника вища за цінність життя одеситів, — каже Світлана Бондар. — Ну і маніпуляції про мультикультурне місто мене сильно зачіпають. Я не бачила публічного обговорення цієї проблеми, організованого людьми, які хочуть зберегти пам'ятник Пушкіну, бодай якихось заходів, де вони б про це заявили, тільки обурення у соцмережах. Я не кажу, що той пам'ятник треба викидати на смітник. Але він не має маркувати одеський простір, але може знайти прихисток в музеї. Наразі діє закон про деколонізацію. Був час відреагувати і доводити свою точку зору, але ним ніхто не скористався".

Одеситка, заступниця директора Департаменту культури Одеської ОВА Ярослава Різникова представляється так: "я не "корінна", а із "понаєхавших", хоча моя мама народилась в Одесі". У 18 років Ярослава приїхала до Одеси вивчати історію, тут вийшла заміж, народила дитину й живе у місті вже 39 років. Різникова була головою робочої групи зі збору та опрацювання пропозицій щодо перейменування об’єктів топоніміки у населених пунктах Одеської області. Вона каже: всередині робочої групи точились дуже палкі дискусії щодо деяких кандидатів на перейменування.

"Мультикультурність і домінування російсько-радянського наративу – різні поняття, а у нас їх часто підміняють одне одним. Ми хотіли повернути імена тих, кого забули під час попередніх перейменувань, — каже Ярослава. — Зокрема борців за незалежність України у ХХ столітті та героїв новітньої російсько-української війни, а ще діячів XIX– початку XX століття, таких, як колишній мер Одеси Зелений, наприклад. Думаю, тривалий час його ім'я ігнорували, бо він був проукраїнський — чи не єдиний мер у Російській імперії, який виступив офіційно на засіданні міської думи з вимогою відмінити Емський указ (розпорядження про повну заборону укр. письменства, підписане російським імператором Олександром II – Liga)".

Вона каже: всередині робочої групи точились дуже палкі дискусії щодо деяких кандидатів на перейменування.

Робоча група з перейменування привнесла у міський простір Одеси імена діячів УНР, які народилися тут або жили; представників творчої інтелігенції, що пов'язані з українською культурою; і героїв сучасної російсько-української війни.

В Одесі нещодавно створили довідник "Герої одеських вулиць", у якому зібрали інформацію про назви вулиць, які перейменували. Презентація відбулася 28 грудня в Одеській бібліотеці імені М.С. Грушевського. У кожній статті — коротка інформація про особу, на честь якої тепер топонім названий.

Ярослава каже: є ті, хто питає: "Хто всі ці люди? Чому вони замість Бабеля?". Вона відповідає: чомусь я не бачу їх на заходах, де розповідають про нові постаті у міському просторі. Їм нецікаво дізнаватись. Ще у 2013-му, пригадує Ярослава Різникова, одесити писали в міську раду з проханням повернути вулиці, переназваній тоді на честь одеських лікарів і політичних діячів Івана і Юрія Липи, стару назву — Советская. "Міська влада й частина містян зайняли позицію відторгнення від деколонізації", – каже Ярослава.

Жінка вважає: самоврядування може робити елементарні речі для популяризації цього процесу: встановлювати білборди з інформацією, організовувати лекції, принаймні у школах. До того ж ніхто, каже Ярослава, не забороняє вивчати творчість діячів, які потрапили до списків у межах закону про деколонізацію. І голова ОВА Олег Кіпер, наприклад, сприйняв позицію науковців, які рекомендували не демонтувати пам'ятник російському імперському діячу Воронцову, оскільки він зробив дуже багато для розвитку одеського регіону.

У мене є знайомий, який був проти перейменування бульвару Жванецького на бульвар Військово-морських сил 26 липня цього року, — каже Ярослава. — Да, Жванецький прекрасний, талановитий письменник із дуже одеським почуттям гумору. Але він обрав місцем проживання не Одесу, а Москву. Він приймав орден від Путіна як російський письменник. І потім я бачила, що мій знайомий змінив думку. Принаймні, у фейсбуці. Ви спитайте будь-якого одесита, який розказує про "многонаціональну" Одесу, – яких він знає гагаузьких письменників, болгарських, польських?

Співробітник Інституту національної пам'яті Олександр Городилов каже: формально він не одесит. Приїхав в Одесу вчитись, тут і залишився, усе життя працював журналістом.

"Коли вчився, це було в 90-ті, одесити казали: "Ми тут говорим на русском языке, поём украинские песни и ругаемся на идиш, — згадує старий жарт Олександр. — А на початку нульових після Помаранчевої революції в Одесі відбувся такий досить стрімкий відкат від російської культури й мови. І росіяни тоді вигадали нову "крилату фразу": "Одесса не виновата, что вокруг нее построили Украину". Апогей протистояння українців і росіян в Одесі був 2 травня 2014 року під час так званої "руської весни". У результаті сутичок у Будинку профспілок між прибічниками Євромайдану та проросійськими активістами і пожежі в Будинку профспілок загинули 48 людей, ще 250 постраждали".

Одеса зараз патріотична як ніколи, вважає Олександр. Росіянам сьогодні не потрібна Одеса як порт (у них є свій Новоросійськ). Від Одеси, вважає Олександр, вони хочуть єдиного: зберегти вплив. Вони вважають, що минуле Російської імперії дає їм якісь права на майбутнє. Але це не так.

І ні, Одеса — не є "ісконно рускій город", – каже Олександр Городилов. — Душу міста варто шукати на цвинтарях. І найстаршим одеським цвинтарем є так званий Сотниківський. Перші поховання на ньому датуються періодом Османської імперії. Але там немає жодного мусульманського поховання. Там стоять козацькі хрести.

Читайте також: Збудувати не можна відкласти: що відбувається з військовими цвинтарями в Україні

Щодо перейменувань і зносу пам'ятників Олександр вважає так: будь-яке населення – здебільшого консервативне. Тож якщо вони виросли й живуть на вулиці з такою назвою, звісно, частіше за все вони будуть проти. "Щодо пам'ятників: ну ось лишили Воронцова, а він генерал-губернатор Новоросії, тут був фактично гауляйтером із Петербурга, — каже співробітник ІНП. Але в будь-якому разі викидати ці пам'ятники ніхто не має: історія зберігається в музеї, де має бути відповідна інформація про кожну з фігур й окреслені причини, чому цю фігуру прибрали".

В Одесі пам'ятник Катерині II валяється зараз, як сміття на подвір'ї, — каже Олександр. — Це неправильно. Ми ж не рашисти, ми не палимо книжки. Не забороняємо Пушкіна.

Олександр вважає лист до ЮНЕСКО дивним: "Давайте ми призупинимо процес деколонізації в Одесі. Нібито Україна – це щось одне, а Одеса — щось інше".

"Це крінж. Це просто крінж"

Провулок Маяковського в Одесі нині називається провулком Футуристів. Я дізналась про це випадково, коли зайшла випити кави у дружнє для людей із собаками місце. Погода була гарна, тож я присіла на вулиці й розговорилась із одеситкою-власницею цього закладу. Я викликала таксі, й застосунок вибив стару назву.

• А провулок не перейменували? – спитала я в цієї одеситки.

• Перейменували, на Футуристів. Чекаємо тепер, коли Пушкіна приберуть, – відповіла вона.

• Маєте на увазі пам'ятник біля міськради?

• Та ні. Нашого Пушкіна. Він в нас у дереві вирізаний.

• Як в дереві?!

Дівчина показує на дерево. В каштані — різьблені фігури Пушкіна та австрійського консула і друга поета Христіана Самуїла фон Тома, який теж жив в Одесі. Цей пам’ятник створили у 2020-му.

Власниця закладу каже: "Це крінж. Це просто крінж. Я бачу це кожен день, приходячи на роботу. Я народилась і виросла в Одесі, вчилась у школі й знала тільки імперську історію свого міста. Я думаю, наша задача тепер подивитись на історію під іншим кутом, позбавитись таких маркерів, як цей. І написати нову".

Наша екскурсія з Віолеттою добігає кінця; ми проходимо залитий сонцем міський сад і виходимо на головну одеську вулицю — Дерибасівську, де і взимку постійно багато людей. Віолетта дивиться на Пасаж і каже:

Я іноді так сумно жартую, що в Одесі у нас є багато опцій красиво померти, – каже екскурсоводка Віолетта Дідук. – Від шахеда, від ракети, від балкона, від ліпнини, яка на голову летить. Я люблю наше місто, але не сліпою любов'ю. Так, ми не маємо всім подобатись, але з іншого боку: людина приїжджає і бачить сквер із радянськими символами або "літаючі" балкони. Можливо, варто до такого прислуховуватись? Я бажаю нашому місту подорослішати.