Мавка та його квадроцикл. Як працює група, що евакуює поранених із лінії фронту

Дмитро (Мавка) — 28-річний чоловік, який евакуює поранених із поля бою. Щоб зробити це, він сідає на свій квадроцикл та їде кілька кілометрів під мінометними обстрілами та російськими дронами. Таких поїздок у Мавки може бути декілька за день. І кожного разу він знає, що може загинути. 

Мавка — один із членів евакуаційної групи першого батальйону 93 окремої механізованої бригади "Холодний Яр". З початку повномасштабного вторгнення вона врятувала життя сотням поранених бійців.

Журналістка фонду "Повернись живим" Поліна Вернигор провела тиждень з евакуаційною групою і спеціально для Liga.net розповідає про те, як влаштовані їх робота та життя.

Світає. Над бліндажем, зведеним в одній із посадок на лінії фронту, кружляє український безпілотник. Він вчергове приніс воду пораненому Вікінгу — командиру розвідувально-штурмової групи підрозділу Signum 93 окремої механізованої бригади.

Це його п'яте поранення за два з половиною роки служби. Хлопцеві 28 років, хоча зараз через втому, прилиплий до обличчя бруд, втрату крові та багатогодинне очікування на допомогу, він виглядає на всі 40. Його руки забиті татуюваннями, а підборіддя заросло світло-рудою бородою — хлопець дійсно нагадує скандинавського воїна.

Російський FPV-дрон вибухнув поблизу його команди з чотирьох людей після того, як бійці успішно зачистили кілька ворожих бліндажів та вирушили назад. Вікінг побачив у темряві червоне мерехтіння, група кинулася врозсип, пролунав вибух. Командира поранило у ліву ногу. За пару хвилин він почув ще кілька ударів. Ворог помітив групу і запустив одразу кілька FPV-дронів.

Тієї ночі, крім командира, поранило ще двох його бійців — 19-річного новобранця Паладія та 22-річного Каму. У батальйоні швидко дізналися про ворожу атаку, але одразу евакуювати військових не могли — над тією ділянкою кружляли російські безпілотники та працювала артилерія. Єдине, чим можна було хоч якось підтримати поранених — маленькі пляшки з водою, які час від часу доставляли на позиції дроном.

У тому, що його групу врешті евакуюють, Вікінг не сумнівався. Для всіх у підрозділі це залізне правило: зробити все можливе, щоб зберегти життя побратиму. Вікінг чекав на порятунок сім годин. Нарешті рацією передали, що його друзів успішно вивезли. Близько п’ятої ранку у бліндаж, де лежав Вікінг, прийшло кілька побратимів. Їм довелося тягти пораненого військового пару кілометрів до точки евакуації. Туди якраз під'їхав Мавка — відчайдух, який попри страх смерті та наслідки кількох контузій їздить на квадроциклі на "нуль" забирати поранених військових.

Мавка

За кілька днів після евакуації Вікінга зустрічаємося з Мавкою на околиці прифронтового міста. Разом із напарником вони живуть за дерев’яним парканом у малопримітній хатині. Помешкання охороняють чіхуахуа Лілу та дві дворові собаки — Пуля та Байрактар.

Таких хат поблизу лінії бойового зіткнення багато — щоправда, з кожним днем стає менше через обстріли. Якщо вийти надвечір на вулицю, можна почути, як звучать чи не всі види того, чим росіяни зазвичай обстрілюють міста і села поблизу лінії зіткнення.

29-річний Мавка виглядає збудженим, хоча і дещо втомленим. Через спеку вдома він здебільшого ходить без футболки, на його грудях велике татуювання ворона та компас із рунами. Ворон, пояснює хлопець, — це магічний птах, а руни символізують додатковий захист від нещасть. На фронті, каже, потрібно вірити у щось, що здатне вберегти від загибелі — у Бога чи вищі сили. Це допомагає триматися, коли постійно ризикуєш життям.

Військовий радо нас зустрічає і одразу показує свого "бойового коня". Квадроцикли — неофіційний військовий транспорт, їх неможливо поставити на баланс бригади. Тому екіпаж купує та ремонтує їх за свої гроші – щомісяця евакуаційна команда скидається на це по 5000 грн із зарплати. Іноді з ремонтом допомагають волонтери. Мавка добре розбирається у транспортних засобах різного штибу, тому поміж роботою і сном майже весь вільний час проводить у гаражі, де колупає не тільки свій квадроцикл, а і допомагає з ремонтом колегам.

Побратими жартома називають Мавку філософом, бо той полюбляє заглиблюватися у теми, які зазвичай за смолтоком не обговорюють: сенс життя, перевагу дії над думкою, відповідальність за кожен свій вибір, важливість визнавати помилки. А ще щиро та легко розповідає про свою непросту біографію.

Дмитро народився у Новогродівці на Донеччині. Його мама родом із Росії, батько — з Чернігівської області. Коли у 2013 році в Україні почалася Революція гідності, хлопцю було 17 років, і він не дуже розумів, що відбувається. Усвідомлення, що за власні переконання доводиться платити життям, прийшло, коли у квітні 2014 року росіяни зайшли в його рідне місто.

"У 2014 році, біля Макіївки та Горлівки з’явилися блокпости, на яких стояли чеченці. Я прекрасно розумів, хто їх туди поставив. Хоча більшість знайомих вважали, що це блокпости "бандерівців" — вони не розуміли, хто є хто, звідки саме по них стріляють і хто з ким воює. Так працювала російська пропаганда — люди вірили в абсурд", — згадує чоловік.

15 липня 2014 року Новогродівку звільнили (станом на вересень 2024-го року місто є однією з головних цілей росіян на покровському напрямі). Мавка відчував нутром, що на цьому війна не закінчилась і рано чи пізно вона його ще торкнеться. Рідна сестра виїхала до Росії, а він із батьками — до Чернігівської області.

Через тиждень після переїзду батько Мавки помер від інфаркту. У спадок син унаслідував трохи грошей та вантажівку. Закупив сільськогосподарське обладнання та став вирощувати картоплю. Згодом товариш запропонував виготовляти твердопаливні брикети. Хлопець набрав боргів у $20 000, бо вірив у справу. Але врешті бізнес не склався, борги залишилися. У пошуках роботи Мавка переїхав до Одеси.

Мати Мавки на початку 2022-го року поїхала навідати доньку в Росію та мала повернутись у березні. Але почалась повномасштабна війна, і вона залишилась.

"Мамка у мене проукраїнська, на відміну від сестри. Навчає онуку українській мові. Мала навіть якось у дитячий садок прийшла і сказала там "Слава Україні" — уявляю обличчя вихователів. Сестра її за це сварить, але зробити нічого не може. Я проти, щоб мати поверталася зараз в Україну — у неї слабке здоров’я і проробити такий тривалий шлях для неї було б важко", — пояснює військовий.

Близьких стосунків ні з мамою, ні з сестрою у Мавки немає. Романтичні стосунки він теж не хоче заводити — каже, що коли ні до чого не прив’язаний, немає про що переживати і що втрачати. Без родини та кохання Мавка почувається по-справжньому вільним.

Після 24 лютого 2022-го Мавка приїхав у Київ — в Одесі він був один, а в столиці на нього чекали друзі. Разом було простіше вирішувати, що робити далі. Командою вирішили йти до ТрО. Тоді у бойових діях участі він не брав та ще сумнівався, чи хоче на фронт. Але, зрештою, вирішив, що хоче стати військовим, щоб пережити цей досвід. А ще — заробити гроші й віддати борг, що залишився з часів невдалого бізнесу. Тому підписав контракт і за розподілом потрапив до медпункту 93 бригади. Вона тоді воювала на бахмутському напрямі.

Близькі люди

Напарник Мавки Муха — ще один водій (як він сам себе називає "пілот") квадроциклу — здається, повна протилежність Мавці. Мусі 32 роки, він високий широкоплечий чоловік, короткострижений та з густою бородою. У 2014 році пішов добровольцем в АТО, через рік повернувся до цивільного життя, одружився. У подружжя народилася донька, сімейство щасливо жило у Харкові. Перші два тижні повномасштабної війни родина просиділа у підвалі своєї багатоповерхівки. Муха вивіз дружину та доньку до області, де було спокійніше, а сам знову пішов воювати.

Спочатку потрапив у піхоту, але влітку 2023 року отримав поранення у Кліщіївці. Тоді Муха зрозумів, що хоче ще одну дитину — мовляв, якщо він загине на війні, то було б непогано лишити по собі ще когось. Зараз його молодшій доньці чотири місяці.

Після поранення та кількох контузій у піхоті Муха служити вже не міг. Перевівся до медпункту та почав возити поранених на квадроциклі. Тут він почувається не менш корисним, адже одразу бачить результат своєї роботи — врятовані життя солдатів.

Перший виїзд водія квадроциклу мав бути небойовим — Мавка повіз Муху показати дорогу та розповісти про роботу. Тільки під’їхали до позицій, зійшли з квадроциклу, почався артилерійський обстріл. Квадроцикл пошкодило уламками, чоловікам довелося йти понад два кілометри пішки назад.

"Я тоді дуже втомився, Мавка також якраз приїхав перед цим із крапельниць після контузії, — згадує Муха. — Дуже не хотілося повертатися за квадроциклом. Але ми розуміли, що якщо до світанку не заберемо, йому хана — а це на одну одиницю робочої техніки менше. Ми забрали з ремонту квадроцикл, на якому їздив до цього Мавка, і поїхали витягати. Зараз він на ходу, працюємо на ньому".

Ще одна близька Мавці людина — командир евакгрупи Сокіл, чи, як його називають підлеглі, "Петрович". Чоловіки дуже поважають Сокола: Мавку він навчив всьому, що той зараз вміє, а Мусі врятував життя — саме екіпаж Сокола вивозив Муху з поля бою після поранення влітку 2023-го.

Сокіл родом з Івано-Франківщини, на війні він вдруге. У 2015 році отримав повістку та пішов проходити медкомісію. Оскільки у цивільному житті він — травматолог, тому сумнівів у військово-обліковій спеціальності не було. Після року служби Сокіл повернувся додому.

Усі наступні роки чоловіка не полишала думка, що це не кінець його військовій кар’єрі, що рано чи пізно йому доведеться повернутися на фронт. Соколу було очевидно, що ворог не зупиниться на Донбасі та Криму. Тому, коли почалась повномасштабна війна, він не здивувався. Коли на цивільні міста полетіли перші ракети, чоловік зібрався, попрощався з родиною та попрямував у бік Охтирки до своєї бригади.

Підрозділ тримав оборону на Сумщині до квітня 2022-го року, потім бригаду перекинули на Харківщину. У серпні того ж року Сокіл вперше потрапив у Бахмут і з невеликою перервою пробув там практично до повної окупації міста росіянами у травні 2023 року. Працювати було важко не тільки через "дощі" з мін, але і через "Мавіки" — якраз тоді росіяни почали активно скидати з них снаряди.

Під час ротації на бахмутському напрямі до команди долучився Мавка, а пізніше, восени 2023-го, до медслужби першого батальйону перевівся Муха.

Відчуженість

Якось взимку 2023-го команда Сокола отримала наказ облаштувати стабілізаційний пункт у дитячій лікарні в Бахмуті. Командир двічі перед цим приїжджав оглядати приміщення і відчував тривогу, яку і сам не міг собі пояснити.

Тоді бої за Бахмут велися вже у самому місті, лікарню могли розбомбити в будь-якій момент. На стабпункт мали їхати тільки ті, хто сам зголосився. Їхали п'ятьма машинами, прибули близько 10-ї вечора, розмістилися у приміщенні на ночівлю.

За 15 хвилин почався обстріл. Команда побігла в укриття. За пів години командир вийшов на вулицю і побачив глибоченну вирву замість крила лікарні. Стало зрозуміло, що ворог вдарив ракетою.

Сокіл вирішив зніматися із завдання і терміново евакуйовуватися. Стали грузитися у машини, одна з автівок під'їхала до входу. До неї підбігли військові та стали вантажити речі. Сокіл встиг крикнути, щоб всі "вшивалися хутчіш", аж у цей момент побачив спалах. Усі, хто був біля машини, попадали. Обстріл продовжувався, треба було екстрено виїжджати з території.

Командир не одразу зрозумів, що на власні очі побачив загибель членів своєї команди. Лише коли машини евакуаційної групи зупинилися поблизу Часового Яру, з жахом усвідомив, що не вистачає однієї автівки і чотирьох людей. Командир взяв трьох добровольців і поїхав назад.

"Там поранення були такі, що всі загинули швидко. Вижити було неможливо. Всі тіла пошматовані. Фельдшера взагалі впізнали лише по запаху одеколона. Пам'ятаю, я не хотів брати Рому Бабіча (один із загиблих військових. – Liga.net.) туди — не знаю, може, відчував щось. Ми були знайомі з ним ще за часів АТО. Він наполягав, що хоче поїхати. Потім стільки разів думав, що хай би вже на мене ображався, що я заборонив йому їхати, аби лишився живий. Це найважчий для мене день за всю війну. А, може, й за все життя", — розповідає Сокіл.

Найважче для Мавки і Мухи — щоразу перед виїздом думати про те, що він може стати останнім. Особливо коли евакуацій декілька на день, і під час першої ж по екіпажу б’ють артилерією чи безпілотником.

Злагоджений механізм

Росіяни активно полюють на медиків. Удари по евакуаційних екіпажах роблять складнішою подальшу евакуацію поранених із поля бою. Тому часто російські безпілотники годинами висять над пораненим, щоб дочекатися, поки до нього прийде підмога.

Робота водія евакуаційного квадроцикла — брудна і вкрай небезпечна. Водій їде вглиб фронту, але до самих позицій не доїжджає. Коли солдата поранять, побратими мають донести його до завчасно обумовленої рацією точки. Водію ж треба підгадати час, щоб військові не чекали довго, адже для них це великий ризик.

За один раз квадроцикл може вивезти максимум двох поранених, але за умови, що один із них зможе їхати сидячи. Лежачого кладуть на дошку, яка закріплена або спереду водія, або ззаду, та пристібають до неї ременями — бо дорога нерівна, потрібно зафіксувати людину.

Далі квадроцикл із пораненим мчить до наступної точки евакуації, де вже чекає кейсевак — спеціально обладнана автівка з медичним екіпажем. Там пораненому за можливості надають допомогу та везуть до стабілізаційного пункту. Їхати на великій швидкості ямами, пагорбами та спусками, коли маєш серйозне поранення, — дуже неприємно, тому пасажири часто стогнуть та кричать від болю. Але зупинитися перепочити на тій ділянці не можна — надто небезпечно.

Одними з найнасиченіших та найважчих для медслужби були бої за Бахмут наприкінці 2022-го та на початку 2023 року. За словами командира евакгрупи, бували дні, коли стабілізаційний пункт 93 бригади приймав понад дві сотні поранених. Евакуаційній групі Сокола іноді доводилося вивозити до 20 поранених за добу. Деколи в екіпажу не було часу поїсти чи нормально сходити до туалету: тільки довозиш пораненого, а рацією вже передають, що тебе потребують нові трьохсоті.

Зараз інтенсивність боїв знизилася, але евакуації не стали більш безпечними, бо на фронті досі дуже багато безпілотніків. Кожен виїзд евакгрупи ретельно планується — треба враховувати погодні умови, час доби та розвіддані про активність росіян.

Надійний транспорт на цьому етапі дуже важливий, адже це — один з основних інструментів роботи екіпажу. Кейсеваки час від часу виходять із ладу через бездоріжжя та спроби росіян їх знищити. Сім кейсеваків — обладнаних всім необхідним позашляховиків Toyota Land Cruiser 78 — для 93 бригади "Холодний Яр" навесні цього року закупив Фонд компетентної допомоги армії "Повернись живим". На одному з них зараз і працює екіпаж Сокола.

Саме ці пікапи, каже Сокіл — одні з найкращих для його роботи. Вони можуть їздити бездоріжжям, а всередині все обладнане спеціально для евакуації поранених. Немає перегородки між переднім сидінням та салоном, тому фельдшер, що стежить за станом пораненого, може вільно контактувати з командиром та водієм, які їдуть на передніх сидіннях. Ноші в автівці надійно фіксуються, є додатковий підігрів салону, а на даху встановлена спеціальна система радіоелектронної боротьби, яка захищає машину від безпілотників.

"Єдиним конкурентом цього кейсеваку є броньований Hummer. Проте у нього є великий мінус — він дуже гучний. Ця ж автівка тихесенька і в порівнянні з іншими позашляховиками — найкращий варіант. Повірте, мені є з чим порівнювати. Ми їздили на різних машинах, і далеко не кожна з них витримає працювати в умовах болота", — говорить Сокіл.

Кейсевак везе пораненого до стабпункту, який зазвичай розташований на більш безпечній відстані від лінії зіткнення. Там пацієнта стабілізують, можуть за необхідності провести екстрену операцію і далі евакуаційним потягом або автобусом везуть до лікарні у більш віддалених від фронту областях.

Сила жити далі

Мавка зазвичай не підтримує подальший зв'язок із тими, кого евакуйовує. Але Вікінг зачепив його своєю командирською гідністю — дочекався, щоб спочатку евакуювали його підлеглих. Мавка знайшов номер пораненого та зателефонував йому через кілька днів, коли Вікінга вже доставили до лікарні у Києві. А ще за тиждень — прийшов до нього в гості.

Вікінгу пощастило. Він вже готувався до ампутації ноги, бо занадто багато часу провів із турнікетом. Але через те, що протягом семи годин очікування евакуації він сам послабляв собі турнікет, і оскільки кровотеча виявилась не масивною, ногу вдалося врятувати. Проте почалися проблеми з нирками — забруднена кров із ноги потрапила у весь організм.

Вікінг пережив кілька операцій та врешті готується до реабілітації — вона триватиме кілька місяців. Уже зараз військовий мріє повернутися до команди та знову стати до роботи. Мавка підтримує зв’язок із врятованим командиром розвідгрупи і час від часу дізнається, як просувається лікування.

"Всім нам буває непросто, часто ми ходимо по лезу ножа. Я пишаюся тим, що люди, з якими я працюю, жодного разу не вмикали задню. Ми всі сідали і їхали, навіть знаючи, що за 150 метрів від нас ворожі сили. Але ми знали, що там на нас чекає поранений, — розповідає Сокіл. — Завжди кажу — не тільки він нас чекає, а ще і його жінка, діти, батьки. Вони на нас сподіваються. Навіть якщо в ньому вже немає життя, його рідні хочуть поховати свого героя, щоб мати могилу, де його навідати, квіти йому принести".

Мавка намагається не сприймати близько до серця весь біль, який йому доводиться бачити. Але зізнається, що час від часу його "конкретно накриває".

"Ми з Тернів діставали сімох двохсотих після касетного снаряду — всі прошиті, як решето. Там пройняло, бо люди з іконками, сімейними фотографіями, записками "Братику, ми тебе чекаємо" у кишенях. Але вже не дочекаються, — на очі чоловіка раптово навертаються сльози, які він поспіхом змахує долонею і після паузи в кілька секунд продовжує, — Я намагаюся сприймати це просто як фон, хоча я емоційна людина. Тут обираєш бути відчуженим, бо тобі попри все треба брати квадроцикл і їхати працювати".

Робота медиків, як і будь-який досвід, отриманий на фронті, лишає слід — змінюються мрії, цілі, переконання. Планувати будь-що на роки вперед не виходить. Проте про спокійне життя після війни тут таки мріють.

Муха вже вирішив: піде працювати водієм швидкої, або, якщо не візьмуть, влаштується інструктором з їзди на квадроциклі. Сокіл хоче повернутися до своїх двох дітей та білого халату — спокійної роботи у міській лікарні. Мавка ж, навпаки, не уявляє себе в стабільності, де є сім'я, іпотека та "робота консультантом у магазині".

"Я мрію, щоб у мене вистачило сил просто прийняти життя і не бояться його жити. Якщо ти можеш брати відповідальність за свій вибір, у тебе завжди буде вихід, завжди буде новий розвиток подій, які приноситимуть задоволення, — каже Мавка. — Я не знаю, що допоможе переключитися та почуватися добре після всього, що я тут побачив і відчув — бомжувати в Парижі чи поїхати автостопом по Європі. Скоріше б це закінчилося".

Фонд компетентної допомоги армії "Повернись живим" спільно із ПАТ "Укрзалізниця" збирає 48 млн грн на 15 кейсеваків, обладнаних системою РЕБ, для бойових бригад. Підтримуйте проєкт за посиланням.