"Машо, ти все зможеш". Як на Миколаївщині вперше навчають групу трактористок

Маша переодягається в машині. Вона знала, що буде сідати за кермо трактора, але, каже, це не привід не одягнути з дому чорно-білий лляний комбінезон, білосніжні кросівки та чепурні прикраси. 

У салоні своєї сріблястої машини дівчина швидко змінюється — тепер на ній зручна біла футболка, синій робочий комбінезон та все ті ж кросівки. 

Маша — одна із восьми жінок, які проходять курси водійок тракторів у Снігурівці, що на Миколаївщині. Навчання відбуваються на базі місцевого ліцею та одного з аграрних підприємств — саме там і будуть працювати жінки після отримання дипломів.

До повномасштабної війни жінка за кермом трактора була тут радше за екзотику — тепер же чоловіків у фермерстві бракує. Когось мобілізували, хтось виїхав. Liga.net побувала на навчаннях трактористок у Снігурівці та дізналась, як вони проходять та чому стали надією і для громади й регіону, і для місцевих жінок.

Поле

Маша йде м’якою втоптаною землею. Навколо — самі помідорові поля. Плоди на цьому краю полів ще зелені. Зачепиш кущ — і пахне свіжістю й помідорами. 

Ці поля, що оточують Снігурівку, належать місцевому аграрному підприємству. Його власники зголосилися дати майбутнім трактористкам і місце та техніку для тренування і роботу згодом. 

Сьогодні в Маші чергове щоденне заняття з індивідуального водіння, загалом вони тривають з середини червня і завершаться у вересні. Часу дають достатньо, аби розібратися з конкретним завданням або моделлю трактора. Якщо модель для студентки нова, спершу вона їде в кабіні з майстром, тобто викладачем практичної частини, відтак пробує їхати сама.  

— Показуйте! — доброзичливо кидає Маша майстру. Сьогодні у неї перше заняття за кермом незнайомої досі моделі трактора. 

Маша вже має досвід на інших моделях, тож розбирається швидко — ось подвійна педаль газу, ось зчеплення і гальма, так перемикати передачі. Маша робить невеличке коло разом з майстром, відтак він залишає її в кабіні саму — і дівчина легко робить ще кілька об’їздів по дорозі поміж помідорових полів. У кабіні гуде, диринчить, але їй вже звичний шум аж ніяк не заважає. Потім вона скаже, що байдуже, на яку модель трактора сідати: це як на велосипеді — достатньо раз вивчити принцип, аби ніколи не забути. 

Настає черга іншої учениці, і Маша спритно збирається назад — їй ще треба встигнути на маршрутку. Маша працює водійкою, і вже за годину буде везти людей до Миколаєва — повз поля з соняшників і сонячних батерей, повз свій дім, який видно з траси, повз помідорові поля, дивлячись на хмари від розмінування на горизонті, їдучи все далі від Херсонщини, з якою межує Снігурівка. 

Маша водить маршрутку вже півтора року — а вперше сіла за кермо бусика, коли евакуювала людей з Бахмута влітку 2022 року.

Як почалося навчання

Курси трактористок проходять на базі Снігурівського професійного ліцею. До повномасштабної війни там навчалося близько 400 студентів і студенток, що вступали після 9 чи 11 класів. Вони вчилися на кухарів, малярів, бухгалтерів. Тепер же заклад порожній — через руйнування в російській окупації. Наразі єдині, хто там навчається, — саме слухачки курсів трактористок. 

З 19 березня по 10 листопада 2022 року Снігурівка була під російською окупацією. Росіяни жили, зокрема, і в ліцеї — і залишили його в повному хаосі, знищивши чи забравши все, від вікон і дверей до комп’ютерів і тракторів. Тож після деокупації навчання відновити не змогли. Так тривало до минулого року — тоді Людмилі Комісаровій, заступниці директора департаменту освіти Миколаївської ОВА, спало на думку зробити на базі ліцею жіночі курси водійок тракторів.

"Трактористів не вистачає взагалі: ми вивчали дані від центру зайнятості, і виявилося, що в області щороку й раніше бракувало 2,5 тисячі трактористів. А тепер тим паче, — говорить Людмила. — Хтось виїхав і вже не повернувся, багато хто мобілізувався сам. Комусь прийшла повістка, хтось боїться ТЦК і звільняється, аби не виходити в поле, хоч їх можуть забронювати, — на одному підприємстві так за день подали заяви на звільнення кілька десятків чоловіків. Тож треба вчити цих професій жінок. Якщо ми не вирішимо цю проблему зараз, через роки не буде кому обробляти поля". 

На початку повномасштабного вторгнення з Миколаєва виїхало 70% мешканців і мешканок — Людмила була серед тих 30%, що лишилися. Переконавшись, що мости в місті для оборони все ж не підриватимуть, вона в другий тиждень березня вийшла на роботу. 

Влітку 2022 року Людмила приїхала в один з підопічних ліцеїв — Казанківський аграрний. Тамтешній директор розповів, що його майстра мобілізували, і щоб хтось міг навчати трактористів, його замінила викладачка теоретичної частини. 

"Я її питаю, як їздити, — пригадує Людмила. — А вона каже: "Людмило Олексіївно, це сіла — й відразу поїхала!" Тож я вирішила спробувати".

Так Людмила, без особливих навичок, вперше поїхала трактором — і подумала, що й інші жінки так зможуть. Директор жартував з неї, знімав на відео — а вона його запостила на Facebook із закликом до жінок освоювати нові професії. Але самого лише заклику було, звісно, замало. 

Натхненна, Людмила почала шукати способи навчити жінок водити трактор — спершу треба було підібрати підходящий навчальний заклад. І вже на цьому етапі почалися проблеми. З 24 обласних закладів аграрними були 12. Там щороку набирали 30-60 людей на навчання на трактористів. За державним стандартом вони повинні навчатися очно щонайменше пів року. А тут треба було вчити дорослих. Специфіка навчання жінок у тому, що вони часто і мами, і головні господині вдома. І їх, каже Людмила, "не відпустили б".  

"У навчальному закладі мала бути техніка, — говорить Людмила. — А її немає: десь застаріла, десь розбило прильотами, десь раша все вкрала. А ще спершу треба було знайти роботодавця. Щоб ми дівчат навчили — і вони відразу мали роботу. Біда в тому, що трактористи у фермерів працюють непрозоро, за готівку сезон. Ми ж хотіли, щоб дівчата мали офіційну роботу".

Почали з профорієнтації в громадах — Людмила з колегами розповідали про курси, заохочували дівчат навчатися. Зробили оголошення у кожному з 12 аграрних ліцеїв. Але жодна дівчина не зголосилася. Лише до Казанківського ліцею звернулися шестеро жінок з громади, аби навчатися. То були або фермерки, або дружини фермерів, що вже мають і землю, і техніку, та хотіли вже в дорослому віці отримати професію. Людмилі ж не давала спокою Снігурівка, де через зупинку роботи ліцею не було ані навчання для місцевих, ані роботи для колективу. Тож вибір пав на місцевий ліцей. 

Передусім треба було прибрати територію та навести хоч якийсь лад у напіврозбитих приміщеннях. Паралельно Людмила шукала підприємство, яке після закінчення курсів візьме дівчат на роботу. Ним стала велика місцева фірма з вирощування томатів, вона ж дала для навчань техніку та пальне. Лишилося знайти гроші на ідею — і власне студенток. 

Людмила так само проводила профорієнтаційні сесії, але подіяло радше черезтинне радіо — прямі заклики до конкретних дівчат від неї, працівниць ліцею та випускниць з інших спеціальностей. Так набралося 12 студенток — і з цією ідеєю Людмила пішла до Програми розвитку ООН. 

Навчання погодився профінансувати уряд Данії. Вони виділили близько 400 тисяч гривень — і цього могло вистачити лише на одну групу. Заплатити треба було викладачам-майстрам, за паливно-мастильні матеріали, матеріали для теоретичної частини навчання. 

Заявки подали 12 дівчат, відібрали десятьох. Для них не обов’язково було навіть вміти водити авто — аби тільки справді щодня приходили вчитися. Після того, як Людмила наголосила, що відвідування обов’язкове, залишилися вісім жінок. Всі різні: мають від 18 до 47 років, хтось уже з дітьми та родиною, хтось ні, хтось пережив окупацію і потребує відновлення, а хтось має ресурс допомагати іншим.

Місяць для них розробляли навчальний план, який підходив би роботодавцю і відповідав би державному стандарту, аби студентки отримали сертифікати трактористок і посвідчення водія категорії А1. Наприклад, замість звичних восьми годин індивідуального водіння прописали 27, адже роботодавці вважають практику принципово важливою, змінили договір, щоб дівчата законно отримували неповну зарплату ще під час навчання.

Теоретичне навчання почалося 1 квітня. А вже в червні група вийшла на практику, яка триватиме до середини вересня.  

Про кожну з дівчат Людмила може розказати, як про добру знайому — зрештою, після регулярних відвідин вони такими й стали. Наприклад, є волонтерка Олена, яка щодня їздить до Снігурівки з Баштанки. Є Маша, яка водить маршрутку і вивозила людей з Бахмута. Інша жінка щодня ходила на теоретичну частину навчання пішки. Після пережитого в окупації вона закрилася від усіх і не стає до жодної світлини — їй роботодавець оплатив квартиру в іншому містечку, де вона проходить практику і лишиться працювати, бо хоче виїхати з рідного села. 

Те, що війна приводить нових людей в аграрний сектор, — звичний її наслідок. "Війна має здатність перевертати традиційні ролі й очікування", — пише історикиня Маргарет Макміллан у книзі "Війна. Як конфлікти формували нас". Серед прикладів такої зміни — британська "Жіноча землеробна армія", що функціонувала під час обох світових воєн. Жінки в цій організації ставали фермерками й обробляли землю, коли забракло чоловічих рук через мобілізацію. В Україні окремої подібної організації немає, проте в різних регіонах жінки все ж опановують раніше рідкісні для них аграрні професії. 

Маша

Корпус ліцею на перший погляд видається закинутим — забиті фанерою вікна, розбите вибухом приміщення неподалік, двері, що ведуть до темного коридору. Проте на ґанку сидить один з майстрів, час від часу виходить директорка, по одній приходять майбутні трактористки — поговорити про практику, владнати справи. Чутно гепання — це за кошти донорів роблять ремонт.

На подвір’ї зберігся фруктовий сад і свіжо пофарбована синя гойдалка. 

Всередині корпусу — високі стелі, фарбовані лискучі стіни, поодинокі кабінети, де вже закінчили ремонт. В один з уже готових кабінетів Людмила несе Маші телефон, щоб показати презентаційне відео про їхню групу дівчат. 

— Всі сказали імена, а я чомусь — ім’я і по-батькові, — ніяково сміється до неї Маша. 

Їй 30 років. Родина Маші походить з Казахстану, але вона народилася вже в Снігурівці і все життя провела тут. Має трьох синів — тринадцяти, дев’яти та двох років. Коли Маша говорить про них — аж розквітає. Так само виглядає лише тоді, коли говорить про машини та техніку:

"Я працюю маршрутчиком", — знову хихотить вона. 

Якось Маша везла зі Снігурівки до Миколаєва директорку ліцею. І та запропонувала їй піти на курси трактористок. Маша все життя за кермом і мріє водити фуру, тому без вагань погодилася. Хтось казав їй, що дарма взялася, бо нежіноча робота, але більше важили голоси "Машо, ти все зможеш". 

Колись Маша вирощувала та продавала кавуни. Потім була інструкторкою з важкої атлетики. Мала власний спортзал, де займалася з дітьми. 

"А потім у мене сталася трагедія", — коротко каже вона. 

Майже шість років тому Маша потрапила в автокатастрофу — її чоловік, що був за кермом, загинув на місці. Вона — в тяжкому стані: множинні переломи всіх кінцівок, внутрішні кровотечі та розриви.

Коли Маша вперше прийшла до тями, не зрозуміла, що сталося, — думала, їй вирвали зуб, адже вона записувалася до стоматолога. А потім побачила трубки, своє тіло, родину — і їй усе пояснили.

"До мене щодня в палату приходило так багато людей, несли квіти, і я не могла зрозуміти, як їх пускають до мене — а потім виявилося, що вони прощатися приходили", — пригадує Маша.

Коли Маші все ж сказали, що її чоловік загинув, вона не хотіла жити. Пригадує: "Мені казали думати за двох дітей — але ні про що не думаєш, коли в 25 не стає твого коханого чоловіка. Він дуже любив мене, ми були разом вісім років, він був чудовим батьком, не пив, не курив — от тільки ганяти любив". 

Після 11 днів у Снігурівці на Машу чекали два місяці в лікарні в Миколаєві. Її доглядав брат: годував, поїв, возив на колісному кріслі на прогулянки. Маші було соромно: ще кілька тижнів тому вона підіймала штангу 90 кг, а тепер не могла самостійно ступити й кроку. Врешті Машу виписали.

Лікарі казали, що Маша не зможе ходити. Але коли в неї почала працювати одна рука й одна нога, вона повернулася в зал до дітей і показувала їм вправи — це й давало сили. 

Маша потроху відновлювала своє життя. Час від часу їй писали залицяльники, але вона їх ігнорувала. Іноді кликав погуляти давній друг Діма, вона відмовлялася — та все ж зголосилася в якийсь літній вечір, коли було тоскно. Вони поїхали в Миколаїв у Макдональдс. Згодом зустрілися ще раз. Він розказував, як любить дітей, хоче родину, а Маша думала: "Пощастить же комусь, такий хороший!"

Згодом вони почали зустрічатися, через два місяці Діма зробив їй пропозицію — без гостей і святкування одружилися в 2022-му. Маша прізвище загиблого чоловіка не змінила.

20 лютого 2022 року Маша дізналася, що вагітна. А зранку 24 лютого чоловік сказав їй, що почалася повномасштабна війна: "Каховка вже не наша". Це означало, що росіяни – лише за 60 кілометрів від Снігурівки.

Маша не могла повірити. А коли намагалася, то все ж думала, що маленька Снігурівка нікому не потрібна — нащо її окуповувати? Брат і батьки, що давно живуть за кордоном, просили дівчину виїхати, але вона відмовлялася.

У ніч на 19 березня Маші раптом стало зле. Зранку чоловік зніс її на руках в авто і повіз до лікарні — а назустріч їм уже їхав російський танк. Кількакілометровою дорогою до лікарні їх спиняли шість разів — а Маша навіть не могла поворухнутися, щоб сховатися. У лікарні їй, під звуки обстрілів, поставили крапельницю від токсикозу і відправили додому. Того дня росіяни окупували Снігурівку. 

Родина переїхала до батьків чоловіка — там хоча б було опалення. В місті не було ліків, регулярно "прилітало", помирали рідні та друзі. "Зв’язку не було, і мені здавалося, що вже весь світ — це росіяни. Руки опускалися. А безвихідь — це дуже страшно". 

Тож зрештою, попри розстріли евакуаційних колон, у квітні вирішили виїжджати. З собою не взяли нічого — лише приклеїли білі стрічки та написи "ДІТИ" на авто. Всім зустрічним пропонували приєднуватися — і так зібрали 11 машин. Їх, хоч і після ретельної перевірки, та все ж пропустили. Маша з дітьми, Дімою та його батьками поїхали на Львівщину. У Стрию незнайома родина впустила їх пожити у свій порожній дім. 

Там ще кілька місяців Маші снилося, що в неї летить ракета, а вона закриває дітей подушкою. 

Вагітність Маші була важкою, але їй ставало легше, коли вона комусь допомагала. Так вона поїхала в Миколаїв по сестру, в чию квартиру прилетіла ракета, а потім повезла біженців за кордон. Сама двічі пробувала прижитися у батьків у Словаччині, але все їй там  було не так — не вдома ж.

Повернення

А влітку Маша, на шостому місяці вагітності, поїхала в Бахмут. До міста вже підходили бої, і вона хотіла побачитися зі своїм близьким другом-військовим. Люди з Бахмута виїжджали, на горизонті Маша бачила вибухи — а в місті цвіли троянди. 

За дорогу назад Маша, як і решта, заплатила — аж ось, уже далі від фронту, виявилося, що водій їх обманув: автобус був волонтерським, гроші він не мав би брати ні з кого. Маша обурилася і вирішила, що вона, коли вже вміє водити, повинна допомогти людям у біді — адже по собі знала, як це, тікати від росіян. Приїхавши на Львівщину, розшукала волонтерів, і вони дали їй автобус. 

Маша двічі з’їздила на схід по людей, забираючи дорогою і переселенців, і військових, що їхали на короткі вихідні. Доїжджала до Бахмута, але людей забирала і дорогою. Дівчина розуміла, що це небезпечно, але від залученості та допомоги іншим їй фізично ставало легше. Діма про це не знав — думав, що вона їхала за кордон. А як дізнався — дуже з нею сварився. 

Багато про це вона говорити не хоче — каже, в Снігурівці ані її, ані причину поїздки не зрозуміють, пліткуватимуть. І раз у раз повторює: "Та це не варто розголосу. Мені ставало легше, коли я іншим робила щось хороше! Ніби крила виростали", — і Маша хихотить своїм заразним сміхом. 

У жовтні 2022 року вона народила третього сина. А за місяць Снігурівку звільнили. Незабаром туди повернувся Діма разом із батьками – адже в Стрию не мав роботи. Влаштувався на електростанцію, а Маша ще на пів року лишилася на Львівщині. Самій з новонародженим було важко, хоча допомагали сусідки.

Врешті за кілька місяців, навесні 2023-го, Маша приїхала в Снігурівку — батьки чоловіка хотіли побачити онука. В дорогу зібрала лише найбільш необхідне і поїхала з думкою, що пробуде там півтора тижня — а лишилася ось уже на півтора року. 

"Після першого ж прильоту я вже збиралася їхати назад у Стрий, — каже Маша. — Але ж і там нічого немає — ну як там будеш жити з трьома дітьми? Воду треба носити, рубати дрова — а в мене мала дитина. А діти добре живуть, коли в батьків є робота".

У Снігурівці вона пошила велику подушку — і вкриває нею дітей, коли страшно. 

Маршрутка

Родина Маші мала авто, тож вона з дитинства любить машини, ще підліткою навчилася водити. А тепер вирішила цю пристрасть нарешті зробити професією — тим паче, спортивний зал закрила, а працювати треба.

"Після звільнення Снігурівки людям нада було їздить, а громадського транспорту не було, звичайно. І ми, часники, повідкривали собі ліцензії і почали їздити", — розказує Маша. 

Вони з чоловіком майже за безцінь продали одну з двох квартир у деокупованому містечку, і цих грошей заледве вистачило на бусик — так Маша стала водійкою маршрутки Снігурівка—Миколаїв. Сімдесят кілометрів до обласного центру — це година дороги. Спершу водіїв було троє, а тепер — їдуть щогодини. Маша на миколаївській автостанції — єдина водійка.

З дітьми лишаються то бабуся і дідусь, то няня. Іноді Маша має три рейси на день, працює без свят і вихідних. 

"Я собі їжджу, заробляю для дітей. У них же й так війна все забрала, як їм ще в чомусь отказувати тепер? — говорить Маша. — Старші дуже подорослішали, ще коли я в аварію попала. А тепер ще й війна. У мене не було маленьких дітей".

Маша старається їздити плавно, аж заколисує всіх. Її люблять бабусі та військові, яких вона возить безкоштовно. "У мене самої старенька бабушка — я як подумаю, що вона теж так може сама добиратися й обідить хтось… — і Маша всміхається, згадавши: — Одна бабушка за руку хапає і питає: "Можна я вас поцілую?" — і цілує. Ну, получається, можна," — сміється.  

Попри те, що робота Маші подобається, вона планує її змінити — бо ж заробіток нестабільний. Буває повний салон людей, а буває троє. Заплатити податки, врахувати пільговиків, обслужити бусик на СТО — лишається не так уже й багато як для мами трьох підростаючих синів.

Тому Маша й пішла на курси трактористок. Каже, що це її ниточка вгору, її шанс — бо дасть стабільний заробіток. Навчання без стипендії її взагалі не бентежить. 

На теоретичній частині разом з іншими вчила будову різних моделей трактора та принципи роботи. Маша добре знала все це щодо авто, але трактор усе ж влаштований дещо інакше. 

"Я машину можу розібрати і зібрати назад, — хихотить вона. — Я вмію переклепати зчеплення, поміняти форсунки, клапани, підшипник — мені все це доводилося робити, коли була старенька машина. А як вперше за трактор сіла — там стільки педальок!.. Стільки ричагів!.. Там усе нове! Я вже думала, що в мене не вийде, я не запам'ятаю, бо це ж не так, як у машині... Але що? Я сіла і поїхала. І все! Жодної помилки".

За місяць практики Маша навчилася багатьох речей — їздити, їздити з причепом, розвертатися з причепом і без, їздити по ґрунту й по асфальту, занижені та завищені передачі. Опанувала 17 передач замість звичних шести в авто. Але їй подобається — і це головне.

Поки була теорія, вона до обіду вчилася і потім їхала рейс. Тепер же зранку раз везе пасажирів до Миколаєва, поки інші дівчата практикуються, відтак сідає за трактор сама і опісля встигає ще раз поїхати маршруткою. Повертається додому зазвичай о 21. Якщо немає світла — чекає до півночі, готує дітям на завтра — і все повторюється. 

"Це дуже важко, але воно того стоїть — я думаю, що за кожен труд ти щось получиш, — каже Маша. — І я бачу, що діти один про одного, про мене дбають. Думаю, вони — нагорода мені за всі страждання. Має ж бути в житті щось хороше. Для мене це діти. Для них — усе на світі".

Після завершення курсів Маша почне працювати на фермерському підприємстві. 

Зараз на курси трактористок у Снігурівці вже набирається друга група охочих жінок — з вересня планують посадити їх за парти. Також з 1 вересня Снігурівський ліцей вперше за два роки матиме державне замовлення. Тим часом в інших обласних ліцеях, уже без підтримки донорів, з власної ініціативи почали набирати змішані чоловічо-жіночі групи трактористів. 

"Ми дали закладу відчути, що вони спроможні працювати — навіть без техніки та без кадрів, — пишаючись говорить Людмила Комісарова. — А дорослі дівчата отримали шанс на іншу спеціальність, вони можуть отримати гарну професію і годувати родину".

Людмила каже, що їй уже телефонують колеги з інших регіонів, аби так само започаткувати навчання для трактористок. Вона ж своїх перших студенток усіх називає геройками — і пояснює колегам, як організувати таке ж навчання: коли спочатку немає ані техніки, ані грошей, але є бажання дати надію і жінкам, і регіону.