Коли війна відбувається вдома. Що робити з домашнім насильством під час бойових дій

Війна, як і будь яка екстремальна ситуація, загострює проблеми людей, які були й до цього. Зокрема це стосується насильства в родинах. Коли люди, які живуть в постійному стресі, опиняються в одному приміщенні, залежать один від одного та не можуть відволіктися, нерідко виникають ситуації домашнього насильства. Поки що немає статистики таких випадків під час війни, але, як і в будь-яких екстремальних умовах, зараз – момент підвищеного ризику. Про це говорять психологи та спеціалісти правозахисної організації "Ла Страда Україна". Але справжню картину можна буде зібрати лише після закінчення воєнних дій. 

Liga.net розповідає, як діяти в ситуації домашнього насильства під час воєнного стану, куди звертатися та де шукати прихисток.

Тоні 37 років, її синові Ромі 15. Зранку 24 лютого, як і мільйони людей у всій Україні, вони прокинулися від вибухів та зрозуміли: розпочалася війна. Майже в той самий момент у Тоні задзвонив телефон. На екрані висвітилося: "Андрій". Тоня взяла слухавку та почула: "Почалася війна. Швидко збирай речі та їдь до мене на Борщагівку. Все буде добре. Головне – зберегти життя. Я про все подбаю".

Тоня зустрічалася з Андрієм близько року. Жили окремо, ніхто ні від кого не залежав. Проводили разом час, гуляли містом. Планів на серйозні стосунки та сумісний побут Тоня не мала. Щось в Андрієві не давало розслабитися: ніби й нормальний, але трошки егоїзму тут, трошки самозакоханості там. Ще напружувало, що Андрій не хотів платити аліменти дитині від попереднього шлюбу, а колишня дружина була проти спілкування дитини з ним та його батьками.

– Але коли він сказав про те, що головне – життя і щоб ми з Ромою їхали до нього, що він нам допоможе, я подумала: "Як круто! Справжній чоловік", – згадує Тоня. – Я не розуміла, що буде далі та як довго ми будемо не вдома, тому взяла одні штани та один светр, і ми з Ромою поїхали до нього.

За кілька днів Тоня, Рома та Андрій вирушили в Київську область – в будинок друзів Тоні. Прожили там пару тижнів, а потім Андрій сказав: "Мої батьки їдуть з Миколаєва в село в Кіровоградській області. Поїхали до них". Тоні ця ідея не дуже сподобалася, але вона погодилася.

– Перші два дні в будинку в тому селі все було нормально. А потім батьки Андрія та він сам різко змінилися, – розповідає Тоня. – Все почалося з дорікань їжею. Я посмажила грінки на сніданок, поклала всім по дві. Андрій подивився на тарілку Роми та сказав: "Ти не повинен їсти так багато. Їсти треба за вагою. Ти важиш 50 кг, тому тобі одна грінка, а я важу 80 – тому мені три". Потім така сама ситуація повторювалася не раз.

Андрій та його батьки почали постійно робити зауваження Ромі, а згодом і Тоні. Забороняли їм самим виходити з дому, не давали поговорити вдвох. Щойно мати з сином збиралися вийти на вулицю, Андрій починав кричати та крити їх матом, казати, що вони нікуди не підуть. Не давав Тоні працювати та відбирав в неї телефон та ноутбук, коли в неї були робочі зідзвони. Кричав: "Навіщо тобі гроші? Вони тобі не потрібні" і закривав кришку ноутбука посеред робочого дзвінка.

– Якось ми розмовляли з Ромою про те, куди йому вступати вчитися, – розповідає Тоня. – Рома каже: "Може стати юристом?". А в мене юридична освіта, раніше я працювала адвокаткою та часто вигравала суди. Почала розповідати це Ромі, і тут батько Андрія каже: "Значить, ти була секретаркою в суді, а всі секретарки шльондри. Андрію, ти знайшов шльондру!". Він казав це при моєму синові, але в мене вже не було сил навіть сперечатися, я просто мовчала.

Тоня згадує, що весь час готувала їжу на всіх. Мама Андрія заходила на кухню, лише щоб спитати: "Жерти є що?". В один з днів Рома допомагав Тоні робити обід, а потім на кухню зайшов Андрій та сказав: "Мені не подобається, що Рома тобі допомагає. Я не дозволяю так робити. Щоб такого більше не було".

– Андрія весь час дратував Рома. Ось Рома лежить на підлозі з ноутом, звісно, що сумний, а Андрій біситься: "Чого він лежить? Він повинен ходити, спілкуватися та веселитися", – згадує Тоня. – Коли Рома засинав, Андрій починав гучно вголос читати новини або дивитися відео. Його батьки прямим текстом казали моєму синові: "Ти повинен цілувати нам пальці за те, що Андрій вас вивіз. Ти повинен нам прислужувати та робити все, як ми хочемо. Інакше завтра Андрій знайде собі іншу жінку, а вас ми виставимо на вулицю".

Тоня та Рома прожили в такому стані два тижні. Жінка не сперечалася з Андрієм, погоджувалася, коли він щось казав, та намагалася не провокувати конфлікти. Весь цей час вона потайки писала знайомим та шукала варіанти, куди та як можна виїхати.

Кульмінація відбулася через кілька днів. Тоня та Рома вчергове намагалися вийти вдвох з дому. Хотіли пройтися та пошукати вільну хату в селі. Андрій вибіг за ними на подвір’я.

– Все відбулося дуже швидко, – каже Тоня. – Рома щось сказав мені на вухо, Андрій почав кричати йому: "Вимітайся звідси, у**бище! В тебе мама шльондра, а ти її у**бищний син". Спочатку він штовхнув мене, а потім схопив Рому за капюшон, повалив на землю та почав бити ногами. Я стала кричати, поряд були якісь бабусі, які також почали кричати, але Андрій продовжував бити Рому. Потім прибігли чоловіки та відтягли його від сина.

Андрій одразу повернувся додому та викинув на подвір’я речі Тоні та Роми. Кричав щось про те, що жінка його обікрала. Рома був в крові, і один з сусідів відвіз їх у лікарню. Там у хлопця діагностували струс мозку та забиття тіла.

– Я хотіла їхати звідти одразу після лікарні, хоча й особливо не було куди. Але той сусід наполіг на тому, щоб ми написали заяву в поліцію, – розповідає Тоня. – В поліції мене намагалися відмовити від заяви, але не дуже переконливо. Поліцейський просто казав: "Ну ви ж розумієте, як це буває навіть в мирний час. От написала місцева жінка заяву на чоловіка, що її побив. Він прийшов, заплатив штраф у 850 грн, посміявся мені в обличчя та наступного дня знову її побив".

Зараз Тоня та її син в безпеці – в селі в 60 км від будинку батьків Андрія. Живуть у чужих людей – однокурсниця поселила їх у своєї сестри. Тоня заблокувала Андрія та його родичів в усіх соцмережах та намагається оговтатися. Багато плаче, винить себе за те, що не змогла дати відсіч, і що її синові довелося переживати подвійний стрес – не лише від війни.

ДЗВІНКІВ МЕНШАЄ, А ВИПАДКІВ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА БІЛЬШАЄ

Домашнє насильство під час війни – поширене явище, яке стає ще більш небезпечним, ніж у мирний час. Людям, які зазнали такого насильства зараз, складніше знайти вихід – вони часто обмежені у пересуванні, їм немає в кого попросити про допомогу, вони ще більше залежать від кривдників фізично та матеріально.

За словами юристки міжнародної правозахисної організації "Ла Страда Україна" Дарії Пильо, з початком вторгнення Росії кількість дзвінків на гарячу лінію з запобігання домашнього насильства зменшилася. Але це не означає, що зменшилася кількість таких випадків. Навпаки, домашнє насильство загострюються під час війни в родинах, де воно було й до того, і може виникнути на тлі конфліктів та загальної напруженості там, де його раніше не було.

– Причин зменшення кількості дзвінків багато, – розповідає Дарія. – Через воєнний стан люди налякані, часто не вірять, що їхній дзвінок може щось змінити, думають, що краще терпіти. В деяких регіонах немає фізичної можливості зробити дзвінок, та й поліція і суди не працюють так, як раніше. Поліція задіяна в охороні громадського порядку й не виїздить зараз на випадки домашнього насильства, а суди не розглядають такі справи.

В Ла Страді кажуть: система реагування на випадки домашнього насильства в країні змінилася. Але це не означає, що нічого не можна вдіяти.

– Соціальні служби – у справах дітей та молоді – працюють на місцях, – розповідає Дарія. – В регіонах, де не ведуться бойові дії, є притулки для постраждалих від домашнього насильства, які зараз також приймають переселенців. В регіонах, де ведуться бойові дії, соціальна служба може допомогти евакуюватися.  

Викликати поліцію зараз є сенс лише в більш-менш спокійних регіонах. Там, де ведуться бойові дії, максимум, що можна зробити, – написати заяву, щоб зафіксувати факт насильства.

ЩО РОБИТИ В КРИТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ

Психологи кажуть: якщо ви опинилися в одному приміщенні з людиною, з боку якої відчуваєте психологічну або фізичну загрозу, – якнайшвидше тікайте. Особливо, якщо це відбувається в екстремальних умовах.

– Важливо орієнтуватися на себе та розуміти, яке ставлення вам підходить, а яке ні, – каже психотерапевтка Марина Ребрик. – Якщо вам щось не дозволяють робити (займатися спортом, виходити на вулицю, будь-що), намагаються принизити, висміяти, кажуть, що все нормально, коли ви відчуваєте, що ненормально, – це вже психологічне насильство. Якщо вас штовхають, придушують, щипають, дають ляпаса, жбурляють у вас предмети – це фізичне насильство.

Немає сенсу домовлятися з кривдником. Це означає лише відтягувати момент втечі та може призвести до більшої загрози життю та здоров’ю. Потрібно одразу почати шукати можливості якнайшвидше втекти. Для цього треба розповідати про насильство близьким людям – рідним та друзям. По-перше, так можна отримати підтримку, по-друге – знайти шляхи втечі.

Також можна зателефонувати на Національну гарячу лінію протидії домашньому насильству від Ла Стради за номером 116 123. Там нададуть психологічну підтримку та розкажуть, в яких шелтерах зараз можна знайти прихисток. Отримати психологічну допомогу та розробити план дій також можна зі спеціалістами проєкту "Розірви коло".  

– Якщо ви перебуваєте у небезпечній ситуації в одному приміщенні з кривдником, важливо мати зібрану тривожну валізку з документами та речами першої необхідності, – каже Марина Ребрик. – Продумати, як можна швидко покинути приміщення та, якщо є змога, мати хоча б один варіант, де переночувати.

Після того, як людина опиняється в безпечному місці без кривдника, важливо дати собі час прийти до ладу. Хоча б нормалізувати сон, харчування та зайнятися мінімальною фізичною активністю – наприклад, ходити. Це треба робити для себе навіть, якщо доводиться паралельно шукати житло та роботу.

– Зараз нерідко виникають ситуації, де немає домашнього насильства, але є напруженість через те, що люди вимушено живуть разом під час війни, – розповідає психотерапевтка. – Всі перебувають у стресі, та у всіх він проявляється по-різному. Зокрема через роздратування та агресію. В таких випадках важливо домовитися, щоб у кожного був свій куточок особистого простору, де можна проводити час та умовно бути на самоті. Важливо лімітувати читання новин, щоб не накручувати себе та не зриватися на інших, а в розмовах не сипати претензіями, а казати про себе та свої відчуття від дій іншої людини.