Я навчилася тікати. Ми з дочкою рішення ухвалили швидко. Я зібрала речі – найнеобхідніше: по одній парі штанів та худі, дочці та собі. Запхала в рюкзак чотири дезодоранти. Їх я чомусь взяла під час першої повітряної тривоги. Навіщо? Досі гублюся у здогадках. Але вони й досі зі мною. Я їх ніколи не викину, навіть коли вони закінчаться.

До того ми п'ять днів сиділи в коридорі. У бомбосховище спустилися лише раз – підвал був обладнаний хріново, точніше, виглядав як звичайний підвал – тож краще вже коридор з несучими стінами в квартирі. Спусковим гачком став момент, коли моя дочка відмовилася виходити з-під столу і в неї з носа пішла кров. Вперше у житті.

Тоді я зрозуміла: треба валити. Виїжджати не хотілося. Це ірраціональне почуття, але у Києві я почувалася на своєму місці. Моя дитина залежала від мене. І досвід обстрілів їй на фіг не був потрібний.

Розблокуйте щоб читати далі
Щоб прочитати цей матеріал потрібно оформити підписку
Вже передплатили?
війнаобстрілиевакуація українцівпсихологія натовпу