Квиток у вагон люкс. Репортаж про евакуацію з Києва

Я навчилася тікати. Ми з дочкою рішення ухвалили швидко. Я зібрала речі – найнеобхідніше: по одній парі штанів та худі, дочці та собі. Запхала в рюкзак чотири дезодоранти. Їх я чомусь взяла під час першої повітряної тривоги. Навіщо? Досі гублюся у здогадках. Але вони й досі зі мною. Я їх ніколи не викину, навіть коли вони закінчаться.

До того ми п'ять днів сиділи в коридорі. У бомбосховище спустилися лише раз – підвал був обладнаний хріново, точніше, виглядав як звичайний підвал – тож краще вже коридор з несучими стінами в квартирі. Спусковим гачком став момент, коли моя дочка відмовилася виходити з-під столу і в неї з носа пішла кров. Вперше у житті.

Тоді я зрозуміла: треба валити. Виїжджати не хотілося. Це ірраціональне почуття, але у Києві я почувалася на своєму місці. Моя дитина залежала від мене. І досвід обстрілів їй на фіг не був потрібний.

Коли ти вирішила втекти, важливо не зациклюватися на екзистенційних питаннях, краще вирішувати логістичні завдання. Ми сиділи на лівому березі, з якого на початку березня на правий – до Центрального залізничного вокзалу – вибратися було неможливо. Метро туди не ходило. Таксі не їздило. Отже, треба було виїжджати з Дарницького вокзалу.

Вранці надійшла інформація, що звідти буде поїзд до Львова. Один. У мене була година на збори. З 90-х я чітко знаю: коли опинився в дупі, треба триматися компанії, а ще щоб поруч з тобою був чоловік. Тоді є можливість вибратися. Надійний чоловік у мене є.

І компанія знайшлася. Оскільки війна переплітає людей з різних відрізків твого життя, то вийшло так, що я вирішила вирушити на вокзал в компанії Інни, з якої бачилася лише одного разу понад двадцять років тому на дні народження спільного приятеля.

Від подруги я дізналася, що Інна, як і я, живе на лівому березі, у неї син-підліток і вона хоче поїхати. Напередодні ми зателефонували та домовилися, що поїдемо разом у день, коли з'явиться інформація про поїзд.

Разом ми вирішили спробувати сісти на єдиний потяг, що йшов до Львова. Викликали таксі на Дарницький вокзал. Обійшлося це у 1000 грн. Коли машина під'їжджала, знову оголосили повітряну тривогу. Я боялася лише одного, що водій скасує замовлення. Не скасував. На вокзал ми прибули вчасно. Ми – це дві жінки, чоловік та діти-підлітки: моя донька та син старої-нової знайомої.

Інна виявилася професійною спортсменкою. Це важливо, потім це стало нам у пригоді.

На вокзалі було багатолюдно – кілька тисяч точно. Всі чекали на поїзд, нервували, не було ясно, на яку колію він прибуває. Змішалися жінки, діти, тварини, чоловіки, які проводжали жінок. Там ми познайомилися з Анною, мамою двох близнюків – хлопчиком і дівчинкою дев'яти років. Анна невисокого зросту, з двома важкими сумками. Вирішили їхати разом.

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net: лише головне у вашій пошті

Було холодно, температура була мінусова. Через кілька годин очікування потягу, що спізнюється, я пошкодувала, що відмовилася надягти термобілизну. Подумала, як добре, що ми взяли чай у термосі. Якщо ви збираєтесь тікати, треба продумати, в що будете одягнені. Варто одягти теплі речі та зручне взуття, в якому можна бігати. Рюкзаки – що легше, то краще.

Час від часу на вокзалі здавали у когось нерви. Більшість чоловіків не збиралися нікуди їхати, дівчата та жінки або плакали, або нервово сміялися, обіймаючи їх.

У жінки, що стояла поруч із нами, розпочалася істерика. Я ніколи не думала, що жінка з таким інтелігентним обличчям може так несамовито і верескливо кричати тільки тому, що вирішила, що інша хоче зайняти її місце. Під час евакуації, коли поряд починається скандал, краще триматися разом.

Дві жінки ледь не билися за п'ятачок перону, їхні супутники кричали один на одного, схожі на бійцівських півнів. Одна штовхнула важку валізу іншої. Справа запахла реальною бійкою. До них підійшов мій чоловік і досить швидко розрулив ситуацію. Завжди добре, коли поруч є той, хто вміє вирішувати такі питання без криків і бійки.

Оскільки посадка на поїзд була стихійною – кожен на пероні намагався забронювати те місце, куди теоретично має підійти поїзд. Правило втечі: якщо ти десь став, там і стій, не шукай кращого місця. Все одно не вгадаєш. Тільки витратиш сили.

Потяг, на який з таким нетерпінням чекали, прийшов на іншу колію. Натовп кинувся до нього прямо через рейки. Таку картину я бачила лише в американських фільмах про апокаліпсис. Хтось упав, пролунав жахливий жіночий крик. Гавкіт собаки. І, звичайно ж, впала валіза, з якої вивалилася купа речей.

Поки натовп мчав потоком, ми стояли на місці. Три мами, четверо дітей та мій чоловік. За лічені хвилини інтерсіті Київ-Львів був набитий людьми під зав'язку – як кільки у банці. Комусь пощастило сісти, інші стояли впритул. Потяг рушив, на пероні залишилася чиясь величезна валіза, мабуть, її власник не зміг затягнути її у вагон. Хлопець допомагав піднятися з рейок літній жінці.

Майнула чутка, що буде ще один потяг – на Тернопіль. Коли саме – ніхто не знав. Пролунало маловиразне оголошення, з якого взагалі нічого не було зрозуміло. Знову оголосили повітряну тривогу. Але на це ніхто не звернув жодної уваги. Спортсменка пошкодувала, що не взяла коньяк – зараз він би дуже став у пригоді.

Я прихопила з собою термос із чаєм. Але в мене не було склянок. Одноразові пластикові стаканчики знайшлися у мами близнюків Анни. Коли я налила чай в один з них, гаряча рідина почала проливатись крізь дірки в дні стаканчиків. З'ясувалось, Анна в метушні купила замість одноразових стаканчиків горщики для рослин.

Тепер я знаю, як виглядає паніка – це не завжди гучні крики та плач. Іноді це чотири дезодоранти в рюкзаку та пластикові горщики для рослин замість стаканчиків. Наші діти за три години за мінусової температури замерзли. Щоб зігрітися, вони стали виконувати якийсь дивний танок, що нагадує індіанський – високо підіймаючи коліна, перестрибували з ноги на ногу.

Читайте нас у Telegram: перевірені факти, тільки важливе

Ми по черзі ходили до туалету. Від перону до нього було кроків двісті. Ми з донькою залишили рюкзаки та пішли в туалет. Добре, що в самому закладі черги не було. Як і паперу. Була лише втомлена жінка, яка працювала тут.

Коли я розстібала ремінь і перший ґудзик на штанях, подумала, що зараз за законом підлості я не встигну навіть застебнути штани, тому що пролунає телефонний дзвінок і мені скажуть, що прибув потяг і треба терміново бігти. Чи варто казати, що так все і сталося.

Коли ми з дочкою мчали пероном, я думала про те, як добре, що в мене довге зимове пальто. І не видно трусів – штани без пояса спадали. Після цього я не ходитиму в туалет ще добу, я просто забуду, що мені туди треба. Так працює адреналін.

Потяг зупинився дуже далеко від місця, де ми розташувалися. Дуже далеко. З потенційних пасажирів не вгадав ніхто, і тому замерзлий натовп, що залишився, кинувся знову через рейки до потяга.

Найшвидше з нас бігала Інна, її блідо-рожева шапочка у цьому божевільному тріпі стане для мене маяком ще не раз. Я бігла за Інною, моя дочка – за мною. Анна дуже відставала – пізніше я дізналася, що вона має проблеми зі спиною і не може швидко бігати. Її сумки тягнув мій чоловік. Близнюки орієнтувалися на мою дочку.

Першою у вже переповнений вагон забігла Інна із сином-підлітком. Потім я із донькою. Потім близнюки, а потім Анна. Вагон уже був забитий. Я приготувалася їхати стоячи. У цей момент пройшла чутка, що потяг їде не до Тернополя, а до Вінниці. Миттєво вагон спорожнів. Залишилися тільки ми та ще кілька людей. Ми змогли сісти. Нам уже було однаково, куди їхати.

Буквально за кілька хвилин з'ясувалося, що інформація помилкова, і люди відразу почали знову заскакувати в потяг. У цій метушні я постійно намагалася триматися ближче до мого чоловіка. Я встигла його міцно обійняти. У потяг африканець заштовхнув двох маленьких дітей-метисів та заплакану молоду жінку. Поїзд рушив, ми з нею стояли біля дверей, притиснувши обличчя до вікна, і дивилися, дивилися на вокзал, що зникав, з дорогими людьми, які залишилися там.

Описувати наш шлях немає сенсу. Він нагадує шлях інших киян. І зараз я розумію, що наш трешевий варіант був лайтваріантом у порівнянні з тим, як виїжджали люди з Маріуполя чи Харкова. Що запам'ятала?

Дуже втомлених людей з сумними обличчями та темними колами під очима, тихих дітей, великих породистих собак з піджатими хвостами. Запах курева із туалету, на який ніхто не зважав.

Ми прибули до Тернополя вночі, коли вже почалася комендантська година. Зареєструвалися на вокзалі, на якому було вже дуже багато біженців. Потім співробітниця мерії посадила нас у старенький бобик, і ми поїхали в гуртожиток. Вперше ми заснули спокійно. Було холодно, але ми міцно спали.

Вранці поїхали у квартиру знайомого Анни – спокійного та співчутливого чоловіка. Він пояснив нам, мешканцям яких поверхів варто побоюватися балістичних ракет, "градів", танків. Ми мали можливість помитися, зігрітися, видихнути. Обід нам принесли волонтери.

У Тернополі можна було купити сигарети та медикаменти майже без черги, як порівняти з Києвом. Повітряна тривога була оголошена лише двічі. Специфіка Тернополя в тому, що оскільки місто невеличке, чути сирену дуже добре, на відміну від Києва. І, звичайно, наші вже заспокоєні діти дуже засмутилися, коли знову почули сирену.

О 21:00 ми поїхали на вокзал, наш поїзд Тернопіль-Ужгород мав прибути о другій ночі. Через комендантську годину ми були на місці за п'ять годин. Ці п'ять годин ми провели на вокзалі. Картина повторилася: прибували нові потяги з Києва чи Харкова, з них виходили зім'яті війною люди. Багато хто з тваринами. Деякі мами кричали на дітей, що відстали, вони боялися загубити їх у натовпі.

Ми кілька разів спускалися в бомбосховище, тому що знову звучали нестерпні сигнали тривоги. Приблизно о першій ночі оголосили, що наш потяг спізнюється на півтори години. Оскільки ми встали зі своїх місць у залі очікування, їх одразу зайняли новоприбулі пасажири. Надворі було холодно. Йшов сніг.

Ми вирішили провести час у бомбосховищі. Принаймні там не так холодно. У бомбосховищі мені запам'ятався араб – тато двох маленьких хлопчиків, який притискав синів. В нього був дуже наш вираз обличчя. Війна ставить знак рівності між людьми будь-яких національностей.

Потяг прибув тільки о четвертій ранку. Наші діти на стрес реагували по-різному. У моєї дитини йшла з носа кров, дівчинку-близнючку нудило, а хлопчик-підліток постійно бігав уточнювати в довідковій, коли буде потяг.

На платформі ми стояли в юрбі людей. Це було схоже на кінохроніку часів Другої світової, тільки у всіх біженців були гаджети, в які вони щомиті заглядали. Телефони періодично сідали. Їх можна було зарядити біля єдиної розетки у бомбосховищі.

У нас були квитки на потяг – чотири на сімох. Один із них – у вагон люкс. Місця у різних вагонах. Квитки вдалося насилу купити братові Інни, який живе в Німеччині. Циганською поштою ми дізналися, що тут, як і в Києві, потяги пасажири беруть штурмом. Це означало, що якщо ми розділимося – натовп поодинці нас просто затопче і ми з дітьми не зможемо сісти в потяг. Тому вирішили триматися разом і ломитися в один вагон.

Домовилися, що найпершою йде Інна – професійна спортсменка, найвища та найсильніша з нас. Ми ж з Анною передаємо Інні дітей та заскакуємо за нею. Водночас кожна з нас на смартфоні відкрила квиток – це давало хоча б якісь преференції.

Першим вогні потяга помітив син Інни. Ми згрупувалися. Втім, те саме зробили і сотні інших людей. Наші діти тулилися до нас, як кошенята. Найскладніше було Анні з близнюками, які прихопили із собою ще й кролика. Кролик сидів у клітці для хом'яка, займав повністю весь простір. Коли на вокзалі я його намагалася звідти витягти, щоб прогулявся, він утиснув вуха і навіть мордочку не висунув. Коли поїзд підійшов, сталася несподівана подія, яка зламала наш план.

Двері відчинилися не у всіх вагонах, а лише в кількох. Через два. Ясно, що ми стали не там, де треба. Інна зорієнтувалася першою і кинулася до найближчого вагона з відчиненими дверима. За нею помчав її син. Я бігла за нею. Моя дочка відставала, бо переживала, що близнюки втратять нас у натовпі. Анна "йшла" останньою. Я за звичкою орієнтувалася по блідо-рожевій шапці Інни.

Приєднуйтесь до Instagram LIGA.net: тут тільки те, про що ви не можете не знати

Вона та син заскочили у вагон із криками, що у них квиток і з ними ще дві мами та діти. Мені ж шлях до входу у вагон заблокувала габаритна тітка, яка втягувала свої валізи та дитину – квитка в неї не було. Інна показувала на мене пальцем і кричала, що в мене також квиток та діти, я теж кричала, що в мене квиток та діти. Мені вдалося стати на підніжку. Моя дочка пропустила вперед близнюків – благо вони, попри свої дев'ять років, метр із кепкою та худенькі. Я втягла одного – не пам'ятаю, хлопчика чи дівчинку. Інша дитина перечепилась через натовп, що тиснув з усіх боків, на щастя, дитину підсадила Анна, яка пробралася вже до дверей вагона.

У цей момент я побачила, що мою дочку відтискує натовп, і кричала, щоб люди її пропустили. Провідниця кричала на мужиків, які ломилися у вагон, що пускає тільки жінок і дітей. Мені вдалося, стоячи на підніжці вагона, схопити дочку за руку, але я не могла її втягти – якісь люди з юрби її навмисне блокували.

І тут маленька і, на перший погляд, слабка Анна зробила різкий поворот стегном, на якому висіла її сумка. Завдяки цьому прийому утворився невеличкий отвір, у який я та вона втягли мою дочку. Люди намагалися не пустити Анну, ми з Інною кричали, що у нас квитки та Анна з нами, вона – мати близнюків. Врешті ми втягнули Анну. У спину їй пролунало: "Сука!"

Хтось у натовпі збожеволілих людей протяжно заблагав: "Ну будь ласка!" Це "ну будь ласка" сниться мені досі.

Ми ввійшли в купейний вагон. Про те, що сядемо на свої місця, не йшлося. Половина вузького коридору (приблизно пів кроку завширшки) була зайнята такими самими, як і ми, біженцями. Зауважу, що ґрунтовну ділянку займала габаритна тітка з валізою – та, яка відштовхнула мене.

Усі купе були зачинені. Ми семеро сіли на підлогу, діти моментально заснули, натягнувши на голови капюшони. Через нас – у прямому значенні слова переступаючи через голови, пробиралася дівчина до туалету. Він був замкнений. Дістатися через весь вагон до іншої йоого частини було неможливо – хіба що ступаючи по людях. Дівчина справила потребу в тамбурі. Коли вона поверталася, плакала.

У мене не було сліз. Я дуже чітко усвідомила, що мій пацифізм назавжди пішов за курсом російського військового корабля. Я відчула таку ненависть, якої не відчувала ніколи. Я зрозуміла, що готова захищати свою дитину та Батьківщину зі зброєю в руках. Потрібно лише дочку поставити на ноги.

Я усвідомила, що ніколи не пробачу росіянам ні цього коридору в потязі, ні всіх тих жахів, які вони завдали моїй країні. Ні цього приниження, коли ти вихоплюєш з натовпу свою дитину і репетуєш на інших людей, щоб вони її пропустили, що вона з тобою і в тебе клятий квиток у вагон люкс. І того, хто на засніженому пероні благав провідницю: "Ну будь ласка".

Post Scriptum

Вранці ми приїхали до Ужгорода. За традицією потяг запізнився на дві години. Ми викликали таксі та за 95 грн доїхали до кордону зі Словаччиною. Пройшли його хвилин за 20. Наші хлопці-прикордонники допомогли із сумками.

Під час перетину кордону одразу ці сумки підхопили словаки. З одного й з іншого боку були волонтери з чаєм та їжею. У словаків ми отримали безкоштовні картки для мобільних – оператора O2, які забезпечували безкоштовним інтернетом та дзвінками до України та Європи.

Тут також можна було взяти будь-яке гігієнічні засоби. Усі намагалися нагодувати нас та наших дітей. Мені їжа в горло не лізла. Я розуміла, що полишаю Батьківщину.

Нас зустрів друг і допоміг облаштуватися у Кошице. Стільки участі та допомоги, скільки я зустріла у Словаччині, я не бачила, мабуть, ніде. Хіба що на Майдані у 2013-2014 роках. Мені хотілося б назвати імена людей, які допомогли нам по обидва боки кордону. Сашко із Києва, Сашко із Тернополя; Павло, Адріана, Роксана, Томаш, Юліана, Лукаш – із Кошице. Спасибі!