Алкоголізм, реанімація та щирі історії. Як "Ницо Потворно" наважився бути собою, і це спрацювало

Сергій Гусак – лор-лікар, музикант, засновник та єдиний учасник проєкту "Ницо Потворно". Торік Сергій взяв відпустку у клініці, де працює, щоб записати альбом, і відтоді не веде прийом очно. Але досі консультує пацієнтів телефоном – лікує ларингіти, фарингіти та тонзиліти.

Крім музики, зараз Сергій Гусак веде "Підпільний подкаст", пише пісні для зборів, джингли для інших подкастів та співпрацює з "Телебаченням Торонто".

LIGA.net розповідає, як алкоголізм, реанімація та "нелюбима" робота допомогли Сергію зайняти свою нішу в українській музиці й чому рецепт "будь собою – і все вийде" виявився дієвим.

Одного ранку влітку 2020 року Сергій Гусак прокинувся в токсикореанімації. Побитий, з поламаною рукою, весь в зеленці, з катетерами, що стирчать з тіла. Без телефона та особистих речей. Що сталося – не пам’ятав. У той період Сергій часто у вихідні тусувався у київському барі "Хвильовий". Пив та веселився з друзями, а потім йшов сам у ніч – пити ще, шукати пригод та історій.

Сергій встав з лікарняного ліжка, одягнув порвані на колінах штани, взув кросівки та вийшов на вулицю. Ззовні впізнав будівлю БСП (з рос. — больница скорой помощи)  – кілька років тому він проходив тут інтернатуру.

"Додому мене привіз брат. Там вже були мої друзі – хтось їм написав, що я потрапив у реанімацію, – розповідає Сергій. – Ми всі разом сіли на кухні. Я знайшов пиво в холодильнику, почав похмелятися. Брат подивився на це, сказав: "Бл*дь, та йди ти на*уй", і поїхав додому".

За кілька місяців після цього Сергій, а точніше "Ницо Потворно", випустив альбом "Реанімація" – відверту цілісну історію про той період життя, пиятику в "Хвильовому", ночі після вечірок у "Клоузері", походи в "Лоток" за алкоголем та, власне, реанімацію.

Після виходу альбому "Ницо Потворно" став помітною фігурою в українській музичній тусовці, а його "Реанімація" посіла друге місце у списку 20 найкращих українських альбомів 2020 року за версією видання "Лірум".

Перші гурти та 15 000 гривень

Сергію Гусаку 31 рік, він із Житомира. Його мама – коректорка у газеті "Житомирщина", тато – дитячий анестезіолог. Батько завжди називав себе ГУсак, з наголосом на перший склад. Коли Сергій подорослішав та переїхав у Київ, то вирішив, що він ГусАк – з наголосом на другий. Каже, що так звучить веселіше.

Коли Сергію було десь 12 років, його старший брат привіз із Києва CD-R-диск, на ньому маркером було написано "Бумбокс". "Ми сиділи на дивані, слухали цю музику на CD-плеєрі, – згадує Сергій. – Це був альбом "Меломанія", і, напевно, тоді відбулася моя перша любов до українського виконавця. Я раптом відчув, що українською можна писати не укрлітно, а живою мовою. Про щось сучасне, про те, що тривожить. Я тоді поняття не мав, хто такі "Бумбокс", але той альбом посіяв у мені якусь зернинку".

Перший вірш Сергій написав за рік чи два після цього – 7 листопада 2006 року чи 6 листопада 2007 року. "Крыши домов утонули в тумане. Я иду, конечно, не спеша. Что-то там в распахнутом пустом кармане, я несу частичку себя, – Сергій цитує себе та одразу додає: — Якась просто романтична х*йня, ще й російською мовою".

Рідна мова Сергія – українська. Але писати нею вірші тоді не приходило в голову – вона була немодною, у громадських місцях всі говорили російською.

У 16 років Сергій вступив до медичного університету та переїхав до Києва. У своїй групі був наймолодшим. "Не те щоб я хотів стати лікарем, – каже Сергій. Ми сидимо на лавочці в парку Шевченка, з неба зривається березневий сніг, Сергій часто курить. – Просто в дитинстві я багато часу провів у лікарнях, і це було мені знайомо. А ще я вже тоді розумів: навчання в медвиші у будь-якому випадку не буде змарнованим часом, у мене залишаться прикладні навички".

У гуртожитку кімната Сергія та його друга одразу стала центром тяжіння для всіх тусовок. Студенти курили прямо у кімнаті, Сергій грав на гітарі, не розлучався з текою з текстами та акордами пісень.

А потім вони з однокурсником знайшли за оголошенням барабанщика та басиста й заснували свій перший гурт – Husak. Стали писати пісні англійською (Сергій пояснює це так: "Я думав, що зараз почну писати пісні, а за тиждень вже виступатиму на британському фестивалі "Ґластонбері"), виступати в барах і клубах. Згодом два рази поспіль виграли музичний чемпіонат у київському барі BarHot.

"Перший раз ми виграли 1000 грн – та відклали їх, – розповідає Сергій. – За рік приз переможця був вже 15 000, і ми точно хотіли виграти. Пройшли у фінал, а далі діяла тупорила схема: виграє той, за кого проголосують найбільше людей. Квиток на фінал коштував 50 грн – відчутна сума для студентів. І я вирішив діяти. Взяв ту 1000 грн та роздав по 50 всім знайомим у гуртожитку. Кожного записав у списочок. І BarHot забився повністю! Ми виграли той чемпіонат і ті 15 000".

Майже половину грошей з виграшу (800 доларів) витратили на оренду студії та записали в ній одну пісню. Виклали її у "ВКонтакте" – і нічого не сталося. Ніхто не прокинувся відомим, нікого не запросили на Ґластонбері. Гурт розпався.

"Кожен забрав по 2000 грн, – розповідає Сергій. – Наш басист Міша купив собі за ті гроші відеокарту на комп, а я – просто прогуляв".

Другий гурт Сергія – "Леді Джанк". Вони виступали в київських клубах спочатку з каверами, згодом – з піснями на тексти Гусака українською. Записали кілька альбомів, почали їздити виступати різними містами.

Спочатку це захоплювало. А з часом Сергій відчув, що втомився. Виїзні концерти не приносили грошей – їм просто оплачували проїзд, наливали пиво та платили 600 грн. Це починалось як розвага та пригода, а перетворилося на роботу, що не приносить ані грошей, ані задоволення.

Після виходу четвертого альбому музикантам запропонували взяти участь у "Західфесті". Але бажання грати вже ні у кого не було. "Тому ми написали організаторам: "Ок. Ми виступимо, але тільки за гонорар у 30 000 грн", – розповідає Сергій. – На цей лист ніхто не відповів, а отже, можна було з чистою совістю розпадатись".

Швидка, але відкладна допомога

Гітарист пішов грати у гурт "Фіолет", басист – робити англомовну електронну музику. А Сергій – закінчувати інтернатуру. Половину часу він проводив у Києві: ходив на лекції в БСП, жив у брата на кухні. Половину у Житомирі – працював лікарем-інтерном швидкої допомоги.

"На інтернатурі у мене було три варіанти: працювати радіологом у Чуднівському районі Житомирської області, терапевтом у міській лікарні в Житомирі або лікарем швидкої, – каже Сергій. – Я подумав: у терапії у приймальному відділенні буду сидіти, швидка привозитиме мені якогось безхатька, я мірятиму йому тиск і не знатиму, що з ним робити далі. Ще й писати купу папірців – це мене завжди бісило. Радіологія мені подобалась, але я не хотів у Чуднівський район. А от швидка, я подумав, – точно норм тєма. Інтернатура в ній на пів року коротша, ніж у терапії. Ну і це тупо цікавіше".

Влітку 2023 року у "Ницо Потворно" вийшла пісня "Швидка, але відкладна допомога" – саме про той рік в інтернатурі. Дуже спокійна за мелодією та вкрай насичена за текстом. Про виклики, де чоловіка вбило током від пральної машинки, про бабусь із шизофренією та безхатьків, що "обсцикають уазик", про відірвану руку, яку шукали у кущах після ДТП, про виклики на смертельні вогнепальні поранення в кафе на базарі та недоїдений шашлик.

"Люди викликали швидку з будь-якого приводу, відсотків 80 – виклики, на які можна було не їхати, – згадує Сергій. – У когось температура 37, і він хоче, щоб його врятували. Хтось побачив на вулиці неохайну п’яну людину, що лежить. Зателефонував у швидку та втік. А ти просто возиш цих обісцяних людей у "Медведик" – так ми називали медвитверезник. Він бачить той "Медведик", одразу тверезішає та тікає. І ніхто за ним не женеться".

Бували й інші дні. Коли сидиш та чекаєш на виклик, а його немає. Сергій каже: тоді можна було скурити 100 цигарок за день, почитати книгу, поїхати один раз поміряти комусь тиск, повернутися та знову чекати.

"Зараз цей досвід згадувати прикольно. Але я не дійшов у тій роботі до моменту, коли мене все за*бало – пішов раніше, щойно почало. А є люди, які працюють там все життя, бо надбавки роблять цю роботу привабливою, порівнюючи з роботою фельдшером чи медсестрою".

Алкогольні історії

Під час роботи на швидкій Сергій пройшов переспеціалізацію та став отоларингологом. У 2017 році почав працювати у приватній клініці.

Враження були погані. "Мені почали казати, що треба на місяць робити якусь конкретну кількість послуг, щоб заробляти клініці більше грошей, – згадує Сергій. – Призначати непотрібні процедури – якісь "зозулі", бакпосіви. Там, де воно не треба. Почалась якась базарна тєма, я цим займатися не хотів. Ще й зарплата на початку була 5000 чи 6000 грн".

Сергій працював п’ять-шість днів на тиждень, зазвичай з восьмої ранку. На роботу добирався складно: маршрутка, метро, потім ще хвилин 15 пішки. Пацієнти траплялися різні – і не завжди чемні. "Щоразу ти зустрічаєшся в кабінеті з кимось новим та маєш надавати послуги, хоч там як цей пацієнт поводився. І думаєш: я освічена людина, я вчився вісім років, а не закінчив триденні курси "як витягувати соплі з носа". І за ні*уя грошей маю робити все будь-кому, хто скаже: "Докторе, давай почухай мені, бл*дь, вухо".

Єдиним часом, коли можна було побути собою та відчути себе не таким самотнім, були вихідні. Зазвичай вони проходили так: Сергій пив сам вдома пиво, настрій поліпшувався. Далі іноді сідав писати музику, а деколи йому хотілося з кимось поспілкуватися.Тоді він йшов на Поділ пити далі з друзями. Часто – в "Хвильовий".

"Я почав пити, тому що це було цікаво, – каже Сергій. – У мене не було нічого цікавого на тижні, я працював як робот, почувався самотнім, часто мене дратували люди. А тут я випивав, йшов шукати пригод на нічному Подолі. Зустрічав цікавих людей, співав їм Емі Вайнгауз, вони знімали мене на відео та викладали у сториз. А потім я повертався назад на роботу і терпів це життя ще тиждень, до наступних вихідних".

Спочатку Сергій пив тільки у п’ятницю, потім — у п’ятницю та суботу, з часом – у п’ятницю, суботу та неділю. Згодом почав похмелятися – і це був тривожний дзвіночок. Спочатку йому було погано тільки в понеділок, а з часом він помітив, що перший день, коли почувається нормально, – це четвер.

"На роботі я ніколи не палився. Іноді міг бути в засосах або трошки побитий, але межу не переходив. Жодного разу не було такого, щоб хтось з пацієнтів сказав, що лікар п’яний чи з бодуна. Я приховував все професійно. Закапував очі, полоскав рот. Щоб похмелитися, розбавляв водою хлорофіліпт. І то, це було кілька разів, не постійно. Коротше, я знав, як себе врятувати".

Сергію завжди подобалося збирати історії. Він згадує випадок: якось ще під час навчання в університеті на підпитку пішки повертався в гуртожиток. "Я йшов Берестейським проспектом і тут бачу – стоять три проститутки. Мені стало так цікаво, – каже Сергій. – Ще й ситуація здалась анекдотичною: одна з них висока та худа, друга маленька, а третя повна. Ніби кастинг для якогось комічного фільму".

Сергій підійшов до жінок, представився письменником, що збирає історії, та запитав: "Розкажіть, як ви стали повіями? Напевно, звідкись приїхали в Київ? Як життя повернулось так, що ви опинились в цій точці?"

Сергій продовжує: "Маленька почала мені щось люб’язно відповідати, висока теж щось говорила, а третя стала бикувати та викликати сутенера. Я вирішив почекати, поки він приїде, бо це історія, яка виникла з ніх*уя, і мені цікаво подивитись, чим вона закінчиться. Приїхав той сутенер на синьому "Шевроле Авео". Я сказав йому, що я ще й музикант, він попросив заспівати. У мене саме була якась пісня про любов за 100 грамів, я її заспівав. Він каже: "Круто! Прикольна пісня! А коли концерт?" Так і розійшлися. Коли я йшов від них, маленька та висока махали мені руками, а велика стояла зла".

Як з’явився "Ницо Потворно"

Сергій збирав історії не просто так. Саме у той період алкогольного угару, в перший рік роботи лікарем, він і почав писати тексти, а потім і музику, яка згодом стала проєктом "Ницо Потворно". Тоді вже не було амбіцій стати професійним музикантом, не було мрій – він просто писав тексти про те, що з ним відбувається. Бо це було прикольно.

"Я вже розумів, що не хочу збирати ніякий гурт, мені хотілось ригати від цих репетиційних баз та поїздок з гітарою в маршрутках, необхідності з кимось домовлятися. Тоді Міша, басист з нашого першого гурту, почав писати вдома свою електронну музику, і я подумав: "Спробую теж". Став щось робити, показував Міші, він допомагав порадами: "Ну це взагалі якась повна х*йня, відкрий еквалайзер для початку". Показав мені, що таке еквалайзер, що натискати, як взагалі це робити. За його порадою я купив студійні навушники за 1100 грн, а це була одна шоста чи сьома моєї зарплатні, мікрофон за 1000 грн, завантажив пальону програму – і почав писати якісь біти".

Спочатку виходило так собі. Але Сергій радився з Мішею, дивився інструкції на ютубі, і якість ставала все кращою. Йому подобалося відчуття свободи: ніхто його не слухає, ніхто не каже, як краще зробити. Він був сам собі вокалістом, барабанщиком, басистом.

"Я нарешті не орієнтувався ні на радіоформати, ні на музикантів, із якими грав. Просто робив те, що мені самому подобалось та було по приколу, – каже Сергій. – В українській музиці мені не вистачало прямоти та конкретики. Майже всі співали: "Сонце світить, я її люблю, у нас будуть діти, айлюлю". А мені хотілось мату, агресії, щирих історій. Я хотів прямо так і писати: "Я Сергій, я встав, не знаю, всрався, б*ядь, у штани, пішов і купив пиво "Закарпатське" – один та два літри. І от я йду, ставлю ліву ногу, потім праву". Щоб це була конкретна історія, яку людина послухає та відчує якусь справжність".

Перший альбом "Ницо Потворно" — "Револьвер 13" — вийшов у 2019 році: щирий, агресивний, доволі безвихідний. Сергій не вмів викладати музику на стримінгові сервіси, тож йому допоміг із цим інший музикант.

"Про великі прослуховування не йшлося, але люди почали слухати, – каже Сергій. – Альбом помітили музичні видання. Написали щось: "Сергій Гусак – лікар у житті, ексвокаліст "Леді Джанк", а тепер персонаж "Ницо Потворно" – пише про свої чесні історії".

Бути почутим виявилося приємним, але у житті після першого альбому з великим рахунком нічого не змінилося. Сергій так само ходив на роботу, так само був там нещасливий, так само пив та шукав пригод у вихідні.

З часом алкоголь став витісняти іншу частину життя – ту, де потрібно бути відповідальним, працювати, робити ще щось, крім як пити. "Коли я зрозумів, що більше ніж половину тижня почуваюсь погано, мене почало це турбувати, – згадує Сергій. – І я почав з цим справлятися: намагався менше пити або пити більш влучно. Або просто не впадати у той тваринний раж, коли тобі круто і ти хочеш, щоб так було постійно. Справлятися виходило, але кілька разів я все ж потрапляв у погані ситуації".

Погані ситуації

Перший з цих разів стався влітку 2020 року. Тоді Сергій, як завжди, пішов у вихідні у "Хвильовий", напився та розчинився в нічному Подолі. А прокинувся в токсикореанімації – побитий, зі швами, поламаною рукою та з трубками, що стирчать із тіла, без телефона та речей. "Я досі не знаю, що тоді зі мною сталося, – каже Сергій. – Думаю, що мені хтось щось підлив. У принципі, це закономірно: коли ти ходиш бухий вулицями та шукаєш, із ким поговорити, то рано чи пізно до тебе підійде хтось з нехороших людей. Хтось, хто захоче тебе обікрасти чи щось ще з тобою зробити".

Після тієї ночі Сергій півтора місяця сидів вдома з поламаною рукою. Було сумно та безгрошівно, він писав тексти. Коли рука зрослась і він вийшов на роботу, почав працювати над альбомом "Реанімація". Альбом вийшов у вересні, і його прослуховування були вже набагато більшими.

"Реанімація" – це не альбом з окремими піснями, це цілісна та дуже реальна історія про той мій період життя, – каже Сергій. – І людям ця історія прийшлася до душі".

У музичних виданнях виходили матеріали з заголовками: "Поезія п’яного митця: "Ницо Потворно" випустив чудовий мініальбом". "Реанімація" посіла друге місце у списку 20 найкращих українських альбомів 2020 року за версією видання "Лірум".

"Тоді я відчув, що увійшов у сферу культури як новий персонаж "Ницо Потворно", – згадує Сергій. – Але навіть якби альбом не отримав визнання, я все одно для себе знав, що це нормальна гідна робота. Ну і в житті знову нічого не змінилось. Я ж не прокинувся зіркою. Все одно ходив на ту саму роботу, накручував чиїсь соплі щодня".

Перед Новим, 2021 роком Сергій був у гостях у друзів. Звичайно, випивали. Коли настав час йти додому, вирішив, що частину шляху пройде пішки – послухає музику, поговорить з кимось.

"Десь біля "Олімпійської" до мене підійшли незнайомі чуваки, ми почали розмовляти. Один з них обійняв мене, і я зрозумів, що він витягнув із задньої кишені моїх штанів гаманець. Почалось щось незрозуміле. Я казав йому: "Мені вже по*уй на той кошельок, віддай права та паспорт, і я піду". Він "падав на мороз", що гаманця нема. Я вже вирішив йти без документів, коли він запропонував випити. І я погодився. Не знаю, що я тоді думав – що зараз ми вип’ємо, я включу свій шарм і він віддасть мені права? Чи що зараз я з ними подружуся? Чи що треба дожати цю історію до кінця та подивитись, що вийде?"

Сергію щось налили, він випив. Прокинувся вдома з розбитим із правого боку обличчям. Подивився в дзеркало та подумав: "Минулого разу обличчя теж було розбите з правого боку. Чому я завжди падаю саме правою стороною?" Зібрався та поїхав на роботу машиною без прав. Це було 30 грудня. Документи в той самий день принесли на ресепшн клініки – злодії просто викинули їх на смітник, і хтось знайшов.

"Той Новий рік я зустрічав сам. Настрою не було, – згадує Сергій. – З 1 січня у мене починалась двотижнева відпустка, я сидів вдома. Морально було погано. Я думав: "Невже я, дійсно, така пропаща людина?" Сильно переживав, але згодом подумав: "Так, це була екстремальна ситуація, але насправді я нормальний тип, чемна людина, добрий. Не якийсь там ї*анутий полудурок. Просто потрапив у таку ситуацію, і треба щось робити, якось виходити з неї".

У ту новорічну ніч Сергій вирішив кинути пити. Спочатку у вихідні було незвично та незрозуміло, чим займатися. Але згодом втягнувся – тільки почав їсти більше солодкого, але водночас – займатися спортом. Писав альбом "Чистий" про відмову від алкоголю – він вийшов у 2021 році.

"Саме  у цей період я почав зустрічатися з майбутньою дружиною (журналісткою Сашею Гонтар. – LIGA.net), – каже Сергій. – Це теж на мене вплинуло, але й загалом я зрозумів, що можна жити по-іншому. За пів року стосунків ми полетіли на Кіпр, там я вперше випив вина і відтоді почав трошки пити, але вже без таких зальотів. Вже нема такого, що я сам кудись йду, щоб когось зустріти та шукати пригод".

Джекпот і думки про поліклініку

На першу річницю стосунків Сергія з дружиною почалося повномасштабне вторгнення. Зранку 24 лютого вони сіли в машину та вирушили в Житомир, звідти – в Івано-Франківську область. Редакція "Телебачення Торонто", в якій працює дружина Сергія Саша Гонтар, переїхала у Франківськ – і Сергій щодня возив її на роботу. А потім і сам став робити начитки для "Торонто".

Вони повернулись у Київ у травні 2022 року. "З початку вторгнення я не писав ані віршів, нічого, – згадує Сергій. — Писав тільки якісь музичні приколи для "Телебачення Торонто", а потім влітку написав "Русні п*зда". У цій пісні, напевно, найшароварніший приспів, який я писав у житті. Але тоді він був дуже доречний, люди на концертах із радістю його співали. Хоча в куплетах я написав: "Може, і нам п*зда".

Влітку 2023 року "Ницо Потворно" випустив свій четвертий альбом "А може, це я?".

"Тоді вже більше як рік пройшло від початку повномасштабного вторгнення, і я відчув, що можна випустити щось не про війну, отримав на це внутрішній дозвіл, – каже Сергій. – Туди увійшли довоєнні тексти – наприклад "Трикутний ключ" – історія про те, як ми ще за часів "Леді Джанк" побилися в потязі з чуваком. Або "Вибач, Наташа" – про мою сусідку знизу. І ті, що написані вже під час вторгнення – про те, що смерті людей прокручуються в новинній стрічці поруч із котиками ("Йайа звик") або про чувака в барі під домом, що просто сидів один та бухав ("Ще одне").

Щоб записати цей альбом, Сергій взяв відпустку у клініці, де працює лором. Відпустка почалась 1 травня 2023 року й триває досі. Очне приймання пацієнтів Сергій більше не веде. Але приймає телефоном.

Під час нашої розмови Сергію телефонує пацієнтка, він стає зосередженим та збирає анамнез: "Людмило Петрівно, які у вас скарги на вухо, горло, ніс? Після чого це сталося? Температури немає? Дуже схоже на фарингіт. Антибіотики не треба, полощіть горло "Декасаном" – він гіркий, але не дуже, пшикайте та розсмоктуйте льодяники. Я все запишу у консультативному висновку".

Консультація триває кілька хвилин – Сергій щодня веде їх, а також описує аудіограми як сурдолог – лікар, що спеціалізується на хронічних порушеннях слуху. "Ті самі справи, що я робив і в поліклініці, тільки тепер я не дивлюсь горло особисто", – пояснює Сергій, і здається, що життя, в якому не треба дивитися горло, йому подобається набагато більше.

За останні півтора року популярність Сергія зросла – як музиканта, але не тільки. "Повоєнні пісні стали залітати, кількість прослуховувань росте. Люди загалом стали звертати набагато більше уваги на українську музику після вторгнення, – каже Сергій. – І ще я став допомагати "Телебаченню Торонто", писати пісні для зборів, робити джингли для подкастів. Став чоловіком Саші Гонтар, врешті-решт. Зареєструвався у твіттері та набрав там дуже багато підписників (21 700. – LIGA.net) – взагалі не зрозумів, з якого х*я це вийшло. Так про мене дізналася ще й твіттерська тусовка. Почали запрошувати на зйомки та інтерв’ю. Якось я сходив гостем на "Підпільний подкаст", чомусь сподобався Святу Загайкевичу (засновник "Підпільного стендапу". – LIGA.net) – і тепер ми з ним разом ведемо свій подкаст".

Сергій каже, що ідеальне життя для нього – те, в якому він просто сидить вдома, пише музику та грає в ігри. Але і після звільнення з клініки так не виходить.

"Я прокидаюсь десь о дев’ятій-десятій ранку. Потім Саша їде на роботу або я її підводжу, – Сергій розповідає про свій графік. – Якщо немає зйомок, то сиджу вдома, можу щось пописати. Або поприбирати, полежати, подивитись тєлєк. А іноді дні насичені – зйомки в якихось шоу, зйомки нашого подкасту, благодійні стрими або хтось просить написати пісню для збору – і я пишу. Я думав, що перестану працювати в клініці й у мене з’явиться багато часу на себе. Але це виявилось не так – справ стало настільки багато, що іноді вже починаю записувати їх у календар".

У березні 2024 року "Ницо Потворно" випустив новий мініальбом "Цифри" – три ліричні пісні про життя під час війни. "Коли я щось випускаю, то вже наступного дня починаю думати, що далі робитиму нове, – каже Сергій. – Після "Цифр" тепер треба щось веселіше, щоб слухач не втомлювався. Я вже кілька текстів написав – якісь прикольні, жартівливі. Але, може, вони взагалі нікуди не підуть".

Ще зі студентських років у Сергія було відчуття, що рано чи пізно він зірве якийсь джекпот у житті. У 31 рік це нарешті ніби стає реальністю. Але відчуття щастя не приносить.

"Якби це сталося раніше, коли я цього сильно хотів, я був би в ейфорії, – говорить Сергій. – Зараз цей ріст відбувається логічно, тож великого щастя нема. Але коли мені стає сумно, я завжди згадую, як працював у поліклініці, рано вставав, пиз*ував на роботу в холод, о восьмій ранку вже сварився з кимось через "Синупрет". Я згадую це та думаю: "Господи, та у мене все за*бись". Одна тільки думка про поліклініку одразу ставить мене на місце"