452 світанки в полоні. Історія захисника Маріуполя, який пройшов російські катівні

Герой цієї історії – хлопець з Маріуполя, який вів звичайне життя: мав родину та двох дітей, працював у будівельному гіпермаркеті. 24 лютого 2022 року він взяв до рук зброю, щоб захистити своє рідне місто, і разом з багатьма оборонцями Маріуполя опинився в російському полоні. Наступні 15 місяців минуть у неволі.

У першій частині розповіді він ділиться спогадами про бої в Маріуполі, підготовку до виходу на підконтрольну Україні територію та про те, як опинився в полоні. У другій – розповідає про полон та як життя у ньому влаштоване зсередини, надії на звільнення та зрештою свободу.

На прохання героя розповідь публікується анонімно.

ЧАСТИНА 2. "У ПОЛОНІ"

Одноразовий сапер

Мене привезли в гаражний кооператив "Авіатор", поруч з Новою Поштою на 23-му мікрорайоні. В ямах гаражів окупанти влаштували камери для затриманих, мене кинули в одну з них. В'язні сиділи окремо, щоб не спілкувалися між собою. Охоронець виявився більш-менш адекватним. Розпитував що до чого, і навіть запропонував поїсти.

Вранці фсбшники повернулися й кажуть: "Вилазь, поїдеш з нами". Привезли до 14-поверхівки на розі проспекту Миру та вулиці Леваневського. Їм потрібно було відкрити горище, де, як вони вважали, розташовувався спостережний пункт наших військових. Позицію могли замінувати, і вони не бажали ризикувати самі. Мені дали кувалду та лом, самі стали внизу, навели автомати й кажуть: "Твоя задача відкрити ці двері". Я вибив двері, але там нічого не було. Так вони використовували полонених.

Частина фсбшників лишилася на горі, а частина, разом зі мною, пішла вниз. Один з них заговорив до мене, і завдяки цій розмові я дещо зрозумів. Потім це допомогло мені в полоні. Я вже знав, як поводитися на допитах, як реагувати на їхні питання і як відповідати. Річ у тім, що тебе постійно провокують, і іноді роблять це доволі майстерно.

Один з них каже: "Ну чого ви, пацани, розкажіть мені, чого вам не вистачало? Чому цей Майдан стався, заради чого ви воюєте?" Він питає це без наїзду, наче справді йому цікаво. Ти дивишся, ніби він нормальний, не алкаш, не аватар, і відчуваєш такий розслабон. Здається наче з адекватною людиною говориш.

Я почав йому людською мовою пояснювати, чому українці повстали проти Януковича, без жодних лозунгів чи іншої політичної маячні. Я говорив не про бандерівців, світову змову та Госдеп, а про економіку, права людини та стосунки з державою. Він, здавалося, розчарувався, бо це не стикалося з його баченням. Вони ж вважають, що захищаються, а по-моєму виходило, що всім на них начхати, й Майдан почався не для того, щоб поставити рашку на коліна.

Його порвало, і він почав мені заливати всю оту соловйовщину з розіп’ятими хлопчиками, наче якась божевільна бабця. І коли таке каже, здавалося б, людина, яка ще має змогу критично мислити, то стає ясно, що адекватних серед них немає. Ще я зрозумів, що, по суті, це теж був допит – лайтовий, але допит. Потім я зауважив, що вони люблять гратися в хорошого та поганого поліцая та можуть будь-яке необережне слово роздути до змови всесвітнього масштабу. Тому розмовляти з ними треба дуже обережно.

Після живого розмінування мене відвезли у центральний райвідділ поліції. Фсбшники раніше забрали моє портмоне з документами та грошима. Мабуть, їх спокусили ті чотири тисячі гривень, що я отримав за велосипед. У райвідділі мене питають: "Де твої документи?" Я відповідаю: "У них", – і показую на ту групу. Поліцейські самі побоювалися спецпризначенців, тож говорити з ними ніхто не став.

Мої дані записали з моїх слів, і надалі я так і катався всюди без документів. Мене кинули в камеру, де я просидів до наступного дня, за весь цей час лише один раз дали води. Вдень мене з кількома іншими хлопцями запхали в бус з написом "200", всередині він був увесь в крові.

Етап Нікольське – Старобешеве – Донецьк

Усіх відвезли у Нікольське до відділення поліції на фільтрацію. Закрили в камеру-клітку, потім на допит. Питали хто я, звідки, де воював. Були ідіотські провокації: "Вбивав бабусь? Дітей їв?" Звісно, били, але били без натхнення, скажімо так. Порівняно з тим, що було потім, це дитячі стусани. Просто потік людей був великий, і зупинятися на комусь не було змоги. Але не всім дісталося однаково. Зі мною сидів один хлопець, що мав багато патріотичних татуювань, його лупили просто за це.

Фільтрацію окупанти проводили вміло та систематично, заносили наші дані повністю в електронну базу, брали відбитки пальців, робили фото. В місті ще йшли бойові дії, а цей механізм вже працював як треба. На той пункт звозили людей, затриманих на вулицях та блокпостах. Реєстрували, а вже потім розбиралися, що то за людина, та що з нею робити. Після допиту всіх без розбору заштовхували до загальних камер. У камері могло перебувати 40 людей, були й кримінальники. До речі, завдяки їм ми хоч щось їли, бо рідні передавали для них їжу. У Нікольське я потрапив 13 квітня, в період, коли туди ж привезли полонених морпіхів з заводу Ілліча.

Морпіхи розповіли, що у них був наказ йти на Кременівку. Я теж, до речі, планував йти тим шляхом, коли прокладав свій маршрут. На жаль, ніякого зв’язку та координації у морпіхів уже не було, і цей наказ віддали, фактично наосліп, без розуміння обстановки. Їм пообіцяли, що біля Кременівки їх мають зустрічати наші, але фронт вже був північніше. Вони того не знали. Тож кожен проходив як міг: хто пішки, хто на техніці. Врешті, вийти пощастило одиницям, бо в районі Кременівки вже засіли росіяни і відстрілювали наших наче зайців. Всі посадки та поля до самого фронту пильнувалися.

Вже в полоні я зустрів одного хлопця з морпіхів, він дійшов до Гуляйполя, тоді воно було окуповане. Він попросив у місцевого діда води, бо був дуже виснажений дорогою, а той його здав. Ось як йому не пощастило, фактично на фініші. Не знаю, що з ним, чи він досі в полоні, чи його поміняли й, можливо, він навідувався в Гуляйполе, до свого "рятівника".

У Нікольському я просидів три доби. Потім полонених оформлювали та партіями вивозили до Старобешевого. Там знову відділок поліції та підвал, але "прийом" там був вже жорстокий. Права сторона тіла мені досі про це нагадує. Ти стоїш на колінах, а тебе лупасять ногами, руками, палицями та всім, чим тільки можуть. Потім роздягають, перевіряють одяг.

У них працюють професіонали, переглядають кожен шов у штанах, перевіряють ґудзики, щоб ніхто нічого не проніс. З мене зняли обручку, ланцюжок та кинули в камеру. Нас було троє на чотири койки, у кожного свої нари, хоч і зі смердючим матрацом. Видали пачку "Мівіни", трохи хліба — це здалося розкішшю.

У Старобешевому був повноцінний допит, який став базовим для моєї справи. Я розповідав, що стояв на варті у шпиталі, нікуди не ходив, у бабусь не стріляв. Вже зрозумів, що до дат та назв треба бути дуже уважним, бо від їх збігу в різних протоколах залежить твоє здоров’я чи навіть життя. Якщо ти плутаєшся, для них це ознака, що ти брешеш або щось приховуєш, і тебе починають бити.

Крім фізичного впливу вони не забували тиснути психологічно: "Вам пи**а, ми вас всіх розстріляємо, в Україні ви нікому не потрібні, Київ впав, уряд втік". Це дуже пригнічувало, бо перевірити цю інформацію ти ніяк не можеш. На кожного кричали: "Всі ви кажете, що музиканти та водії чи стояли на варті". Постійно намагалися розколоти, спіймати на брехні. Я знаю справді такі випадки, коли хлопці робили круті справи, а за документами були вписані лазниками. Звісно, кожен намагався "спригнути" таким чином, але вдавалося не кожному. Мені повірили – можливо, просто пощастило зі слідчим.

У Старобешевому протримали пару днів і повезли в Донецьк, у колишній ізолятор тимчасового утримання. То була основна точка, куди везли всіх причетних до української армії. Там людей фільтрували за здоров’ям, поранених чи хворих відсіювали й могли відправити в лікарню. Але якщо на тобі не видно конкретних травм, то звідти шлях один — до Оленівки.

"Теплий" прийом в Оленівці

Якщо раніше нас скоріше лякали: "ми вам пи**ець влаштуємо", то в Оленівці був саме він – пи**ець. Прийомка дуже жорстока. Полонених привозить автобус, а в зоні вже чекає так званий прийомний коридор – дві шеренги садистів. Коли привозять новеньких, то найбільші "любителі" приходять зустрічати навіть у свій вихідний. Називають твоє прізвище, ти вистрибуєш з автобуса, руки навиворіт, обличчя в капот. Отримуєш пару ударів та називаєш свої дані, тоді біжиш на територію ДІЗО. Будь-яка зона влаштована так, що в'язень потрапляє спочатку на ДІЗО або ШІЗО (дисциплінарний або штрафний ізолятор).

Ти біжиш крізь той приймальний коридор, а тебе в цей час б'ють з усієї сили всім, що є. Чим швидше ти біжиш, тим менше отримуєш. Потім сідаєш навприсядки, руки за голову, а вони просто підходять і починають тебе гамселити, ногами, дубинками, тактичними перчатками. Управляються відбивати нирки чи печінку — хто що більше любить.

Потім забігаєш в ДІЗО, стаєш до стінки зірочкою. І коли весь етап уже пропустили в середину, екзекуція продовжується. Банда охоронців починає дубинами відбивати тобі внутрішні частини ніг. Це мінімальна програма. А додатково можуть вдарити у гомілку, щоб ти на шпагат гарно сідав. Але не просто на шпагат, а щоб тобі суглоб вивернуло набік. Це дуже боляче.

І це ще не кінець. Потім чекає так звана до*обка: "Хто ти, звідки, де служив? О! Кулеметник! Ой скільки ти наших поклав!" Біля мене стояв хлопець, він у 2015 році був водієм на "Граді". Його вдвох дубинами почали лупцювати, поки він вже не зміг підвестися. І так через одного. "Аааа, нацгвардія! Дітей різав, вбивав!" — і давай його лупити.

Якщо пережив прийомку, йдеш на медогляд. Повністю роздягаєшся, присідаєш, щоб не проніс нічого всередині себе. Якщо ти сильно побитий, або просто старий, то могли відправити назад на ІВС (Изолятор временного содержания). Це не турбота про людей, вони просто бачать, що ти у них можеш сконати, а через це треба писати звіти й всяке таке. Таких позбувалися — нехай помирає деінде. Працівники колонії записують твої дані, це супроводжується промежуточними піз**лінами. Потім замикають у камеру.

Коли я потрапив до камери ДІЗО, в ній було 20 полонених, потім додалося ще. Рекорд — 38 людей у тримісній камері. Ти весь побитий, а неможливо не те що лягти — навіть сиділи по черзі. Від того, що постійно стоїш, дуже сильно набрякають ноги. Пити нема чого, десь вони набирали брудної води, й то максимум. Їжі не вистачало, приносили якусь бурду, кидали в брудний посуд, і ти їси, як тварина. Ні поїсти, ні попити, ні поспати було неможливо.

ДІЗО використовується як карантинна зона, в ній ти перебуваєш перед тим, як перейти до загального барака. За правилами карантин триває два тижні, але бувало по-різному. Мені пощастило, через чотири доби нас перевели у барак.

Неандертальці ХХІ століття

До Оленівки я потрапив 19 квітня, а на барак мене перевели 23 квітня. Запам’ятав, бо наступного дня був Великдень і була гарна погода. Барак — це двоповерхова будівля, яка була давно законсервована. По суті, це пуста велика зала: стіни та підлога з бетону, ніяких комунікацій немає, туалет надворі.

Близько тижня ми спали просто на підлозі, хтось понатягав картону, стелили його під себе. Було страшенно холодно. Пощастило, що мій сусід мав теплу велику дублянку, ми на ній удвох намагалися спати. Їжа була паскудна. На обід, якщо зварили макарони, то вода з них — це перша страва, а макарони — друга. Їжі було дуже мало, всі були постійно голодні.

На бараці режим був легший, але все залежало від охоронців. Одна зміна могла бути більш-менш лояльна, а інша — справжні тварі. Такі цілодобово влаштовували обшуки та знущання. Виведуть на плац, руки за голову, всім сісти навприсядки. Через 10-20 хвилин починаються судоми, я часто не витримував. Падаєш на коліна, а тебе дубиною по хребту — порушуєш наказ.

Одна з тортур, якою можна сильно вимотати людину, — це спів пісень. Наказ: завтра всім треба знати гімн "ДНР". Звісно, ні в кого тексту немає. Незрозуміло, хто і де роздобув той дурний гімн, надряпали його на шматках шпалер алюмінієвим дротом, і так вчили. Потім всіх заганяють у двір барака: "Шикуйсь!" Ми в одному кінці плацу, а охоронці навпроти. Команда співати гімн чимголосніше. Ти рвеш голос щосили, а він: "Я не чую, щось затихо, давай ще раз". І так може бути п’ять, десять, п’ятнадцять разів. Ти вже починаєш просто потухати фізично, врешті можна втратити свідомість. Це тортура винахідлива, а когось відлупцювати без причини – це абсолютно регулярна дія, наче похід до туалету.

Щоб трохи полегшити собі життя, кожен намагався потрапити на роботи з благоустрою. Це можливість вийти на промзону, знайти собі пляшку, чи шматок картону. Це також доступ до води. Хлопці знайшли покинутий колодязь, там можна було випрати собі речі.

Поруч росли горіхи, їх збирали та їли, це були серйозні "плюшки" для нас. Фактично ми вдалися до методів неандертальців. Усіх ставлять в такі умови, що ти мимоволі стаєш печерною людиною, яка сконцентрована на подоланні голоду та холоду, інших думок в тебе немає. І ще, це створювало певну ілюзію свободи: тобі наказали рвати траву, і ти рвеш собі. В цей час на тебе немає ніякого впливу, наче про твоє існування всі забули. Тим часом на бараці в будь-який момент може залетіти група охоронців, їм стало нудно і захотілося когось відлупцювати.

Не затриманий, а підозрюваний

У Оленівці мене жодного разу не допитували, я заповнив стандартну картку ув'язненого і все. На початку травня полоненим почали виголошувати підозри та увозити. Тепер ти вже не затриманий, а підозрюваний у скоєнні злочину. Заходять в барак, називають прізвища — на етап, ти біжиш, хапаєш свої речі. Полонених партіями вантажать у машину і везуть у СІЗО, іноді у Таганрог чи далі, вглиб Росії. Їх система розподілу залишилася для мене незрозумілою.

Восьмого травня мене перевезли до донецького СІЗО. Вивели з машини одразу у підвал. Руки зв’язані за спиною, тобі одягають мішок на голову, й охоронець тримає його, стягуючи на шиї, щоб не рипався. Він заламує руки догори та веде коридором. Дорогою тебе можуть лупцювати – залежить від того, хто веде.

Далі медогляд, відбитки пальців, фотографування татуювань та шрамів. Потім тобі виголошують звинувачення за статтею 229 кодексу ДНР — терористична діяльність. Майже всі військові проходили за цим звинуваченням. Дають підписати документ, що ти ознайомлений зі звинуваченням, потім, що ознайомлений, що за тобою ведеться відеоспостереження. Далі пишеш заяву: "Прошу для збереження життя та здоров’я тримати мене окремо від кримінальних злочинців".

До камери тебе заводять рачки. Охоронець знімає мішок з голови, командує лягти на підлогу і повзти до протилежної стіни. Камера знаходилася в підвалі, неба не видно, тільки жевріє смужка світла згори. Повсюди клопи, блохи та величезні щури. На шість нар було 12 людей, спати ми скомпонувалися "валетом" по двоє, якось влаштовувалися.

Підйом о шостій, а відбій о десятій, у цей період сидіти чи лежати на нарах заборонено. Є металевий столик, коло нього лавка на дві-три людини. По черзі можна сідати на 20-30 хвилин, весь інший час треба стояти чи ходити. Періодично відкривається вічко у дверях, тоді всі мають миттєво вишикуватися у дві шеренги й тричі крикнути "слава Росії".

Коли охоронці заходять у двері, всі мають впасти на підлогу обличчям вниз. Можуть зайти поміняти лампочку, а може стати всім непереливки. Залітає група цих звірів, починають лупасити, стрибати по тобі, бити дубинами. Когось можуть вивести в коридор і жорстоко відлупцювати, не просто пару ударів для проформи, а персонально. Це вони називали виховними діями.

Ковток повітря в смердючій камері

Що відбувалося за стінами СІЗО, ми не знали. Будь-які контакти з зовнішнім світом для нас були заборонені. Десь з горішніх поверхів іноді доносились звуки телевізора, але розчути щось конкретне не вдавалося.

15 травня в зоні зняли вікна на літо. Чути стало краще, але під час новин завжди хтось робив звук тихіше. Єдиною ознакою того, що все насправді не так, як нам розповідають, були звуки бойових дій. Віддалену канонаду ми чули доволі часто, а кілька разів так трухнуло, що зі стін посипалася штукатурка. Після таких прильотів охоронці зазвичай дуріли, починалися побої або необґрунтовані покарання. А нам стало ясно, що їхні розповіді про те, що Росія захопила всю Україну до Дніпра, – повна брехня

Двічі я почув просто неймовірні речі. Пам'ятаю, десь о восьмій вечора здалеку лунає мелодія пісні "Червона калина", причому саме її стройовий варіант, а після йде розмова. І тут наче спалах — це ж фрагмент фільму "Страчені світанки", коли повстанці йдуть полями та співають цю пісню, а потім діалог. Я цей фільм пам'ятаю ледь не на пам’ять, тому одразу впізнав. Не знаю, що то було, може фрагмент використали в їхній пропаганді, а може хтось дивився цей фільм справді. Отака загадка.

Якось я прокинувся о четвертій ранку, чую десь грають українські сучасні пісні. "Океан Ельзи", "Друга Ріка" — кілька пісень поспіль, а потім пішов батяня комбат та всяка інша фігня. Ці два невеличкі епізоди стали для мене справжніми подіями. Це важко пояснити, воно було наче ковтнути свіжого повітря в смороді тієї камери. Всього лише кілька мелодій, але це підбадьорило мене дуже сильно.

У донецькому СІЗО я провів майже два місяці: з восьмого травня по перше липня. За цей час жодних слідчих дій зі мною не проводили. Деяким з нас почали присвоювати статус полонених, а тим, кому вони вирішили фабрикувати справи, продовжували тримання під вартою. З нашої камери десять хлопців перевели в статус полонених, а двох, з 53 бригади, залишили.

Зміна статусу відбувається так: в "кормушку" просовують папірець, ти на тильному боці підписуєш, що ознайомлений. Дехто намагався розібратися, але ніхто нічого прочитати не давав. Після цього з'явилася надія, що нас почнуть обмінювати. До ладу ми нічого не знали, тільки здогадувалися. Коли знову почали збирати етап, всі подумали, що це обмін, але нас чекало велике розчарування.

Не програв у російську рулетку — потрапляєш у "цивілізацію"

Ми сподівалися, що їдемо на обмін, але першого липня опинилися в Горлівський колонії. "Прийом" там був не менш жорстокий, ніж в Оленівці. Взагалі, прийомки після етапу — це рулетка страшна: можна втратити здоров’я або навіть життя. Процедура майже однакова: вистрибуєш з машини, тобі викручують руки, ноги й давай лупцювати. В Горлівці на посиленні була Росгвардія — це уроди відбірні. Підходить такий двометровий жлоб, і від одного його удару ти складаєшся вдвоє.

Потім потрапляєш у двір, тебе ставлять обличчям до стіни зірочкою — ноги якнайширше, руки за голову. У цій позі ти не можеш ні прикритися, ні ухилитися, і якась сволота підходить ззаду та б'є дубиною в печінку або по нирках. Після такого поставленого удару світло в очах гасне, і ти просто осідаєш на підлогу, хапаючи повітря наче риба. В результаті — зламані ребра і ходиш в туалет кров’ю.

Потім тебе фотографують, медогляд, збирають анкетні дані і так далі. Якщо можеш, йдеш навприсядки до барака. Там один каже до нас: "Все, вас більше не битимуть. Це прийомка, так положено. Тепер будете жити по режиму, даю слово офіцера". Пізніше той "офіцер" заходив до барака: "А чого ти не так стоїш або не так сидиш", — отримай у зуби. "А що в тебе футболка з написом англійською? Ти, мабуть, американець?" — подача з ноги.

У Горлівці режим був не такий суворий. Мені пощастило, бо я потрапив у барак, в якому не так давно жили зеки. Натомість інші бараки вже сильно занепали. Два поверхи, 125 людей на поверх. Кожен мав свої нари, матрац, ковдру, подушку та наволочку, на чотирьох людей — одна тумбочка. Умови були більш-менш притомні. У порівнянні з тим, що було раніше, — ми потрапили у цивілізацію.

У вересні нам почали видавати речі особистої гігієни — половина бруска мила в місяць, на прання та купання. Відкрили речові кімнати для одягу. В мене були запасні труси і шкарпетки, за місцевими стандартами я був круто екіпірований. Білизну я виміняв на цигарки. Курс — три штуки за нові труси. Час від часу стріляєш в охоронця цигарку, потім міняєш на харчі чи потрібні речі. Цигарки — найцінніший товар в колонії, і через те, що я не курю, то був у вигідному становищі. За них можна було отримати все. Навіть та донецька "Прима", в якій і табаку немає, була твердою валютою.

Залишенці

У колонії дуже швидко розвинулася система стукачів, через них адміністрація постійно слідкувала за розмовами та настроями. Один мій близький товариш отримав на горіхи за скарги на їжу. Час від часу нам давали рибу. На десяток людей приносили миску з невеличкою рибкою, трохи більшою за кільку. Зазвичай виходило одна-півтори штуки на людину, а того разу не вийшло навіть по одній. Звісно, для постійно голодних людей це болюча тема, почали обурюватися між собою в бараці. Наступного дня хлопця з наших викликають опера: "Що, тобі їжа не подобається?", – і давай його лупити. Ось так працювали стукачі.

Відсотків 20 полонених написали заяви на відмову від обмінів. Вони підписували папірець, що хочуть залишитися на території Росії, і далі їх долю вирішували по-іншому. Залишенці сподівалися на амністію, але потрапили у бюрократичну пастку.

Амністія можлива, коли в тебе є вирок. У СІЗО ти сидиш під підозрою, тобто провину твою ще не доведено. Оце от "ще" дуже відносне, бо насправді нічого вони не доводили: причеплять тапік (польовий телефон, широко використовується окупантами для тортур струмом) на геніталії, і ти підпишеш будь-яку ахінею. А якщо тобі не "пришили" справу і перевели у військовополоненого, то амністія тут не застосовується, бо ти ні в чому не винний.

Серед залишенців були просто ватники, які пішли на службу заради грошей, в ті роки, коли особливих боїв вже не було. Розрахунок був відсидітися десь, отримати статус учасника бойових дій або дослужити стаж і вийти на пенсію. Були місцеві, їхні родини та майно залишилися в окупації, і найпростіший шлях для них — повернутися додому. Це, в принципі, життєва історія.

А ще було багато хлопців, зовсім молодих, на яких сильно тиснули родичі з окупованих територій. Йому 20 років, він ще зовсім "зелений" і, можливо, десь сам не розібрався, що йому робити. А тут з серпня дозволили посилки передавати, які називали "кабанами". Приходять йому речі, їжа, смаколики, а ще записка: "Синочок, Росія прийшла, ми тут так добре живемо, тут такі зарплати, дівчина чекає, бабуся плаче".

З часом багато такої молоді понаписували відмови, бо зневірилися чекати обміну. Знову ж таки, ми не знали до пуття, що діється в Україні. Я так і не зрозумів, як вони обирали людей. У мене маріупольська прописка, і я, ніби, теж потрапляю до потенційних залишенців. Але мені такого навіть не пропонували.

Залишенці опинилися в незрозумілому стані. Фактично їх могли випустити в будь-який момент, а могли тримати нескінченно, залежало це від чиєїсь примхи. Звісно, у колонії їх намагалися використовувати, і вони часто йшли на співпрацю з адміністрацією. Боротися зі стукачами було марно. Вирахувати його складно, а щось довести — майже неможливо. Та й за таке викриття тебе просто засунуть навічно в ізолятор, і ти там згниєш. Коли розумієш, що до певного кадра є підозра, то стараєшся просто нічим його не годувати. Це була найкраща тактика. Ми поділилися на гуртки людей, що довіряли один одному, і так виживали.

Комплімент від барака

Скільки залишиться від посилки, яку тобі прислали, залежало від зміни, яка її видає. Бувало, охорона тупо забирала собі половину, але нормальні так не робили. Врешті-решт, добряча частина всіх посилок й так потрапляла до них, але в обмін на розв'язання якихось питань. У бараці є так званий завгосп, це ніби старший від полонених, він спілкується з охороною і тримає "общак". Полонені самі збирають туди цигарки, каву, консерви, ковбасу. Для чого? На чергування заступає нова зміна охоронців, вони присилають до барака гінця: "Ми хочемо курити та щось до чаю або давайте нам сала надибайте". Вони отримують цей "пряник" з общака і поводяться по-людськи, не лупцюють всіх підряд, не залітають з обшуками і так далі.

Зарплати в охоронців зовсім невеликі. На ці посади йдуть або реально хворі, які тащуться від знущання з інших, або щоб уникнути мобілізації. Всі вони чудово знали, що москалі на м’ясні штурми першими кидали мешканців так званих республік. Росіяни йшли вже потім, вони про це самі говорили. І тут парадокс: з одного боку, вони на Росію буквально онанірують, а з іншого — розуміють, що їх використовують як м’ясо. Тому зона була відносно непоганим варіантом для місцевих зберегти своє життя. За рахунок наших "кабанів" кожен з них непогано економив. Прийшов, поїв, попив, покурив і ще з собою уніс, а це все у них дуже дороге. Можна сказати, що ми їх утримували у певному сенсі.

Листи з полону

В серпні на шикування разом з начальником зони прийшов замполіт. Це щотижнева формальна процедура: "Здрасьте, громадяни полонені, чи є питання, скарги, пропозиції? До побачення". А тут раптом він каже, що міністерство юстиції "днр" дозволило листування полонених з рідними. Переписуватися можна тільки з близькими родичами: дружинами, батьками, дідами, сестрами та дітьми. Звісно, всі одразу зраділи, а потім виникла думка: "А як писати?". У нас немає ні олівця, ні паперу, ні грошей на марку, а наші рідні не знають взагалі, де ми і що з нами.

Нормальні охоронці, за харчі з наших "кабанів", повідомили про хлопців, які мали родичів на окупованих територіях. Врешті почали надходити перші листи. Всередину клали ще один конверт, папір та марки, щоб ти міг відповісти. Отак воно почалося, перший, другий, а потім поступово поширилося. Але все одно це була доволі непроста процедура.

За правилами я міг писати тільки на ім'я дружини і тільки на територію "ДНР". Мої рідні знаходилися за кордоном, тож без посередника ніяк. Я адресую листа дружині, а отримати його має інша людина. Перша проблема — дізнатися, що лист взагалі прийшов, бо ні поштарів, ні нормальної пошти там немає. Потім проблема цей лист отримати. Це на кого натрапиш: "А покажіть паспорт, а чому я маю вам його віддавати, коли він адресований не вам?" Якщо все ж таки пощастило, посередник фотографує мого листа і пересилає інтернетом дружині. У зворотний бік так само. Від мене до дружини лист міг йти місяць-два. За весь період полону я отримав три листи. Дуже пощастило, що дозволили переслати фотографію родини, це мене дуже підтримало.

Всі листи цензурувалися. Нам було чітко доведено, що ми можемо, а що не можемо писати. Можна було обговорювати особисті речі, хто живий, а хто ні з близьких. Так я дізнався, що під час оборони Маріуполя загинуло багато моїх друзів. Попросив, щоб дружина перевірила мій статус по всім правозахисним організаціям, стало зрозуміло, що Червоний Хрест Росії не знає про моє існування.

Інші теми були обмежені. Наприклад, не можна було написати: "Олено, скажи Тетяні, що її Сашко тут зі мною сидить, нехай йому напише". Щоб це передати, доводилося шифрувати послання так, щоб воно було зрозуміле тільки адресату і не викликало підозри. Я писав: "Передай привіт Аллі Федорівні". Моя дружина знала, що йдеться про маму мого побратима, і вже здогадувалася, що я згадую її недарма. Отак воно передавалося.

Пізніше, на початку листопада, пройшов найбільший на той момент обмін. Кілька десятків хлопців з Горлівки дісталися України. Вони постаралися по максимуму розповісти, як шукати, як писати, поступово листування стало регулярним.

Я став для них нецікавим

У Горлівці мене лише один раз допитував Слідчий комітет. Але то був допит для проформи: "Давай швидше, це ми знаємо, що далі? Ок, проїхали". Очевидно, що я став для них нецікавим, головне – не проколотися, не наплутати дати чи цифри. В процесі він питає мою адресу я називаю: "Вулиця Дерев'янка, будинок шість". Він записує та повторює: "Вулиця Дерев'янка, будинок п'ять". Я кажу: "Ні, будинок шість". У цей час йшов якийсь обстріл, десь поблизу здорово бахнуло, а він: "Це вихід, чи прихід?" "Та я не знаю, – кажу, – не розбираюся". Вдавав з себе дурника. Такі підступи треба пильнувати, я вже розумів, що це провокації. Якби я сказав: "Це вихід", – (а це був вихід) мені б могли відповісти: "Ааа, так ти ж артилерист, ти нам все набрехав". І хто знає, що б з цього вийшло. А так я підписав протокол і до побачення.

Ніяких ознак присутності Червоного Хреста чи інших міжнародних організацій під час мого перебування в полоні я не помітив. У Оленівці я одного разу чув, що хтось заповнював їхні форми якісь, це все. Десь потім говорили, що за правилами Хреста їхні співробітники не можуть перебувати там, де є ризик. А Горлівська зона знаходиться поруч з лінією фронту, от і все. До того ж росіяни часто прикривалися нами як живим щитом. Підженуть під паркан міномет чи САУ і звідси луплять цілий день. Але, я так зрозумів, згодом їх покарали: зайшла наша ДРГ і дала їм чортів. Після цього надовго на тому місці вони більше не затримувалися.

Поруч постійно йшли бойові дії, було ясно, що ми знаходимося не так вже й далеко від українських військ. Щоб втекти з зони, треба пройти кілька рівнів захисту, це можливо, якщо влаштувати масовий заколот. Але навіть якщо нам, виснаженим та пораненим, вдасться впоратися з охороною, то колонію просто накриють артилерією. На це знадобиться якихось кілька хвилин, бо вона поруч. Потім треба по незнайомій місцевості, яка насичена ворожими військами, пройти близько десяти кілометрів і перетнути лінію зіткнення. Серйозно про втечу мало хто думав. Це були, скоріше, мрії.

Етап чи обмін?

Заздалегідь ніхто не знає, куди його повезуть. Навіть самі охоронці нічого не знають, їхнє діло зібрати етап за переліком і все. Можливо, поїдеш до оперативників на допит, а можливо – на етап в іншу зону. Було таке, що забрали групу хлопців, всі зраділи, подумали, що на обмін. Через два дні вони повертаються й розповідають: "Були в донецькому СІЗО, вихватили піз**лєй та поїхали назад".

Етап починається несподівано. Всіх виводять на загальне шикування й виголошують прізвища. В один з таких моментів я почув своє ім'я і опинився в групі з приблизно 20 хлопців. Місцеві горлівські охоронці нас запакували, замотали руки скотчем, на голову наділи мішок. Спакували лайтово: можна було дихати, а згодом навіть трохи стало щось видно.

Привезли на якийсь аеродром, там нас прийняли інші конвойні та завели в літак. У них там ціла система організована, на це є і техніка, і ресурси. Перелетіли на інший аеродром, до нас підсадили ще хлопців. З їхніх розмов ми зрозуміли, що літали в Мордовію. Потім аеродром Чкаловський під Москвою, там ще додалося людей. Тоді переліт до Бєлгорода, але сісти так і не змогли – погода не дозволила. Літак трусило так, що ми всі перелякалися, що загинемо на цьому довбаному кориті. Врешті повернулися на Чкаловський.

Було ясно, що нас скоріше за все везли на обмін, але цей форс-мажор міг зірвати всю операцію. Я страшенно боявся цього. Збір людей планували, це мало бути скоординовано з українською стороною, а тут виходить, що затримка на цілий день. Чи буде хтось чекати? Таке бувало, обмін скасовували, а хлопців повертали на зону. І тут найгірше, що повертати тебе назад до Горлівки ніхто не буде, кинуть у найближчу колонію, і знову тебе треба шукати, знову встановлювати зв’язок, знову ти загубився у всій цій "красі". Тож поки ти не перейшов на українську сторону, перебуваєш у страшному напруженні. Чи вдасться, чи ні?

Просиділи на Чкаловському десь пів дня, нас нагодували, фільмуючи процес на камеру. Поставили на коліна, але руки не розв’язували, лише познімали пакети з голів, відвернули в бік паркану і сказали: "Їжте". А самі для показухи такі ввічливі й добрі: "Ось вам, будь ласка, кушайте". З собою дали шоколадку та завантажили в інший літак. Після цього перельоту всіх пересадили у два автобуси. Там тебе згинають вниз головою, щоб нічого не бачив, і так їдеш.

На якійсь точці автобуси зупинилися, це був неробочий пункт пропуску на кордоні. Конвойні почали виходити, сказавши: "Ну все, бувайте, в полон більше не попадайте". Залишився тільки водій, він провіз ще 100-200 метрів, і там відбувся сам обмін. Ми вийшли, приїхали автобуси з їхніми полоненими, і ми помінялися транспортом. Тоді хтось сказав: "Хлопці, вітаємо на рідній землі". А вже після цього нас зустріли представники влади та координаційного штабу і відбулась вся ця церемонія, яку завжди викладає у себе в телеграмі Єрмак.

Пружина, яка залишиться зведеною

Ми їхали через села в прикордонні, це звичайні, нічим не примітні місцинки. Мешканці виходили на дорогу, махали прапорами. Я розумію, що людей попередили: зараз буде їхати обмін, зустрічайте, але все одно це пробирало.

За час полону я втратив 30 кілограмів. Мені пощастило, бо було, що втрачати. У кого зайва вага, той має перевагу. З моїми 110 кілограмами схуднути до 80 не так критично, до дистрофії не дійшло. А якщо ти важив 70 кг і втратив 20, то перетворюєшся на ходячий скелет.

Без наслідків, звісно, не могло бути. Погана вода та їжа, відсутність вітамінів та недостатнє харчування, лише це складається в купу хронічних хвороб. А ще помножте це на відсутність будь-якого лікування і додайте побої та знущання. Мені вибили плече ще в Старобешевому, ніякої допомоги не надавали, тому воно як само стало, так і залишилося. Розвинувся артроз, пошкодило нерв, і це спричиняє постійні болі.

Зараз рука повноцінно не працює. Було зламано декілька ребер, дізнався про це вже під час обстеження в Україні. Хребет постраждав, з нирками проблеми. Бо скільки разів я ходив в туалет кров'ю після зустрічей з дубиною, я вже і не пригадаю. Надалі нічого доброго очікувати не доводиться.

Мені дуже складно описати свої відчуття в момент звільнення. Сплеску емоцій типу: "Ура, я вдома!" у мене не було. Навіть коли ти вже розумієш, що все – ти проїхав вдало, мозок у тебе залишається в якомусь стані очікування підвоху. Мабуть, це наслідок перебування в полоні, атмосфера напруження та недовіри в'їдається. Ти почуваєшся, як зведена пружина, яку до кінця не висвободило.

***

Восени 2023 року герой цієї історії повернувся на службу до сил ТРО. Навесні 2024-го, після того, як прийняли закон, що дозволяє колишнім військовополоненим звільнятися, він залишив армію. Зараз разом із дружиною та двома дітьми проживає у Німеччині.