Ютубний фронт: клікбейт, пафос та розмови по колу. Схоже на колективний "інформаційний суїцид"

В українському інфополі зараз якийсь такий стан, ніби багато людей одночасно вирішили самознищитись разом зі своєю аудиторією.

Це алармізм і пафос одночасно.

І якби я була не журналісткою, а, наприклад, своєю сусідкою у селі, я б не хотіла бачити і чути цього ніколи і нізащо.

І це не про марафон. Принаймні, точно не лише про марафон.

1) Клікбейтери – це окремий клас людей (причому далеко не лише медіа, а й так звані лідери думок). Я, власне, не впевнена, що пекло існує, тому відсилати їх туди було б дуже наївно. Хіба що примусити читати свої ж заголовки 24/7.

Але мені просто щиро цікаво: що змушує людей думати, що з ними нічого не станеться під час війни, і вони й далі просто битимуться за трафік? На ютубному, так би мовити, фронті.

Лише за добу я дізналась, що буде "обмін всіх на всіх", "скасування воєнного стану і вибори", "закінчення війни в травні" (але начебто вже не 9-го числа) і, само собою, "всередині року України може не стати".

Правда, ці люди не мають нікого в силах оборони? Брата там, свата? Батька, маму? Нікого знайомого, хто має загиблих? Чи когось у полоні? Де живуть ці люди? Що дає їм віру, що їх пронесе від геть усього?

2) Повна криза розмовного жанру в стилі "Шість годин із військовим експертом".

- Що там на сході, пане експерт?

-Те, що й вчора, пане ведучий/пані ведуча.

- А що ви думаєте про перекидання техніків в піхоту?

- Немає з кого вибирати. Мобілізація не забезпечує достатню кількість людей.

- А що ви думаєте про мобілізацію 18-річних?

- Нуууу... не вистачає людських ресурсів. Тому нам доведеться починати складні розмови із суспільством.

І так по колу – годину, другу, третю. Ефір треба ж забивати. Змінюються лише обличчя. І так – десятки ютубів. Бо зараз кожен – сам собі марафон.

Але ж очевидно, що жанр нескінченних розмов в умовах, коли ситуація на фронті дуже важка, але динаміка подій далеко не така швидка, як у 2022-му, себе не просто вичерпала. Це видушена через силу "аналітика".

Годинами обговорювати просто немає що. Немає інформації, мало експертизи, це все звучить одноманітно, недоречно, порожньо.

Люди, які не уявляють, як виглядає війна, розповідають людям, які не уявляють, як виглядає війна, про події, які глядач/слухач не знає, як оцінювати. Зведення новин за день насправді вкладаються у 15- 20 хвилин.

3) Пафос.

Слухала одну розмову, де ведуча запитала свого героя, "що вас мотивує ще більше, ще потужніше, ще дужче гнати ворога по нашій землі?". Я не жартую.

Далі ще було щось про те, як сильно калатає її серце і її пробирає до кісток, коли вона чує таку потужну розповідь. Мене теж пробрало, повірте.

Ні, я не почала дивитися серіали. Є багато хорошого і гідного.

Я дивлюся репортажі про війну і з війни. Дивлюся відео на ресурсах окремих бригад (і репортажі, і фільми), в цьому в рази більше інформації і розуміння, що відбувається.

Окремий інтерес для мене зараз – це інтерв'ю з командирами різних рівнів: це і про менеджмент, і про стійкість, і про рішення у складних ситуаціях, про якісь важливі моменти, потрібні навіть у цивільному житті.

А нескінченна говорильня себе вичерпує. Принаймні, для мене. Хочеться змінити платівку.

Правда, цифри переглядів говорять інше. Тому, повертаючись до початку, це якийсь інформаційний суїцид.

Оригінал