Вперед, вовкулаки! Що змушує Путіна готувати Росію до нової експансії

Той факт, що Росією правлять військові злочинці та серійні вбивці, для людства не новина. Про психологію колективного Путіна написано книги. Путінознавство поступово перетворюється на новий розділ криміналістики. У що вірить цей монстр, чого прагне, чого по-справжньому хоче? Коли та на кого нападе?

Напередодні в росЗМІ з'явилася майже казкова за змістом стаття, з якої можна намалювати вичерпний профайл колективного Путіна: ні у що не вірить, хоче лише одного – крові. Ця думка викладена не прямо, а ніби схована за псевдонауковими евфемізмами і приправлена хвалебними характеристиками російського президента, який нібито подарував Росії "золоте століття". Загальний пафос: тільки так, мовляв, можна забезпечити стабільність наддержави.

Все це можна було б назвати маячнею і відразу забути, якби не автор статті – сам колективний Путін. Точніше, його тінь, колишній керівник апарату уряду РФ Владислав Сурков. Саме ця людина під час гарячої фази війни на Донбасі відповідала за український напрямок як помічник Путіна. У Суркова безліч неофіційних титулів: сірий кардинал Кремля, ляльковод бойовиків, головний ідеолог путінського режиму, архітектор "керованої демократії".

Останні кілька років Сурков вивалився з активного політичного життя (за чутками, тяжко хворів). Хоча цікавість до політики не втратив.

Генеральна думка Суркова у тому, що державній системі завжди загрожує прихований хаос. Уникнути анархії і зберегти владну вертикаль можна лише в тому випадку, якщо влада навчиться правильно розрядити внутрішні суперечності, дасть можливість громадянам спускати пар і "направлятиме їхню свободу" в потрібне річище. Нічого кращого, ніж експансія, тут придумати неможливо.

Він порівнює соціальні процеси з фізичними явищами, проводить аналогію між розвитком держави та другим законом термодинаміки, називає свою псевдонаукову нісенітницю "соціальною фізикою". І резюмує: "Усі імперії роблять це. Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухомим політичним інтер'єром зберігалася виключно завдяки невпинному прагненню за власні межі. Вона давно розучилася, а, найімовірніше, ніколи і не вміла виживати іншими способами. Для Росії постійне розширення не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття".

За Сурковим, населення, що невиразно мукає, становить для правителя небезпеку, і час від часу, суто для профілактики, частину цього населення потрібно, цитуємо, "експортувати для утилізації на чужій території". Перше, що тут згадується: війна на Донбасі та всі ці гіві, мотороли та гіркіни. Решта населення, що невиразно мукає і, додамо, чекає свого часу на утилізацію, буде у захваті від усього цього, що й довела кримська кампанія. Тому що населення також хоче крові. Усі хочуть крові. Такі, знаєте, закони термодинаміки.

Ніби у відповідь на риторичне запитання покійного поета Євгена Євтушенка – "хотят ли русские войны?" – вимальовується груповий портрет російського народу: пролетарі, селяни, військові, духовенство, чиновники... Молодь і люди похилого віку. Усі в єдиному пориві дивляться у світле майбутнє. Одухотворені такі особи, але з маленькою вадою. Якщо придивитися, у всіх стирчать ікла, з яких капають крихітні крапельки крові.

Мільйони вампірів, які одержують свою порцію людської свіжини з телевізора. А якщо їм цієї свіжини довго не давати, то вони, не дай боже, ще прозріють і розірвуть свого великого керманича. Говорячи мовою Суркова, "влаштують суцільну ентропію". Президентські рейтинги впадуть, почнеться безладдя, а там і кольорова революція не за горами.

Серйозно полемізувати із Сурковим сенсу, звичайно ж, немає. Почасти він має рацію: російська державність, справді, завжди стояла на крові – своїй та чужій. Почасти він просто кривляється: ані до термодинаміки, ані до соціології його теорія стосунку не має.

Будь-який студент-суспільнознавець пояснить, що "внутрішні суперечності" в сучасному світі вирішуються не нацьковуванням свого народу на сусідній, а створенням можливостей для самореалізації громадян. Для цього треба зміцнювати соціальні інститути, захищати права людини, створювати соціальні ліфти та розвивати креативну економіку. Усе це називається лібералізацією життя.

Щось таке начитаний Сурков, звичайно, чув. Тому пише: "Ліберальні експерименти на внутрішньополітичному блоці ставити вкрай ризиковано". Справді, навіщо потрібні всі ці ризики та складності, якщо простіше влаштувати криваву бійню з масовою утилізацією?

Будь-який студент-історик згадає, що кожна імперія влаштовувала свою експансію під прапором якоїсь великої ідеї. Іноді це були безглузді чи утопічні ідеї. Але все ж таки ідеї. Юлій Цезар пропонував варварам римську освіту та закони. Фрідріх Барбаросса йшов умирати за Гріб Господній. Не виключено, що людожер-Гітлер щиро вірив у расову перевагу, а людожер-Сталін серйозно ставився до марксизму.

Диктатори минулого у будь-якому разі розуміли, що без ідеології вони ніхто. І лише колективний Путін відкинув фігові листочки і постав перед світовою спільнотою у своєму первозданному вигляді. Що більше крові, отже, то краще. Це його ноу-хау. Задля справедливості треба сказати, що цю кров, перш ніж подати підданим, він приправляє залишками ідеології. Збірною солянкою під назвою "русский мир".

Сам цей факт, до речі, олюднює російський народ. Прості люди хоч і страшнуваті і безглузді, однак не такі злі за своєю природою, як про них думає Сурков (або Путін). З якоїсь причини не можуть обивателі їсти людську свіжину ось так просто, на відміну від Суркова (або Путіна). Для цього їх треба обдурити, пустити в хід кисельових-скабєєвих, які розкажуть про злісних нацистів і розіп'ятих хлопчиків, згадають блокаду Ленінграда, заспівають інтернаціонал, приклеять до стіни Гагаріна, проклянуть ЛГБТ і піднімуть корогву з Олександром Невським.

Але самому колективному Путіну, повторимося, ідеологія вже давно не потрібна. Про будь-які цінності Сурков пише з неприхованою зневагою, як про щось корисне для виховання плебсу, але нудне і несправжнє: "Застосування екстрактів історичної пам'яті, простроченої моралі, адміністративно-духовних цінностей та інших важких соціальних консервантів у необмежених дозах забезпечує збереження бажань".

Тут можна заперечити, що автор цих слів не Володимир Путін, а Владислав Сурков. Мовляв, збожеволів чоловік і несе собі в приватному порядку цинічний блеф. Але це не так. Сурков, публікуючи статтю, має якусь мету. Наприклад: повернутися у велику політику. Або – допомогти шефу у майбутніх переговорах із Байденом. Як варіант – дезінформувати Захід. Але.

Яку б із цих цілей не переслідував Сурков, він підшукує ті слова та формулювання, які сприйме Путін. Можна навіть припустити, що в глибині душі Сурков не такий уже й моральний виродок, що він любить вірші та риболовлю, музикує, таємно сповідує буддизм і взагалі мухи не скривдить. Але на службі він мімікруватиме під Путіна. Розчинятиметься у його думках і таємних пристрастях, вгадуватиме бажання самодержця. Буде блазнювати перед послами, дозволяючи собі те, до чого опускатися самому цареві-батюшці лінь чи не до снаги.

Зі сказаного два висновки. Перший: Путін нападе, щойно зможе собі це дозволити. І завдання України зробити все, щоб не зміг. Другий. Путін програє. Не тому, що в нього погана армія чи застаріла зброя, а тому що безмежне зло – слабенька стратегія.

Абсолютний цинізм путінського режиму, здається, наближається до суїцидальної стадії. Прийде час, і голодні вурдалаки почнуть пожирати себе. Тих, хто залишився, доб'ють люди, що раптово прозріли, озброєні осиновими кілками та срібними кулями. В історії Російської імперії щось подібне вже траплялося. Як сказав би Сурков, такою є "соціальна фізика".