Війна на виснаження: яка зброя потрібна Україні, і що влада робить, щоб її отримати

Коли тривали контактні бої, умовно на дистанції пострілу "Стугни" і ближче, українська армія завдавала російським окупантам великих втрат. Плюс колони ворога накривала наша артилерія та авіація.

Наразі характер боїв змінився.

Росія накопичує сили та завдає нашим військам ударів з великої дистанції: ракетами, штурмовою авіацією, РСЗВ, далекобійною артилерією. У контактний бій росіяни спрямовують тих, кого не шкода: мобілізованих з ОРДЛО. З метою виявити, а потім накрити наші позиції.

Наші відповідають. Але це війна на виснаження. Росіяни також знищують нашу техніку. Якщо не поповнювати втрати, неминуче настане момент, коли серйозно відповідати стане нічим. І не буде сил для контрнаступу.

Виникне ситуація, коли російські окупанти, обстрілявши наші позиції ракетами, авіацією та артилерією, висунуться бронетехнікою та піхотою на тих небагатьох, хто залишиться живим і буде здатний зустріти з ПТРК.

Сценарій війни, де українські воїни героїчно вмирають у руїнах Харкова/Дніпра/Запоріжжя, – абсолютно не те, що нам потрібно.

Потрібно поповнювати втрати техніки.

Умовно менш складне рішення (умовно, бо все дуже непросто) – зібрати всю можливу радянську зброю.

Але

1) її небагато;

2) вона не в кращому стані (потрібні час та ресурси на приведення у належний вигляд);

3) по ряду позицій боєприпаси закінчуються: є скількись, але нові не виробляються.

Тобто радянська зброя ідеальна для короткострокового посилення, бо наша армія одразу може її використати. Для тривалої війни потрібна інша логіка. І вона є – отримати/купити зброю натівського зразка (відновлення нашого виробництва поки що залишимо за кадром, до того ж воно не закриває низку критично важливих позицій).

Натівської зброї багато. Її можуть передати різні країни без шкоди собі. Боєприпасів достатньо. У низці країн ті озброєння, які нам підходять, вже знімають із бойового чергування заради сучасніших.

Це системне довгострокове рішення, яке максимально підвищить сумісність нашої армії із натівськими арміями.

Так, якийсь час необхідний, щоби наші бійці освоїли натівську техніку. Судячи з використання ПТРК та ПЗРК, вони це зроблять легко.

Головне – дати сигнал Росії, що вона не зможе виснажити українську армію та отримати значну перевагу. Це найкращий стимул для припинення війни, поки вона не закінчилася зовсім погано для Кремля.

Цю логіку міністр оборони Олексій Резніков доносить нашим партнерам у нон-стоп режимі. Це нелегка праця, бо ніхто не очікував, що ми протримаємось так довго.

Передати важку техніку НАТО країні, що воює з Росією, – це тектонічне зрушення у свідомості для багатьох.

Системного прориву ще немає. Але це вже не глуха стіна із жаху та заперечення. Точаться гарячі дискусії, які прориваються на публіку.

Зараз буде дуже багато різних заяв, проміжних рішень, гойдалок на Заході (вони вже є). Не треба самим впадати в ці гойдалки між ейфорією та відчаєм.

Міноборони не коментує конкретних сюжетів. Але щоби приблизно розуміти загальну ситуацію, відстежуйте вказану логіку, – сигнали із Заходу про передачу/продаж Україні важких озброєнь натівського зразка.

Звісно, левова частка залишиться за кадром. Але контури західні ЗМІ та/або політики так чи інакше підсвітять. Ви зможете тверезо оцінити, із яким запасом міцності Україна може виходити на переговори.

Сьогодні глава МЗС РФ Сергій Лавров раптово заявив, що українська делегація, яку він ще вчора хвалив за "реалізм", віроломно "відійшла від раніше досягнутих домовленостей". Як ви розумієте, навряд чи він би таке заявляв, якби "відійшли" в потрібний для Росії бік (всі ці відходи-приходи відбуваються в уяві російських голів, що говорять).

Просто Лавров нервує: як дуже досвідчений дипломат він відчуває зміну кон'юнктури.

На невидимому широкому загалу фронті українські команди ведуть такі ж важкі бої, як і на полі реальної битви. І вони також мають успіхи.

Тож зберігаємо концентрацію та працюємо на перемогу.

Повторюю: дуже важко, але не безнадійно.