Українці слабо уявляють собі свого ворога. Не армію РФ як структуру, а саме організмів

Із коментарів у Facebook та особистого спілкування з друзями із західних областей України зробив висновок, що українці слабо уявляють собі свого ворога. Не армію як структуру, а саме організмів. 

Здавалося б, навіщо вивчати іншу форму біологічного життя? Потрібно просто знищувати окупантів, не сильно розбираючись, що там нашаровано століттями у черепній коробці.

Але українці часто намагаються прогнозувати дії ворога, наділяючи його невластивими йому якостями. За аналогією із собою. Природно, що, спираючись на неправдиві уявлення, неможливо отримати правильний висновок.

Вони інші. Зовсім. 

Я не експерт-антрополог. Але виріс на російській Крайній Півночі. Перше усвідомлення себе прийшло там. Довго жив серед них. Навчався у Сибіру. Служив на Далекому Сході. Працював у Москві. Тому трохи собі уявляю предмет. Спробую зруйнувати стереотипи. 

Найпоширеніший стереотип – це суб'єктність росіян.

Виражається він у тому, що українці часто пишуть, мовляв, помре президент РФ Володимир Путін, а там 140 млн, які нас ненавидять. Ні на що його смерть не вплине.

Українці просто наділяють росіян своїми рисами. Це українці можуть впливати на владу, піднімаючи своє ставлення знизу нагору. Якою б совковою та малороською не була, за своєю суттю, будь-яка українська влада, але їй доводилося і доводиться зважати на вимоги народу.

У Росії все не так. Ймовірно, складні кліматичні умови, величезні території, православ'я у найжорсткішій формі, царизм, кріпацтво та негативна селекція репресій створили таку дивовижну форму колективного існування, за якої основна маса не має свого мозку. Просто не має. Прийміть це як даність.

Окремий індивід може бути нобелівським лауреатом, талановитим інженером, але все, що стосується суспільного, — табу. Для цього є влада, вона має про це думати. А вони мають беззастережно підкорятися.

Влада в Росії, як відомо, від Бога, і така схема є пряме дотримання заповідей.

Тому ви часто бачите у відео опитувань на вулицях – "я в політиці не знаюся, але підтримую рішення нашого президента!".

Там цілком уживається совок із православ'ям, релігія із загрозами миру та інша дичина, яка транслюється владою в маси, за допомогою відпрацьованих віками технологій управління. Тому і президент Чечні Ахмат Кадиров, який різав голови їхнім синам, має звання героя Росії, а в Санкт-Петербурзі є міст, названий на його честь.

Запам'ятайте, у росіянина немає власної думки, вона вдало замінена на те, що йому заклали. І він ототожнює себе з країною не через особисті відчуття, а через владу та символи.

Перевірити це дуже легко: запитайте українця "який образ виникає у нього за слова "Україна"?". Почуєте різні відповіді, але більшість описуватимуть умовний садок біля хати. За такого питання більшість росіян уявляє собі Росію як куранти, блакитні ялинки, кремлівську стіну. 

Вони створили і відшліфували таке суспільство, в якому один або кілька людей, на вершині, можуть творити все що завгодно, водночас абсолютно підтримуючись "глибинним" народом. Будь-які бунтівники, які ставлять питання, не готові довіритися будь-якій авантюрі чергового царька, або знищуються, або виштовхуються із суспільства на чужину. 

Природно, що за зміни царька може статися кардинально протилежна зміна вектора громадського руху, і вона буде так само палко підтримана російським народом. Так, після смерті Сталіна моментально закінчилася корейська війна, а Тіто знову став другом радянського союзу. Ті, хто будував комунізм, наприкінці 80-х із головою кинулися в розбудову, а потім і в капіталізм, так само довіряючи силі долара, як трохи раніше Леніну і Марксу.

Тому жодних сумнівів, що все може кардинально змінитись із заміною головного актора нагорі цієї піраміди, у мене особисто немає. 

До речі, стереотипи працюють і в інший бік.

Із цим, наприклад, пов'язаний удар по Києву. Росіяни не сумнівалися, що достатньо полонити президента України Володимира Зеленського та підписати все, що вони хотіли, і Україна буде їхньою.

У Росії так би воно й було: розстріляв Білий дім із танків, заарештував конкурентів – молодець! Ми всі тепер твої раби.

Але в Україні я собі цього уявити не можу. Навіть якби вони змогли захопити Київ, взяти в полон Зеленського та підписали все, що хотіли, все одно це б нічого не вирішило для всієї України. Без можливості дійти до кожної області, громади та фізично знищити всіх патріотів, перемогти Україну не можна. І навіть історія з президентом-втікачем Віктором Януковичем їх цьому не навчила. Так сильно вони помиляються, коли проєціюють себе на нас. 

Ще один важливий стереотип – вважати росіян подібними до себе, в емоційному сенсі. Загальний культурний простір так попрацював над українцями, що багато хто щиро вірить, що вони такі самі люди, як і ми. Це не так.

Емоційну основу суспільства становить жорстокість і страх. Це закладається з дитинства.

Мої друзі із західної України, мого віку, не вірили мені, що дітей можна постійно бити. Я не можу точно сказати про Москву та Санкт-Петербург, це все-таки не зовсім Росія. Але щодо решти простору, там це практично норма: дитина з дитинства потрапляє в умови виживання та насильства. Її б'ють удома, б'ють у школі, б'ють на вулиці. Б'ють ті, хто сильніший, старший або організованіший. Інстинктивно вони прагнуть триматися сильнішого чи увійти до колективу сильних — це спосіб виживання.

Тому і поширені дитячі кримінальні субкультури типу АУЄ (арештантський уклад єдиний). І якщо ви думаєте, що це якась рідкість, то помиляєтесь.

У таких умовах цінність сили, жорстокості та беззастережної підтримки лідера формує саме суспільство, про яке я й пишу.

Українці ж, будучи емпатичною нацією, рятуючи не лише людей, а й тварин, наділяють цими якостями своїх ворогів та не розуміють, як можна творити такі звірства. Вони щиро думають, що це якісь окремі частини із садистів та психопатів, типу гітлерівських СС.

Та ні хлопці – вони майже всі такі! За рідкісним, звичайно, винятком.

Багатьом українцям це помилкове судження коштувало життя. У перші дні війни, коли ніби розумні люди щиро ділилися, що мовляв бомбардують тільки військові об'єкти, а жити і в окупації цілком можливо, мені криком хотілося кричати, як вони помиляються.

Зрозумійте – нічим людським їх пройняти неможливо. Ні нашим горем, ні демонстрацією руйнувань, масових убивств. Це марно. Їхня влада дбайливо підсовує їм "відмазки" – це вони самі себе бомбардують, "нацики" вбивають мирних жителів, і все це логічно вплітається в нашарування в мозку росіян, адже вони ж розуміють, що в самій Росії це цілком можливо. 

Наслідком такої особливості є те, що росіянам варто тільки засумніватися в силі своїх лідерів, побачити іншу силу, вони легко розвернуть свої переконання на 180 градусів. Якщо ж вони вірять у силу царя, жодні санкції, жодні об'єктивні показники їх ні в чому не переконають. Вони кору жертимуть, але обожнюватимуть свого лідера. І в цьому є ще один стереотип, але вже заходу, який міряє їх по собі. Теж жорстока помилка. 

Ще одним наслідком такого життєвого устрою є те, що найпотужнішим інструментом управління ними є страх. Їм ця емоція знайома найкраще. Страх бути побитим, приниженим, пограбованим із ними все їхнє життя. Навіть гроші їм, здебільшого, потрібні не для того, щоб отримати якісь можливості та свободу, а щоб захистити себе від страху.

Це чітко зрозуміли чеченці під час їхньої війни. Спочатку вони намагалися достукатися через світові та російські ЗМІ, кричачи про те, як мирне місто Грозний розноситься в пилюку, показуючи вулиці, вистелені трупами мирних жителів. Це не справило жодного ефекту. Тоді вони стали різати голови солдатів на камеру та захоплювати заручників. Страх побачити свою кровиночку без марного, але необхідного органа, запустив антивоєнні настрої. Почало згасати.

Але новий російський царець умів, і вміє досі, піднімати ставки. Підірвані будинки породили інший, більший страх і, незважаючи на явні вуха ФСБ, зомбаки благословили його на нову війну.

Чеченцям не залишалося вибору: або терор, або бути повністю знищеними. Підірвані літаки, аеропорт, захоплення заручників у театрі розгорнули страх, і царьку треба було або стерти їх із лиця землі зброєю масового знищення, або купити колаборантів. Купили. Страх пішов і росіяни вдячні за це своєму лідеру. 

У війні з Україною, оскільки вона йде лише на нашій території, вони не мають жодного страху. Саме тому не оголошують мобілізацію. Страху у "глибинного" народу не повинно бути. Влада дуже добре знає силу його впливу.

До нас засилаються найбідніші та найубогіші, готові ризикнути в лотерею, — отримати 300 000 на місяць і залишитися живим, ще й намутити пральну машину з українським інтерфейсом. Те, що ці деграданти утилізуються, нікого в Росії не хвилює і жодної асоціації із собою не відбувається. Це ж не літак і не театр, де кожен може бути. 

Як мені здалося, найсильніші інформаційні моменти цієї війни для росіян були такі:

- відеоролик, де полоненим оркам прострілюють ноги;

- спалений крейсер "Москва", який типу мирно плавав у нейтральних водах із строковиками на борту;

- удари української авіації по Бєлгороду.

Ці події реально викликали в них страх, що з ними може теж щось статися, а не просто безкарно вбивати українців і стирати їхні міста з лиця землі.

Це ж підтверджують і панічні дзвінки від кримчан, які весь цей час чхати хотіли на те, що у нас відбувається, але тепер, почувши, що нам можуть поставити зброю, здатну діставати до Криму, почали нервувати.

За дуже рідкісним винятком, росіяни не здатні співпереживати, відчувати чужий біль, якщо це може торкнутися особисто їх, тоді так – включається режим "паніка".

Росіянин розуміє лише силу та можливість покарання. Їх він шанує та боїться. Щодо решти йому фіолетово.

Нам би подумати над тим, як закошмарити "дорогих росіян", не ставши водночас державою-терористом і не настроївши проти себе чистоплюйський захід. Тоді можна буде говорити про перелом і швидку перемогу. Гори трупів співвітчизників їх не дуже хвилюють, тому підтримувати царька у його шизоїдних планах збирання земель вони можуть нескінченно, якщо це не торкнеться особисто їх. Тим більше, що, поки якийсь віртуальний страх від втрати компенсується цілком реальними 7 млн рублів, таких, що бажають пограти в рулетку, буде чимало.

І останнє. Українці називають росіян "руськими".

Це те, що потрібне їхній пропаганді – мовляв ми всі "руські" і з нами Бог, "руські" не здаються, "руські" своїх не кидають тощо. Їм важливо підтримувати відчуття, що головні в імперії – "руські", незважаючи на те, що питома вага та вплив у РФ цього етносу постійно знижується.

Титульної нації і серед окупантів небагато. Здебільшого це вже завойовані народи: буряти, тувінці, якути, черкеси, дагестанці, чеченці, українці етнічні, переселені до Росії, українці, окуповані на Донбасі, в Криму.

Таке наше ставлення веде, на мою думку, до двох проблем:

- Ми підтримуємо імперську внутрішню політику, розкручуючи "руських", як таких, що "тримають шишку", адже вони з кожним днем її втрачають. І брудну роботу за них роблять нацменшини, які вже навіть не менші за кількістю. Фактор національного вибуху мені здається набагато вірогіднішим, ніж варіанти змови еліт, великого бізнесу або військових. Ці категорії там нагодовані і щасливі, навіть незважаючи на санкції. Але посилення активних національних груп – кавказців, татар, башкирів і особливо українців з окупованих регіонів, що стрімко рвуться нагору, – хвилює московські еліти не на жарт.

- Ми закладаємо можливість індульгенції для тих суб'єктів російської федерації, які беруть активну участь у війні з Україною. Вже зараз починають розганятися тези, що, мовляв, немає провини пригноблених народів, що входять до РФ, у тому, що імперія їх послала на війну. Це все "руські" винні. Мотиви зрозумілі – у разі розвалу федерації, національні республіки хочуть уникнути репарацій та відповідальності за вчинені ними зараз злочини.

Не треба цього робити.

Та й взагалі, час уже розділяти "руських", як національність (а їх досить гідних людей як в Україні, так і в усьому світі), і росіян, як тих, хто прийняв ці правила і став такими як вони. А стати росіянином – істотою з такими характеристиками – може представник будь-якої національності.