Україна в безвиході. Як нам із неї вийти. Є три шляхи, і всі не найкращі

Переговори Макрона-Путіна, заяви Блінкена-Борреля та переговори Шольца-Байдена.

Все це можна звести до кількох ключових висновків.

1. Західні партнери остаточно узгодили між собою, що вони будуть просувати імплементацію Мінських угод як єдиний спосіб для деескалації та компромісу з РФ, найбезболісніший для них і з мінімальним ризиком для їх інтересів (наголошую, ЇХ інтересів, а не наших).

2. У колективного Заходу немає поки що узгодженого плану дій щодо санкційного тиску на Росію. Канцлер Німеччини Олаф Шольц неохоче й розмито говорив про Північний потік-2, а глава німецького МЗС Анналена Бербок взагалі скасувала зустріч із президентом України Володимиром Зеленським. Якщо вірити ЗМІ, через розбіжності щодо Північного потоку-2 та постачання озброєнь. Я гадаю, що загальний санкційний пакет з'явиться, але він буде компромісним.

3. У європейців, американців та росіян склалося загальне бачення набору питань, які має виконати Україна, щоб досягти компромісу — це амністія, автономізація Донбасу та (можливо) прямі переговори з ОРДЛО. Не помічати цього у їхніх публічних заявах – це ховати голову у пісок.

4. У спробі посилити свої переговорні позиції в ЄС і зайняти місце європейського лідера, президент Франції Еммануель Макрон намагатиметься просувати компроміс із РФ як свою дипломатичну перемогу, і Україна йому потрібна для демонстрації "прогресу" у питанні, в якому навіть Ангела Меркель не зуміла досягти успіху.

Перед виборами у травні це саме те. Заодно можна вийти на домовленості з РФ з приводу їхньої військової присутності в Африці, де Париж має навіть більш чутливі інтереси.

5. У німецькому істеблішменті не хочуть вступати в конфронтацію ні з РФ, ні з Китаєм, це вже ясно, як день. Це не подобається американцям, які чинять на них тиск. Шольц, по суті, зберігає курс своєї попередниці Меркель на стратегічну автономізацію зовнішньої політики Німеччини від США, принаймні намагається.

Реакція нашої влади на те, що відбувається, трохи неадекватна. Мабуть, традиції 90-х нікуди не поділися, і ми знову бінарно ділимо світ на "своїх" та "чужих", причому це стосується як малих держав, так і тих, від кого ми залежимо, типу Німеччини чи Франції.

Замість того щоб вивести відносини із Заходом у прагматичне ділове русло, а самим почати диверсифікацію зовнішніх зв'язків через інші регіони, ми пішли в примітивну вузьколобу українсько-центричність у біполярному світі, де є зла, підла "Орда", у якої вся повістка зациклена на Україні, і є чудовий "Альянс", який цілими днями лише й думає, як допомагати нам відбивати атаки орків.

Жодного відхилення в цьому сприйнятті спочатку не закладалося. Тому історії про Китай, Індію, Туреччину чи те, що відбувається в Африці, для нас здавались далекими та несуттєвими.

У результаті ми самі загнали себе у смислову та логічну пастку. Спершу відітнули від себе всі незахідні країни, які не робили того, що ми хотіли, під час голосування за марну резолюцію в ООН.

Потім назвали зрадниками Німеччину і Францію з ідіотськими фразами типу "фрау Ріббентроп" за те, що вони не хочуть розв'язувати всі проблеми за нас і лише на нашу користь. Минулого року прийшло розчарування в США, що, втім, ув'язали з персоною Байдена, ніби чекаючи дива через три роки.

Потім парочка спритних і красивих рухів тіла створили нових героїв — Польщу та Британію, на яких тепер вся надія на порятунок, хоча їхні ресурси та можливості все ж таки обмежені.

Ось так, від одного інформаційно-медійного тотема до іншого, ми й продовжуємо петляти, і навіть називаємо це "стратегією малих альянсів", хоча про жодні альянси зараз не йдеться, надто рано і надто мало ресурсів у це вкладено.

На тлі загострення глобального розлому між Сходом та Заходом, у нас немає жодної цілісної глобальної політики, не кажучи вже про наше бачення свого місця у світі, у тому числі у контексті протистояння Китаю та США. Олімпійська декларація РФ і КНР у цьому контексті ігнорується або сприймається також крізь призму нашого сприйняття часів холодної війни.

Так що з такого глухого кута є кілька виходів, і всі не найкращі:

1. Компроміс з урахуванням Мінська-2 і далі тривала боротьба з його наслідками.

2. Військова ескалація, яка, можливо, змінить баланс у гірший або кращий бік.

3. Петляти ще якийсь час, сподіваючись, що ситуація знову повисне в повітрі, і в нас буде перепочинок, який можна буде використовувати для зміцнення держави, або взагалі не використовувати, і продовжувати скочуватися в дно.