Україно, ти не повинна нам дякувати!

Минулого тижня, коли я подорожував потягом до Києва, українка подякувала мені за підтримку її країни. Я сказав, що вона помиляється: насправді світ має дякувати Україні. "Ми даємо зброю, але ви жертвуєте життями", — пояснив я. На зміну її подиву прийшла певна гордість.

Нещодавній заклик політиків з Великої Британії та Сполучених Штатів до України бути вдячною свідчить про зашорений погляд, оскільки нехтує наявним екзистенційним ризиком для західної демократії та ігнорує мужність України в боротьбі з найбільшою сучасною загрозою.

На саміті НАТО у вівторок міністр оборони Великої Британії Бен Воллес і радник з національної безпеки США Джейк Салліван закликали Україну виявити більше вдячності, до того ж Воллес зазначив, що Велика Британія не є онлайн-крамницею зброї. Воллес і Салліван помиляються. Так, Україна вимушена боротися за своє життя, свободу та навіть своє існування як незалежної нації. Проте вона також воює з режимом, який загрожує всім тим цінностям, що визначають нас як людей вільного світу. Отже, кожна крапля української крові проливається задля спільного блага. 

Хто кому насправді має дякувати в такій взаємозалежній ситуації? Як виміряти, в якому напрямку ця вдячність має йти?

Відповідь можна знайти, застосувавши фінансову концепцію "рентабельності інвестицій", або ж (у контексті боротьби українського народу) "рентабельності жертви". Можна порахувати жертви з українського боку й порівняти їх із віддачею для цієї країни. А потім порахувати рентабельність, що приносить Заходу його "інвестиція" в Україну. Ці підрахунки показують: Захід має дуже непогану віддачу для демократії за дуже скромну жертву — "рентабельність жертви" точно не менша, ніж та, яку отримала Україна.

Або ж можна просто запитати: хто кому більше зробив? Відповідь та ж сама — Україна. Ця країна, змістивши глобальний баланс автократії та демократії в правильному напрямку, зробила для Заходу принаймні стільки ж, скільки Захід зробив для України.

Я можу погодитися з тезою, що у своїй жертві, мужності та рішучості Україна насамперед вмотивована власним виживанням, а не допомогою іншим демократичним державам. Але так само можна сказати, що й інші держави допомагають Україні задля того, щоб їхні цінності мали більше шансів не перетворитися на попіл.

Володимир Зеленський цілком слушно зазначив, що Росія є спільним ворогом усіх демократичних країн і народів. Не варто й забувати, що саме через історичний збіг обставин відповідальність протистояти Путіну лягла на Україну.

Якщо в обговоренні "балансу вдячності" і є якась користь, то вона — в підкресленні того, що Захід допомогає не із суто альтруїстичних мотивів чи на благодійній основі. А позаяк ми всі в одному човні, то, власне, нема потреби будь-кому й дякувати.

Для істориків, що описуватимуть ХХІ століття — якщо воно виявиться історією про перемогу демократії та про свободу для Homo Sapiens, — стане очевидним, що країна, яка протистояла Путіну та здивувала світ, допомагаючи нам не уникнути занепаду цінностей на планеті, не мала нікому дякувати.

Ми не повинні очікувати подяки від Давида, поки він знищує Голіафа задля спільного блага. 

Якби лиш на Заході було більше згоди щодо загрози, яку становить цей Голіаф, ми могли б замість ретельно зважувати, як допомагати Україні, — просто допомагати.

І справді, якщо недостатня допомога перетвориться на втрату свободи як такої, то рахувати гроші — точно не на часі. Оскільки лідери демократій потребують підтримки виборців, вони мають донести до людей: ми не можемо боротися напівсилами, оскільки йдеться про наші цінності.

Наступного разу, коли мені подякує українець, я не буду дякувати у відповідь. Я просто поясню, що жодна цивілізована людина не повинна дякувати іншій за спільне прагнення врятувати цивілізацію.

Переклала на українську Ганна Власюк