Україна має перемогти Росію. На кону не лише наша доля. Але й усього світоустрою

Україна, вірніше її значна частина, протягом кількох сотень років була частиною Російської Імперії. Дуже важливою та значущою її частиною. Можна сказати, що саме після так званого "возз'єднання" України та Росії, за Петра I, московія і стала називатися Російською Імперією.

Не вдаватимуся до подробиць того, як Україна невблаганно і незворотно втрачала гарантовані їй у разі возз'єднання вольності.

Тому було багато причин, зокрема й внутрішні, пов'язані з українським національним характером – невмінням домовитися між собою. Втім, це зараз не має значення, хоча варто іноді подумати, до чого веде парад особистих амбіцій за наявності поряд сильного, хитрого і нещадного ворога.

Зараз про інше.

Україна була важливою частиною імперії – підлеглою, позбавленою самостійності, у багатьох питаннях пригніченою, але язик не повернеться назвати її окупованою.

Незважаючи на багатовікові спроби росіян придушити українську ідентичність, перетворити український народ на ще одне безлике російське плем'я, українці зуміли зберегти якості, які роблять народ – народом, і, водночас, зробили величезний внесок у зростання військової могутності, матеріального благополуччя, культури імперії, приймали найактивнішу участь у управлінні нею. Можна знайти безліч історичних аналогій такого роду симбіозу завойовників та підкорених народів, але, знову ж таки, я говорю не про те.

Українськими руками, хлібом, а трохи згодом і українськими природними копалинами, кувалася міць імперії, її меч, її щит, її добробут. Абсолютна більшість завойованих Росією на сході земель були або непридатні, або слабо придатні до землеробства. Корисні копалини на тих територіях були, а багато яких і зараз залишається, хоч і розвіданими, але їх дуже важко добувати.

Незважаючи на те, що з того часу багато чого змінилося, Україна була і залишається важливою, щоб не сказати, основною складовою успіху російського імперського проєкту. Це добре розуміли і Петро, і Катерина, і Олександр, і Микола, це чудово розумів Ленін, про що писав неодноразово, і зробив усе, щоб включити Україну до більшовицького імперського проєкту. До речі, без допомоги самих українців це навряд чи могло б вийти. Тож невдала спроба повернути незалежність України у 1918-1920 роках та 70 років під комуністичним ярмом, – це знову танець на граблях українського виробництва – збіг обставин, прийняття невірних рішень та горезвісний український характер, описаний приказкою про двох українців та трьох гетьманів.

Серед правителів СРСР етнічних українців було дуже багато, практично вони становили значну частину управлінської еліти апарату придушення, технічної та творчої інтелігенції у більшовицькій імперії.

Сьогодні йде війна за відродження російського імперського проєкту, і президент РФ Володимир Путін, як і Ленін у 1918 році, розуміє, що без України жодної імперії не буде. Його мрія про відродження СРСР нереальна, якщо йому не вдасться захопити Україну та приєднати її до Росії.

Повзучої анексії, як у випадку з Білоруссю, не вийшло, тож мова йде про пряму окупацію з усіма наступними акціями приведення українців до покірності та силового придушення незадоволених та інакодумців.

Він готовий на це піти, щоб потім, поглинувши Україну, рушити далі на Балтійські країни, а можливо, й на південь.

Україна повертатися до імперського проєкту не хоче. Можливо не хоче саме тому, що надто довго була його найкращою та основною частиною.

Сьогодні вона веде війну за своє повернення до Європи, за незалежність і проти імперії та диктатури, як форми правління, чудово розуміючи, що собою являє ця диктатура. Розуміє, як Польща, як країни Балтії, як Грузія, як Молдова та Фінляндія, що перебувають у зоні ризику.

Українська війна з Росією – це визвольна війна, яку ми ведемо не лише за себе, а й за всіх, хто вирвався з-під російського гніту і не хоче туди повертатися.

Без України проєкт Путіна мертвий. Від того, чи переможе, чи програє Україна у цій війні, залежить не лише її доля, а й те, як виглядатиме світоустрій після краху системи міжнародної безпеки, які ризики та які загрози існуватимуть у повоєнному світі.

Ми надто довго були частиною імперії, щоб хотіти до неї повернутися. Імперія годувалася, воювала і керувалася навіть нашими руками. Нехай спробує прожити без нас.

Ми свій вибір зробили та проливаємо за це кров. Не за території – за свободу та майбутнє, в якому не буде диктатур, голодоморів та загарбницьких воєн. За чудове майбутнє для наших дітей та онуків.

І ми не маємо права програти, і ми не програємо.