Святіші за Папу Римського

Навіть після майже двох місяців війни, яку розпочала держава-терорист росія проти України, ми спостерігаємо дивні речі: деякі світові політичні та релігійні лідери закликають до миру та примирення, але уникають промовляти вголос назву держави-терориста та її керівництва на чолі з військовим злочинцем володимиром путіним. 

Назвати когось вбивцею, м’ясником, злочинцем – означає спалити всі мости із ним. Багато хто на цьому наважився, бо збагнув, що дипломатією життя вже не врятувати і агресора треба бити зброєю.

Інші дійсно прагнуть миру й завершення війни та намагаються зберігати хоча б якийсь діалог з вбивцею, аби не спровокувати його на ще більші злочини, від яких постраждають невинні українці. Деякі з них роблять дійсно величезну роботу, аби Україна перемогла.

Треті, уникаючи прямих звинувачень на адресу злочинців, роблять все, щоб примирити сторони, що воюють.

Нині виглядає так, що мости з державою-терористом спалили США, Англія та країни Євросоюзу, зокрема, Польща та країни Балтії. Лідери цих країн назвали речі своїми іменами, і вже лише за це заслуговують на повагу українців.

Але я залишу на кінець другу групу і поки перейду до третьої, до якої, звісно, тепер належить Папа Римський Франциск. 

Його спроби продемонструвати, що народи невинні, нібито вкладаються у християнську мораль. Однак тим самим, він намагається довести те, чого насправді ніколи не було, але про що всі говорять: ніби то церкви відділені від держав та політики загалом. 

Насправді ж це відокремлення, м’яко кажучи, неправда. 

Церква – така сама соціально-політична інституція, як і будь-яка інша, така сама, як, навіть армія чи урядові організації, як волонтерські об’єднання чи система освіти та інші. 

Чому? Тому що все це – об’єднання людей. 

Ті самі люди, які ходять до церкви помолитися та пожертвувати гроші, у той самий час навчаються у світських школах, служать в армії та працюють в уряді чи деінде, а також беруть участь у виборах (політичних, звісно). Незрозуміло, як взагалі можна відокремити в одній людині світськість від церковного та навпаки.

Тому іноді спроби тієї чи іншої церкви літати серед білих хмаринок над кривавими сутичками виглядають не лише нелогічними, а й обурливими для жертв агресії. 

Саме такі спроби бути "святішими за Папу Римського" викликають нерозуміння того, як можна під час війни, під час масових вбивств та згвалтувань з боку так званої армії росії, намагатися вдавати, що мир між народами можливий, при чому саме зараз.

Папа – фігура політична. І, здається, він мав би знати (і він це знає), що примирення неможливе, поки триває війна, поки держава-агресор продовжує війну і не має наміру зупинятися ("все йде за планом"). 

Папу попереджали про це. 

"Коли буде засуджено російського агресора, наступним кроком може бути початок якогось процесу примирення. І це буде довгий процес. Бо процес примирення означає загоєння ран. І без чутливості до жертви цієї несправедливої агресії ми не маємо права, з християнського боку, говорити про примирення", – заявив Блаженніший Святослав, голова Української Греко-Католицької церкви.

Але Папа не послухав. Навіть в рамках однієї церкви розуміння християнської моралі може бути різним – залежно від того, хто є жертвою, а хто стороннім спостерігачем. 

Але тому може бути ще одне пояснення.

Не можна сказати, що війна проти України унікальна. Війни, які почалися через релігійні, расові, політичні та інші різновиди ненависті були й, на жаль, ще будуть, поки на Землі є людство. Але кожна війна має свої особливі історичні корені. 

Українці ці корені знають. Вони знають, що росія віками вбивала українців, і зараз вона знов взялася за стару криваву справу, яку ще не довела до "окончательного решения украинского вопроса". Але нашої історії не знала решта світу. 

Готовий закластися, що ані Макрон, ані Шольц, ані Штайнмаєр та інші поважні люди не знали "природу" наших недружніх стосунків з росією, не знають і досі не хочуть знати. Бо це треба вивчати та витрачати свій дорогоцінний час. Коли путін казав їм, що України не існує, вони не розуміли, про що він і до чого ці слова призведуть, тому лише посміхалися у відповідь, мовляв, так, він божевільний, але ми купуємо в нього газ та нафту. 

Ніхто не хоче занурюватись у чужі проблеми. Маю підозри, що й нинішній Папа теж того не знає і навіть не питає, у чому ж причина цієї війни. 

Але жертви хочуть не просто співчуття – найбільше вони хочуть розуміння. Співчуття без повного розуміння, як так сталося і чому, нічого не варте.

Майже все, що роблять світові інституції та їхні лідери, полягає у спробі завершити війну постачанням зброї та молитвами, хоча очевидно, що перемога України на полі бою буде лише відстрочкою до нової агресії росії, адже її військовою поразкою не будуть ліквідовані головні причини рашизму та його джерела: безкарність, імперскість, шовінізм, фашизм, нацизм, варварство, диктатура, корупція, неосвіченість і так далі. 

Росія ображена на весь світ за своє вроджене рабство, яке стало для росіян нормою життя. Це одна з країн світу, де рабами були не завезені з інших континентів люди, а власні громадяни. І так лишається й зараз, у XXI столітті. 

Чи розуміють все це лідери демократичних країн та найбільших церков світу?  

Кажуть, що українці перемогли росію на інформаційному фронті. Але Україні потрібно буде ще багато зробити, аби світ зрозумів, чому саме ми маємо цю війну. І поки у цьому ми не досягли успіху, про що свідчать спроби примирити українців і росіян під час обстрілів ракетами з боку росії. 

Таке враження, що нам однією рукою дають зброю, а іншою штовхають у "обійми" ворога. Ніхто не хоче усвідомити, що за нашого життя росія не стане демократичною державою, і що росіяни, отримавши від України по зубах, ще повернуться, аби помститися за свою ганебну поразку. Хто вірить, що після цього путіна не буде іншого? Хто, крім Навального, вірить у те, що, якщо росіянам показати правду, вони прозріють? З людьми так не працює, з росіянами – особливо.

Результатом нашої боротьби на світовому інформаційному фронті має стати розуміння кожним, хто ми і чому саме рашизм хоче нас знищити. А для цього ми маємо називати речі своїми іменами і змусити це робити інших.

Поки Папа чи будь-хто інший з голів впливових світових інституцій буде уникати згадування росії та путіна в одному реченні зі словами "тероризм", "вбивця", "тиран", українці й надалі будуть обурюватись та протестувати проти будь-яких спроб досягти миру таким шляхом. І звинувачувати їх у нібито небажанні миру у такий спосіб – це все одно, що благословляти цю війну.

А тепер я повернуся до другого типу – до тих, хто справді докладає всіх зусиль для того, аби ми перемогли. І серед них – президент України Володимир Зеленський. 

Не будучи його виборцем, його підтримую, бо від нього залежить вся країна. Проте я звернув увагу на те, що, кажучи про росію, він уникає промовляти ім’я путіна. Принаймні, він використовує слова "президент рф", "лідер росії" набагато частіше. Може, йому неприємно вимовляти це ім’я. Розумію. Можливо, він гребує промовляти це ненависне слово "путін". Але це теж проблема, бо у зла є ім’я, ми всі його знаємо і не можемо казати щось на кшталт "той поганий хлопець". 

Зло потрібно називати тим, ким і чим воно є, і не намагатись бути святішим за Папу Римського. 

А чи може хтось бути святішим за нього? 

Для мене особисто це вбита росіянами українська дитина, зґвалтована українська жінка, застрелений у власному домі українець та полеглий український воїн. Кожного з них ми маємо назвати поіменно й обов’язково треба назвати імена вбивць. 

Зрештою, історія Ісуса Христа – це й історія його вбивць. 

Нагадайте, що нам відомо про їхнє примирення?