Поради Зеленському та команді: Вісім ключових процесів для України у 2022 році

2021 рік був непростим для зовнішньої політики України. Ми пережили щонайменше дві військово-політичні ескалації з боку Росії, кілька разів "розчарувалися" у підтримці країн Заходу, вступили в енергетичну кризу, повернули Крим на порядок денний, відсвяткували 30-річчя незалежності та все більше втягуємось у міжнародну політику, яку, здається, в Україні до кінця не осмислили.

За підсумками року можна з упевненістю стверджувати, що зовнішня політика президента Володимира Зеленського (і загалом зовнішня політика України) досягла свого неминучого стратегічного глухого кута.

Енергетична криза, що розпочалася з космічного зростання світових цін на газ у жовтні, завдає критичного удару по транзитних позиціях України, оголюючи наші чутливі залежності від імпорту енергоносіїв із РФ та Білорусі. Ситуація на фронті залишається без змін, а переговорний процес щодо Донбасу фактично паралізований.

Країни Заходу поступово виходять на прагматичний діалог з Росією, а США розвертаються у бік Китаю, переорієнтовуючи свої ресурси та пріоритети з Європи, Близького Сходу та Латинської Америки до Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Все це ставить під питання зовнішню політику та політику нацбезпеки України, сформовану після 2014 року, яка спиралася на віру в якнайшвидший вступ до НАТО як головну гарантію захисту від агресії РФ, віру в санкційний тиск як головний інструмент стримування Росії та віру в єдиний антиросійський західний фронт, який підтримуватиме і захищатиме Україну від РФ у всіх сферах і за будь-яких ситуацій.

Очевидно, що за підсумками 2021 року всі ці основоположні твердження були поставлені під сумнів.

Український інститут майбутнього вже традиційно підготував свій прогноз на наступний рік. Міжнародна політика у ньому посіла особливе місце.

Виходячи із ситуації 2021 року, можна виокремити вісім ключових процесів 2022 року, які матимуть безпосередній вплив на Україну.

Перший – це глобальне суперництво США та Китаю. Те, що розпочалося як торговельна війна імені Д. Трампа у 2018 році з метою вирівняти торговельний дефіцит США, переросло у повноцінне політичне, ідеологічне, культурне, інформаційно-психологічне протистояння. Консенсус американських еліт щодо Китаю, сформований ще у роки пізнього Б. Обами, остаточно трансформувався у принципове рішення США призначити КНР "ворогом №1" на наступне десятиліття.

Крім того, що це створює додаткові ризики для світових ринків та ланцюжків виробництва (наприклад, у сфері видобутку рідкісноземельних металів та виробництва напівпровідників), але ще й перекроює світову політичну сцену за новими культурно-ідеологічними та морально-ціннісними лініями розколу, де багатьох держав, що опинилися між двома левіафанами, ставлять у ситуацію жорсткого вибору. Наприклад, через проведення заходів типу "Саміту демократій" на чолі зі Сполученими Штатами, або коли Китай прив'язує свої інвестиції до розриву зв'язків із Тайванем та зменшенням впливу Заходу.

Україна розірвана між КНР та США. Останні для нас є одними з ключових партнерів у галузі безпеки, співпраці по лінії НАТО, спільного санкційного тиску на Росію та постачання озброєння. З іншого боку, Китай є найбільшим торговельним партнером України, на якого припадає понад 15% зовнішньої торгівлі нашої країни.

Суперництво двох країн ставить нас у незручне, невигідне становище, коли Вашингтон та Пекін виставляють додаткові умови для партнерства, що взаємовиключають одне одного та звужують поле маневру для України.

У 2022 році суперництво США та Китаю поставить Україну в ситуацію вибору, через що існує ризик ще більшого обмеження наших маневрів на міжнародній арені, що зрештою послабить здатність України ухвалювати самостійні рішення або коригувати зовнішню політику у бік більшої гнучкості, адаптивності та багатовекторності.

Другий – реконфігурація системи влади у РФ. Зачистка губернаторів у Росії, яку провели у 2016-2020 роках, а також нещодавні парламентські вибори до Держдуми показали, що в оточенні президента РФ Володимира Путіна ще не впевнені, як завершувати політичний транзит, розпочатий 2019 року.

Очевидно, що "кастинг" у наступники Путіна ще не завершений, у президента РФ не розв'язане питання 2024 року, коли він повинен буде вирішити, залишається він при владі чи йде на іншу посаду, менш публічну.

Рух різних елітних груп усередині РФ безпосередньо впливає на Україну, оскільки від цього залежить подальша зовнішня політика Росії, її здатність та бажання домовлятися із Заходом, а також переговорні позиції щодо Донбасу та Криму.

Третій – політичний транзит у Білорусі. За підсумками 2021 року самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко тактично стабілізувався: утримав владу, придушив протести, розсіяв сили політичної опозиції, вбив клин у їхні лави та вийшов на "плато" тимчасового перепочинку. Наступний крок – транзит влади у 2022 році через конституційні поправки, які Лукашенко пропонує як метод врегулювання ситуації.

Транзит дозволить йому провести зміни у політичній системі влади та залишитися в ній. Для України це важливо з погляду двох факторів: залежності від постачання енергоносіїв з Білорусі, що триває, і ризику перетворення країни на ще один плацдарм для Росії. Залежно від підсумку транзиту 2022 року, ми можемо зіткнутися або з Лукашенком, який утримався при владі, але не став слабшим, або з іншим президентом, слабшим і менш досвідченим із демократичної опозиції.

У кожному зі сценаріїв очікується посилення військово-політичної та економічної присутності РФ.

Четвертий – конфлікт Польщі та Євросоюзу. На перший погляд, суперечка між Брюсселем та Варшавою про судову реформу не стосується України безпосередньо. Однак слід розуміти, що ці розбіжності стосуються загалом майбутнього функціонування Євросоюзу. Від того, хто переможе у протистоянні між Польщею та ЄС, залежить, яка модель взаємин усередині ЄС переважатиме у найближчому майбутньому та у якому вигляді Союз існуватиме надалі.

Це важливо, оскільки впливає на євроінтеграційну політику України, ставлячи перед нами питання на кшталт "У якому ЄС ми готові жити?" і "У яку саме Європу ми йдемо: західну чи східну, "нову" чи "стару", ліберальну чи консервативну?".

У 2022 році Україні необхідно буде розпочати дискусію про це, інакше ми ризикуємо зайти в глухий кут з нашими євроінтеграційними планами, коли сформується чітка "розтяжка" між різними європейськими блоками держав, що не схожі у своїх поглядах на світ, цінності, розвиток, культуру та права.

П'яте – наслідки енергетичної кризи. Те, що почалося восени цього року, не може минути безслідно для української економіки та енергетики. Криза, що розпочалася через прискорений "зелений перехід" у Європі, специфіку погодних умов у 2021 році та різкий стрибок цін в Азії в міру виходу місцевих економік з ковідного стану, оголила головну проблему України – неефективність системи управління та критична залежність від зовнішніх гравців у постачанні енергоносіїв.

У 2022 році Україна зіштовхнеться із серйозними проблемами в галузі своєї енергобезпеки, особливо коли буде запущено Північний потік-2, і якщо Росія отримає свої довгострокові газові контракти, які вона намагалася виторгувати, користуючись кризою.

Шостий – зовнішньополітична експансія Туреччини та внутрішні процеси перед виборами президента. У 2022 році в Туреччині розпочнеться період підготовки до президентських виборів 2023 року. На цей час рейтинги правлячої партії AKP і особисто президента Ердогана невеликі, а опозиція готується об'єднатися заради реваншу.

Від політичної ситуації в Туреччині залежатиме весь наш південний дипломатичний фронт, який нині все більше зав'язаний до стосунків з Анкарою. Крім того, підписання з Туреччиною Угоди про вільну торгівлю, яке очікується у 2022-му, може вдарити по деяких секторах української економіки та легкої промисловості.

Сьомий – посилення кризи у відносинах України та Заходу. 2021-й показав, що між Україною та країнами колективного Заходу намітилися серйозні ідеологічні та ціннісні розбіжності. Вони стосуються проведення в Україні політичних та економічних реформ, боротьби з національними фінансово-олігархічними групами, вступу України до НАТО та діалогу з Росією.

У міру загострення цих суперечностей зростає розчарування українців у західному векторі. В умовах відсутності іншого це породжує кризу нашої зовнішньої політики формату 2014-2015 років, коли ще актуальною була віра у якнайшвидшу євроатлантичну інтеграцію на хвилі спалаху війни з Росією.

Восьмий – трансформація регіональних порядків. Зміни у глобальній політиці незмінно ведуть до зрушень лише на рівні регіонів. Війна у Нагірному Карабаху 2020 року відкрила можливість розблокувати транспортно-логістичні комунікації між Центральною Азією, Кавказом та Чорноморським регіоном, даючи Україні можливість до них приєднатися.

Агресивна зовнішньополітична експансія Туреччини та посилення впливу США у Балто-Чорноморському регіоні створила нову геополітичну реальність, у якій стають більш актуальними проєкти на кшталт "Ініціативи трьох морів" та реанімації ГУАМ. Все це створює передумови для України визначитися у 2022 році, як доєднатися до цього порядку денного і як ним скористатися, щоб не випасти з регіональної та міжнародної політики і як найкраще знайти собі роль у новому світовому порядку.