Сім історичних факторів, які визначать долю України та Путіна

Чи переможе Росія? Чи можуть санкції зупинити виконання плану президента РФ Володимира Путіна? Чи може він застосувати ядерну зброю? Війна чи мир: що обере Китай? 

Минуле дає підказки, але не дає чітких відповідей.

Історію дуже важко спрогнозувати, бо немає чіткого "циклу", який дав би змогу пророкувати майбутнє, і більшість катастроф відбуваються поза полем зору. На відміну від ураганів і автомобільних аварій, які ми можемо бодай спрогнозувати, найбільші катастрофи (пандемії і війни) слідують степеневому закону або випадковому розподілу. Вони належать царству невизначеності, або тому, що Нассім Талеб називає "Крайньостаном" у своїй книзі "Чорний лебідь". Вони подібні цунамі, а не припливам.

Ба більше, як я стверджував у своїй книзі "Крах", катастрофи не відбуваються в будь-якій передбачуваній послідовності. Ми зазвичай не стикаємося з однією і тією ж катастрофою двічі. Цього разу ми перейшли від чуми до війни. У 1918 році це був перехід від війни до чуми: столітня війна розпочалася за вісім років до того, як "Чорна смерть" вразила Англію.

Звісно, не все в історії випадково. Російське вторгнення в Україну було неважко передбачити на початку цього року. Вам просто потрібно було сприймати президента Росії Володимира Путіна буквально і серйозно, коли він стверджував, що російський і український народи єдині, і що можливість вступу України в Організацію Північноатлантичного договору або Європейський Союз є червоною лінією; і розуміти, що західні загрози економічних санкцій не зупинять його.

Однак тепер, коли війна Росії проти України триває вже другий тиждень, робити прогнози набагато складніше. Схоже, що діють сім різних історичних процесів, і неясно, який з них відбувається найшвидше. Все, що я можу зробити зараз для мінімального прогнозу, – це застосувати історію, оскільки немає моделі з політології чи економіки, яка дійсно могла би нам тут допомогти.

1. Чи вдасться росіянам взяти Київ за два, три, чотири тижні або ж ніколи?

Днями я чув, як стверджувалося, що російське вторгнення в Україну може перетворитися на "заморожений конфлікт". Я думаю, що це набагато більше схоже на перший гарячий конфлікт часів Другої холодної війни, який буде вирішено доволі швидко. Є підстави вважати, що це перетворюється на путінську версію Зимової війни Сталіна проти Фінляндії в листопаді 1939 року, коли Червона армія зіткнулася з набагато жорсткішим опором, ніж очікувала від фінів. (Саме фіни винайшли Коктейль Молотова, названий на честь міністра закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова.)

Різниця в тому, що Сталін зміг наказати ввести другу, більшу хвилю радянських військ у лютому 1940 року, змусивши фінів прийняти його кабальні умови, включно з поступками 9% довоєнної території Фінляндії. У розпорядженні Путіна не так багато робочої сили і техніки.

Принаймні один військовий аналітик, якого я поважаю, сказав наприкінці минулого тижня, що у російських сил вторгнення залишилося близько двох тижнів, перш ніж серйозні проблеми з матеріально-технічним забезпеченням і постачанням змусять Путіна сісти за стіл переговорів. Я сподіваюся, що це правда. Знаменита 40-кілометрова колона, яка застрягла між Прибірськом і Києвом, є свідченням того, що війна виявилася не тим бліцкригом, якого, мабуть, очікував Путін.

З іншого боку, західні ЗМІ, схоже, надмірно висвітлюють новини про невдачі Росії та недостатньо уважні до того суворого факту, що загарбники продовжують наступати більш ніж на одному фронті. 

Також немає достатнього визнання того, що російські генерали швидко зрозуміли, що їхній план А провалився, і перемикнулися на план Б – масовані бомбардування ключових міст, – сценарій, знайомий за більш ранніми російськими війнами в Чечні й Сирії. Тиждень у політиці може бути довгим терміном, як сказав прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Вілсон. Але це короткий час на війні.

Кращою аналогією, ніж Зимова війна з Фінляндією, може бути радянське вторгнення в Афганістан, що розпочалося у грудні 1979 року. Причина, з якої все переросло в таку затяжну катастрофу для Червоної армії, полягала в тому, що афганські моджахеди були добре забезпечені американською зброєю. Сьогодні українці також отримують значну кількість техніки (зенітні ракети Stinger, протитанкову зброю Javelin, турецькі безпілотники Bayraktar TB2), велика частина якої зараз надходить через кордон з Польщі.

Україна також отримує життєвоважливу допомогу приватного сектора, зокрема, постачання інтернет-терміналів Starlink, які допомагають підтримувати зв'язок, попри російські атаки на телевізійні вежі (не кажучи вже про підтримку морального духу з боку засновника Starlink Inc. Ілона Маска).

Чого я не можу сказати, чи вистачить цієї зброї та іншого обладнання для підтримки українського опору найближчими тижнями. Очевидно, що українці завдають реальної шкоди російській піхоті та бронетехніці, збивають велику кількість низьких вертольотів і літаків. Вони, безумовно, зможуть зробити так, щоби будь-яке просування росіян у центр Києва дуже дорого обійшлося загарбникам.

Але в українців немає захисту від висотних бомбардувань і ракетних обстрілів. Доля незалежної України буде вирішена найближчими тижнями або днями. Якщо українські міста здаватимуться росіянам, ми можемо озирнутися назад і сказати, що західні постачання зброї уряду президента Володимира Зеленського були занадто незначними, занадто пізніми.

2. Чи дійсно санкції спричиняють такий серйозний економічний спад в Росії, що Путін не зможе просто досягти перемоги?

Хтось стверджує, що широта і глибина санкцій, введених щодо Росії, роблять їх безпрецедентними. Я не згоден. Те, як США і Європейський Союз розірвали фінансові зв'язки з Росією, навіть конфіскувавши ті частини резервів російського Центрального банку, які зберігаються за кордоном, лиш нагадує, але не зовсім відповідає санкціям, які Велика Британія і її союзники ввели проти Німеччини на початку Першої світової війни.

Ми повинні пам'ятати, що ці заходи, зокрема, не завдали поразки Німеччині, тому що – як і у Росії сьогодні, у неї були ресурси, щоби бути самодостатньою, хоча санкції, можливо, зробили перемогу Німеччини менш імовірною, збільшивши тяжкість війни всередині країни.

Тоді, як і зараз, дедалі більш авторитарний уряд міг вводити економічний контроль і відволікати ресурси від цивільного споживання на військові цілі, звинувачуючи в позбавленнях ворога. Союзницька "голодна блокада" була потужною темою для німецької пропаганди воєнного часу. Економічна війна між 1914 і 1918 роками не замінювала відряджання британських солдатів на європейський континент, точно так само як цього не було під час наполеонівських воєн проти Франції.

Особливо важко вести чисто економічну війну проти такої величезної і багатої ресурсами країни як Росія. Після 1928 року Сталін ввів автаркію в Радянському Союзі. Путіну це нав'язав Захід. Але не потрібно забувати: Росія може викрутитися, хоча і ціною жорсткої економії.

З кожним наступним тижнем руйнувань українських міст і вбивств українських мирних жителів, подальше посилення санкцій проти Росії здається очевидним. Деякі західні країни вже відмовляються від експорту російських енергоносіїв, наприклад США і Велика Британія (європейці вагаються). З іншого боку, Китай може допомогти Росії подолати економічний шок, точно так само, як протягом багатьох років він допомагав Ірану обходити санкції США, купуючи його нафту.

Найбільш разюча особливість санкцій проти Росії в тому, що західні корпорації вийшли далеко за рамки буквальних вимог уряду. Ніхто не наказував великим американським технологічним компаніям відключати або обмежувати більшість своїх послуг в Росії, але вони це зробили. На відміну від радянських громадян, які звикли до державної монополії на зв'язок, сучасні росіяни стали так само сильно покладатися на великі технології, як і ми. Бути відрізаними від метавсесвіту може виявитися більш психологічно болючим, ніж брак імпортних харчових продуктів.

Економіка Росії зараз переживає такий самий серйозний удар, як і на початку 90-х, коли розпався Радянський Союз і завалилася планова економіка. Вона балансує на межі фінансової кризи, яка призведе до банкрутства банків, різкого зростання інфляції і дефолту принаймні за деякими суверенними боргами. Але навіть щоквартальне зниження валового внутрішнього продукту на 35% не прирікає країну на військову поразку, якщо її літаки все ще можуть літати, а танки все ще стріляють снарядами.

3. Чи прискорює поєднання військової та економічної кризи палацовий переворот проти Путіна?

Сучасна Росія пережила три народні революції ( у 1905, 1917 і 1991 роках). Були вбивства, наприклад, царя Олександра II у 1881 році і Леніна – у 1918 році, і палацові перевороти, такі, що привели Микиту Хрущова до влади у 1953 році і змістили його у 1964 році. 

Але більшість російських правителів помирають від природних причин – навіть Сталін – хоча йому не поспішили надати медичну допомогу, коли у нього стався крововилив у мозок. Президент Борис Єльцин здивував усіх, подавши у відставку напередодні Нового 1999 року без примусу.

Чи може Путін відійти від влади, ставши жертвою власної зарозумілості, недооцінюючи мужність України і економічну міць заходу? Це можливо. Але я би не став ставити долю України на внутрішню політику Росії.

По-перше, репресивний апарат російської державної безпеки, схоже, перебуває в повному робочому стані. Росіян, які протестують проти війни, заарештовують і переслідують. З іншого боку, я не можу уявити собі ризикованішого кроку для представника російської еліти, ніж натякнути одному зі своїх колег навіть на найменшу зацікавленість у поваленні Путіна.

З іншого боку, навіть під час дещо фарсової трансляції засідання Ради Безпеки Росії два тижні тому було очевидно, що не всі в Кремлі були повністю задоволені планом вторгнення Путіна в Україну. Більш правдоподібним, ніж народне повстання або заколот олігархів, є палацовий переворот, очолюваний одним або декількома керівниками Служби безпеки Росії. Люди, які мають повноваження заарештовувати Путіна, – це люди, на яких він розраховує у виконанні своїх наказів про арешт: Микола Патрушев, голова Ради Безпеки і, як і Путін, офіцер КДБ з великим стажем; Сергій Наришкін, голова зовнішньої розвідки; Олександр Бортніков, який очолює Федеральну службу безпеки, наступницю КДБ.

4. Чи може ризик втратити владу підштовхнути Путіна до відчайдушних кроків, наприклад, застосувати ядерну зброю?

Найнебезпечніший аспект війни в Україні очевидний: Росія, хоча і багато в чому ослаблена, все ще є спадкоємицею Радянського Союзу як ядерної держави, на відміну від України, яка відмовилася від своєї радянської ядерної зброї в обмін на гарантію безпеки – Будапештський меморандум 1994 року, який виявився таким, що не працює.

Путін з самого початку зрозумів, що його козир – погрожувати застосуванням ядерної зброї. Ще до початку свого вторгнення в Україну він попередив, що "кожен, хто спробує перешкодити нам..., мусить знати, що реакція Росії буде негайною і приведе вас до таких наслідків, яких ви ніколи раніше не відчували у своїй історії".

Росія, додав він, залишається "однією з найпотужніших ядерних держав" з "певними перевагами в ряді новітніх видів зброї" і що "ні у кого не повинно бути сумнівів у тому, що прямий напад на Росію призведе до поразки і тяжких наслідків для потенційного агресора". Після початку війни він перевів російські ядерні сили на" особливий режим бойового чергування". Іншими словами, в режим підвищеної готовності.

Якщо метою Путіна було утримати членів НАТО від пропозиції прямої військової допомоги Україні, то, схоже, це мало певний ефект. Ідея Польщі та інших країн надати винищувачі Києву була коротко озвучена верховним представником ЄС із закордонних справ і політики безпеки Жозепом Боррелем, а потім згасла, хоча держсекретар США Ентоні Блінкен намагається відродити її, і поляки, схоже, думають, що вони змінюють свої винищувачі МіГ-29 радянської епохи на літаки США, імовірно, щоби МіГи могли відправитися в Україну.

У засобах масової інформації також обговорюється питання про "безпольотну зону" НАТО над Україною, про яку продовжує просити український уряд, але яка, безсумнівно, буде сприйнята Путіним як акт війни. Ніхто з тих, хто обіймає відповідальну посаду, не схвалив цю ідею.

І все ж, це неправильно, щоби загроза застосування ядерної зброї залишалася без відповіді. Під час холодної війни обидві сторони використовували ядерну зброю, щоби залякати одна одну. Чому тоді не сталася ядерна війна, хоча до неї будо дуже близько (особливо під час кубинської ракетної кризи у 1962 році та помилкової тривоги "вмілого лучника" в 1983 році)? Бо кожна зі сторін вірила, що інша здатна перейти до ядерної війни, і ніхто не був впевнений, що обмежена ядерна війна, передбачена Генрі Кіссінджером в 1957 році, не переросте в Армагеддон.

О 23:41 24 жовтня 1973 року, в розпал війни Судного дня, Кіссінджер й інші ключові члени команди національної безпеки президента Річарда Ніксона погодилися підвищити рівень бойової готовності США до Defcon 3 – найвищого рівня готовності до війни в мирний час – щоби гарантувати, що Радянський Союз не відправить війська для підтримки арабських держав, які напали на Ізраїль, але тепер сильно програвали. Водночас вони віддали наказ про великі переміщення військових засобів США, щоб переконатися, що СРСР отримав повідомлення.

Радянські документи свідчать про те, що політбюро не пішло тим шляхом, як і припускав Кіссінджер. Жоден з радянських лідерів, навіть одурманений наркотиками Леонід Брежнєв, який, як і Ніксон, спав у години максимальної небезпеки, не був готовий підірвати світ, щоб врятувати Єгипет і Сирію від поразки. Як висловився майбутній радянський лідер (тодішній голова КДБ) Юрій Андропов: "ми не розв'язуватимемо Третю світову війну".

Сьогодні, однак, все інакше. 

Путін не тільки залякує НАТО, можливо, він домігся чогось більшого, а саме мовчазного визнання адміністрацією президента США Джо Байдена того, що вона не обов'язково завдасть удару у відповідь ядерною зброєю, якщо Росія її застосує. Нездатність адміністрації дати зрозуміти, що вона вживатиме відповідних заходів, узгоджується з тогорічними повідомленнями про те, що команда національної безпеки Байдена розглядала можливість виключення першого застосування ядерної зброї у своїй новій національній військовій стратегії. Ядерні ракети перестають бути стримувальним фактором, якщо одна зі сторін не бажає їх застосовувати.

Путін, імовірно, блефує. Що би було, якби Путін таки застосував тактичну ядерну зброю? Якщо це українське місто, особливо Київ, він напевно спростує своє власне неправдиве твердження про те, що бореться за збереження історичної єдності російського та українського народів.

Росія зазнає поразки тому, що українці використовують зброю, яка постачається кількома країнами НАТО, включно з США і Туреччиною, але загалом вона завозиться в Україну з Польщі. Чи може через це Путін завдати удар по цілі в Східній Польщі – скажімо, в Любліні чи Перемишлі?

Це не можна повністю виключити. І він, безумовно, з більшою ймовірністю зробить це, якщо вважає, що США негайно не вживатимуть відповідних заходів проти російських цілей. Ключовий урок всієї цієї кризи полягає у слабкості з боку США, це робить Путіна сміливішим у своїх кроках. 

5. Чи утримає Китай на плаву Росію, за умови, що він погодиться на компромісний мир, який вони пропонують у ролі посередника?

Нехай ні у кого не буде жодних ілюзій. Путін не розпочав би війну, якби не підтримка китайського лідера Сі Цзіньпіна. Тому росіяни чекали закінчення зимових Олімпійських ігор в Пекіні і лиш тоді напали на Україну. Тепер у китайців є можливість надати Росії економічну допомогу. Питання в тому, чи дасть цей важіль Сі роль посередника, яку відігравав Теодор Рузвельт у 1905 році, коли Росія воювала з Японією.

З ряду повідомлень ми знаємо, що китайська миротворчість цілком можлива. Раніше повідомлялося, що Китай, Франція та Німеччина "координують зусилля з припинення конфлікту". Можна припустити, що ця війна не дуже тішить керівництво Комуністичної партії Китаю, у якого повно своїх проблем з COVID-19, сповільненням економіки і майбутнім з'їздом партії. Вони хотіли спокійного 2022 року.

З іншого боку, ми не повинні недооцінювати близькість відносин Сі та Путіна і ступеня його зацікавленості у перемозі Росії, з огляду на його власні амбіції щодо Тайваню. Припускаю, китайці не робитимуть серйозних дипломатичних кроків до тих пір, поки не переконаються, що вторгнення Путіна повністю загрузло у весняному українському болоті. 

6. Чи проявляється на Заході синдром дефіциту уваги до всього цього?

Весь демократичний світ вже знає словосполучення "Слава Україні!", носить синьо-жовтий одяг, бере участь у проукраїнських демонстраціях.

Зазвичай, громадськість у США проявляє зацікавленість до будь-якого лиха за кордоном близько трьох тижнів (див. тимчасову хвилю обурення, яка стала наслідком виведення американських військ з Афганістану у 2021 році). 

І все ж реакція на вторгнення Росії в Україну більш масштабна і триваліша. Один законодавець США сказав мені минулого тижня, що він "не може пригадати питання, яке більш нав'язливо переслідувало і більше об'єднувало" виборців.

Ми можемо роздумувати про те, чому в американських громадян така реакція на війну в Україні, але головне пояснення – вміле використання президентом України Володимиром Зеленським телебачення і соціальних мереж, щоби завоювати симпатії всього світу. 

Мені пригадується, як британська громадськість у 19 столітті періодично підтримувала етнічну групу, яка бореться за свою свободу. Греки в 1820-х, поляки – в 1830-х, німці та італійці – в 1840-х, болгари – в 1870-х, всі вони викликали пристрасну підтримку у Великій Британії і настільки ж пристрасне засудження деспотичних імперій Османів, Романових і Габсбургів.

Однак напади морального обурення, зазвичай, дають дуже мало практичної користі тим, хто має намір будувати національні держави. Таким був погляд прем'єр-міністра Пруссії Отто фон Бісмарка у 1862 році, коли він заявив: "Великі питання дня розв'язуватимуться не промовами і рішеннями більшості.., а залізом і кров'ю".

Єдине реальне значення обурення західної громадськості діями Путіна – це політичний тиск, який чиниться на Байдена та інших лідерів, щоб вони зайняли більш жорстку позицію щодо Росії.

7. Яким буде супутній збиток

Проблема для Байдена – і скоро вона стане проблемою і для його європейських колег – полягає в економічному збитку, який завдасть ця війна. Інфляційні очікування вже різко підвищилися в результаті надмірних фіскальних і монетарних стимулів, введених на початку минулого року у формі американського плану порятунку і купівель активів Федеральною резервною системою, що тривають. Історія показує, що війни (набагато частіше, ніж пандемії) є найбільш частою причиною стрибків інфляції.

Найвідоміший приклад – те, як війни у 1973 (Йом Кіпур) та 1979 роках (Іран-Ірак) сприяли великій інфляції 70-х років, але є й багато інших прикладів. Щоправда, ціна на нафту сьогодні є набагато меншою складовою індексів економічної активності та споживчої інфляції, ніж 50 років тому. Але було би наївно вважати, що за умов інфляції, яка вже досягла найвищого рівня з 1982 року, додатковий шок від війни і стрімкого посилення санкцій не підлив масла у вогонь.

Навіть якщо росіянам не вдасться перешкодити реанімації ядерної угоди з Іраном, повернення іранської нафти на світовий ринок навряд чи компенсує шок від західних санкцій проти Росії. Ба більше, такі коливання цін не обмежуються нафтою і газом, а зачіпають безліч інших сировинних товарів. Перспектива зриву врожаю зернових в Україні цього року означає значне зростання цін на продовольство зі всілякими наслідками, особливо в країнах, що розвиваються.

Ми також не можемо ігнорувати ризики, які можуть таїтися в міжнародній фінансовій системі. Дуже багато установ безтурботно проігнорували наближення війни, і у їхній власності залишилася велика кількість російських активів, які впали в ціні. Збитки такого масштабу – і ще більше, якщо російська держава не виплатить частину свого боргу, майже завжди мають наслідки. Дефолт Росії за облігаціями в місцевій валюті у 1998 році став важливим елементом краху Long-Term Capital Management того самого року.

Складіть разом ці сім невловимих моментів і ви побачите, наскільки важливими будуть наступні кілька тижнів. Це перша велика криза Другої холодної війни, яка багато в чому схожа на дзеркальне відображення Першої холодної війни, де Китай є старшим партнером, Росія –  молодшим, і гаряча війна йде в Східній Європі, а не в Східній Азії (війна в Кореї в 1950 році). 

Я не знаю, чим закінчиться ця криза, але передбачаю, що вона матиме глибокі наслідки для перебігу супердержавного змагання.

Думку Ніла Фергюсона переклав і адаптував Сергій Громенко, к.і.н, письменник, керівник програми в Ukrainian Institute for the Future