"Референдуми", або Путін максимально підіймає ставки

Отже, у так званих ЛДНР з 23 до 27 вересня включно пройдуть "референдуми" про приєднання до РФ. Аналогічне дійство найімовірніше буде організовано й на окупованих частинах Запорізької та Херсонської областей. Можуть навіть спробувати щось подібне зробити в селах Харківської області, що залишилися під окупацією.

Те, що сьогодні вже 20-те, й "голосування" пройде навіть без ширми подібності до електорального процесу, президента РФ Володимира Путіна не бентежить. Він поспішає й намагається максимально підняти ставки?

Тому є кілька причин:

1. Шантаж із використанням тем енергоносіїв, радіаційної загрози, дестабілізації ринку продовольства не дає результатів.

2. Зона впливу РФ і її політична вага почали танути. Це продемонстрував форум ШОС, що став холодним душем для Путіна. Навіть "найближчі союзники" розпочали дрейф від Росії. Якщо цей процес не зупинити, через шість-вісім місяців може бути пізно. Зупинити можна було б демонстрацією сили успіхами на фронті. Але там усе сумно для Росії.

3. Російська агітаційна машина так і не змогла пояснити населенню, що сталося на Харківщині. Зручна "формула поразки", яку можна представити як "перемога немає". Щобільше, навіть теза про "передислокацію" вже розвалилася: окупанти заявляли про стабілізацію по річці Оскіл, але Збройні Сили України вже давно форсували цю водну перешкоду.

4. На цьому фоні необхідно "кинути кістку" радикалам. А, з іншого боку, дати образ перемоги для населення. Формат якогось аналога "Кримнашу", на думку кремлівських технологів, може спрацювати.

5. Спроба змусити ЗСУ розпочати нову фазу наступу дещо раніше запланованого (протягом найближчих двох тижнів) і, тим самим, створити передумови для часткової невдачі кампанії. Це дозволить спробувати повернути ініціативу та згладить негатив від провалу на Слобожанщині.

6. Якщо позитиву за п. 5 немає, то оголошення територій "своїми" створює передумови говорити не про "СВО", а про "війну". Мовляв, Україна "атакувала" РФ і, як наслідок, активізувати мобілізаційні заходи.

7. Це "година Ч" для тих, хто називає себе союзниками Росії. ОДКБ, щонайменше, Білорусь. Та сама теза: РФ оголошує території "своїми" і заявляє про атаку "російської території", намагаючись пустити в дію пункти договору про колективну безпеку.

8. Референдуми створюють нову тему "запрошення до розмови", принаймні, частину держав ЄС. Росія загрожує масштабуванням "конфлікту" (як війну досі називають низку політиків) і намагається розпочати обговорення як "не допустити цього".

Одним словом, Путіну потрібне заморожування війни з позитивним порядком денним і компроміси з боку України. Логіку вже пояснював. Коротко повторю: стабілізація свого становища (влада), відновлення боєздатності й підготовка до наступного етапу. Разом з тим розрахунок, що "заморожування" викличе політичну кризу в Україні та зменшить обсяги зовнішньої підтримки. Відповідно, можна повертатися до теми війни за п'ять-шість місяців, але вже з іншим балансом сил.

Однак, насправді вибір у Путіна між поганим і дуже поганим. Нічого не робити — означає чекати чергового ляпаса від ЗСУ, бачити зростання невдоволення радикалів і втрачати імідж "воєначальника, вождя".

З референдумом теж ризик. Пропустити черговий удар від ЗСУ, наприклад, одразу після оголошення результатів "за Росію" — масштаб (і ефект від) такої поразки буде в рази більший, ніж спостерігали щодо Харківської області.

І, зрештою, є ще один аспект.

А якщо шантаж і підвищення ставок не спрацює? Зовсім. Тобто РФ оголошує про "приєднання", але на діалог ніхто не йде, окупацію та "збільшення території Росії" не визнають. ЗСУ завдає ударів. РФ просить допомоги в ОДКБ і отримує відмову. Погодьтеся, країнам Центральної Азії, Вірменії зовсім не з рук влазити в російську авантюру.

Залишається білоруський диктатор Олександр Лукашенко? Кремль тиснутиме, розуміючи, що втягування Лукашенка частково розв'яже питання часу для проведення мобілізації.

Але й там є свої "але". Зокрема огляд на позицію Туреччини (а її президент Реджеп Ердоган може і не визнати "референдуми. Точніше, найімовірніше не визнає) й Китаю (для якого така авантюра теж виглядає "не надто красиво").

І, нарешті, є така річ, як настрої всередині країни. Лукашенко чудово розуміє, що залізти глибше в російську авантюру – означає створити реальну перспективу втратити владу досить швидко. А, можливо, і життя.

І ось такий варіант (з відмовою ОДКБ й невизнанням) означатиме для Путіна крах. Тут і тепер. Тому що створювана довгі роки політична конструкція зовнішнього впливу РФ розсипається. А Кремль продемонструє нездатність мобілізувати на своєму боці навіть держави, що сприймалися як російські сателіти.

Вдалі дії ЗСУ на тлі таких процесів будуть схожі на забиття останніх цвяхів у труну з "трупом" сприйняття РФ як "імперії" або, навіть регіонального лідера (не кажучи вже про статус глобальної держави).