Чому Росія таки визнала бойовиків на Донбасі. І як це вплине на світ та Україну

Рішення президента Росії Володимира Путіна визнати незалежність захоплених Росією території Донбасу було швидким і певною мірою очікуваним. Ніхто не був упевнений, що він ухвалить його прямо зараз. Зрештою, у сценарному аналізі розвитку ситуації між Росією та Україною визнання терористичних організацій ЛНР/ДНР вважалося "планом Б" для Кремля.

Переважнішою та ідеальнішою з погляду інтересів РФ була спроба передання окупованого Донбасу Україні назад у рамках "Мінська-2" через компроміс щодо його політичної частини. Принаймні, саме над цим вісім років працювали російські чиновники, які відповідали за переговорний процес, включно з представником Росії в ТКГ з Донбасу Дмитром Козаком, який виглядав на останньому засіданні Ради безпеки РФ особливо жалюгідно та пригнічено.

Зрозуміло, перше запитання, яке у багатьох виникає, — чому Росія таки пішла на визнання самопроголошених республік ЛДНР? Чим у Москві керувалися, коли ухвалювали це рішення, принагідно підготувавши нам цілу ритуально-символічну і бюрократичну виставу у вигляді звернення Держдуми, ухвалення постанови та засідання Ради безпеки, на якій Путін вислуховував "думки" інших членів команди, розподіляючи між ними відповідальність за подальші дії.

Думаю, мотивація РФ складалася з кількох аспектів

Перший і найпростіший — фрустрація через затягування переговорів щодо мінських угод. Я підкреслю: не переговорів із Заходом щодо "гарантій безпеки", а саме щодо "Мінську-2".

Мабуть, у Кремлі вирішили спробувати продавити свої вимоги щодо імплементації мінських угод востаннє, коли була зустріч політрадників країн-учасниць "нормандської четвірки" 26 січня цього року.

Як відомо, тоді, після дев'ятої години розмов дійти до чогось сторони не змогли. Згідно із заявами Козака після зустрічі російські переговорники сподівалися продовжити переламувати нас через коліно на засіданні ТКГ, яке анонсували за два тижні.

Як ми пам'ятаємо, воно не відбулося через загострення ситуації вздовж лінії розмежування на Донбасі.

Найімовірніше, коли стало зрозуміло, що швидко схилити Україну до поступок щодо "Мінська-2" буде складно, у Кремлі перемогла думка тих елітних груп, які виступали проти подальшого продовження цього процесу. Підсумок: раптове збройне загострення на Донбасі, зрив засідання ТКГ та урочиста "смерть" мінських угод сьогодні.

Окрім цього, я гадаю, тут зіграв ще один момент.

США та їхні союзники охоче використовували мінські переговори як незначне для них другорядне питання, яким можна заповнити переговорну повістку з Росією.

Як я писав у січневій статті, американці були готові "піти на поступки лише в якихось технічних моментах, які не торкаються фундаментальних аспектів, таких як юридичні гарантії нерозширення НАТО на схід або визнання за Росією фактичної зони впливу на пострадянському просторі". Для Вашингтона компроміс щодо Україні на базі "Мінська-2" був би кращим за обговорення питань, пов'язаних з переглядом підсумків "холодної війни" та обмеженням ролі євроатлантичних структур у системі безпеки Європи та світу.

Таким чином, рішення Путіна щодо визнання терористичних організацій ЛНР та ДНР знімає питання "Мінська-2" з порядку денного.

Другий аспект – необхідність підкріпити слова діями, щоб не потрапити в "пастку блефу".

Військово-політична ескалація РФ триває з березня 2021 року. Пам'ятається, тоді Росія відступила після Женевського саміту із президентом США Джо Байденом, і на якийсь час ситуація стабілізувалася.

Наприкінці жовтня 2021 року розпочалася нова фаза загострення, причому цього разу за активної участі західних медіа, які активно підігрівали ситуацію навколо України.

Російське політичне керівництво вирішило підвищити ставки у грі, і за останні три місяці з Кремля летіли найрізноманітніші жорсткі та радикальні заяви, а іноді й прямі погрози на адресу України та Заходу. Відповідно, коли Кремль не отримав того, чого хотів, рано чи пізно треба було діяти.

Відразу застосовувати військову силу Путіну було б надто ризиковано. До того ж саме до цього варіанту схилялися всі західні союзники, які малювали швидкі дати російського вторгнення в Україну та окупації половини країни. А визнання незалежності терористичних організацій ЛНР/ДНР — це обмежений, але ефектний крок, який дозволяє президенту РФ зберегти обличчя та продемонструвати серйозність своїх намірів і погроз.

Третій аспект – бажання підвищити ставки.

Треба розуміти, що із визнанням окупованих територій Донбасу гра РФ не закінчується. Можна радіти з того, що тепер "Мінська-2 не буде", проте загальний розклад залишається складним.

Для Москви визнання самопроголошених республік — це захід на новий виток загострення, але вже в зміненому форматі, зі скиданням тих його процесів, які в Кремлі вважали за занадто обтяжливими.

Рішення Путіна визнати бойовиків супроводжувалося одночасним підписанням з ними угод про взаємодопомогу та військовий союз.

Це легітимізує ситуацію, про яку і так усі знали: російські війська тепер можуть відкрито перебувати на територіях окупованого Донбасу, і в будь-якій бажаній кількості з перекиданням відповідних озброєнь.

Це суттєво змінює військовий баланс сил і загострює ситуацію ще більше. Адже логіка конфлікту не змінилася сама собою, змінилися інструменти, за допомогою яких Росія намагалася посилити свій вплив і нейтралізувати нас.

Тепер замість "мінських угод" будуть російські війська за умовними південно-осетинськими та абхазькими сценаріями, які можуть у будь-який момент розпочати операцію з "примусу до миру" або ж допомогти місцевим "народним міліціям" розширити зону контролю бойовиків ДНР та ЛНР до адміністративних кордонів Донецької та Луганської областей.

Четвертий і найскладніший аспект — бажання спонукати до подальшого перелому євроатлантичної архітектури безпеки.

Рішення Путіна – це виклик для регіональної та світової системи.

Я не згоден з тим, що це унікальний прецедент. Визнання самопроголошених республік відбувалися і раніше.

Проте рішення президента Росії ставить питання рубом не так Україні, як Заходу, з ким Путін, я нагадаю, продовжує вести своєрідний діалог. Адже своїм 50-хвилинним бенефісом та рішенням щодо Донбасу Путін не виключив свій діалог із Заходом, а лише з Україною.

В решті Росія продовжує вести ту "глобальну" розмову, яку вони розпочали минулого року про "гарантії безпеки".

Президент Сербії Олександр Вуйчич, коментуючи рішення РФ визнати окуповані території Донбасу, дуже добре помітив цей аспект, сказавши, що дії Москви "змінюють весь світовий порядок".

Кремль кидає виклик Заходу, змушуючи його вести діалог про встановлення нових правил гри в мінливій системі міжнародних відносин. З погляду РФ, вони мають свої інтереси, на які навіть їхні союзники повинні зважати, а раз однополярний ліберальний "американський" порядок помер і світ стає багатополюсним, то й Росії зобов'язані надати гідне місце у цій системі.

Визнання терористів на Донбасі — меседж Путіна про те, що він змушуватиме обговорювати це силою зброї, якщо буде потрібно.

А що далі?

Далі все залежатиме від того, як відреагують інші держави і якою мірою. Від масштабності та рівня санкційного тиску залежатиме подальша військова ситуація в Україні.

Країни Заходу можуть як запровадити одночасно найсильніші санкції (відключення від SWIFT, блокування банків, заборона купувати російський борг на вторинних ринках), провокуючи воєнну відповідь РФ, так і обмежитися "помірним варіантом" (персональні блокувальні санкції, точкові санкції проти високотехнологічного і банківського сектора, експортні обмеження). Як і колись, санкції залишаться предметом політичного торгу.

Введення російських військ на Донбас створює осередок постійної напруженості та воєнного тиску, який може тривати дуже довго. На тлі заяв країн Заходу, що вони не надсилатимуть війська в Україну навіть у разі повномасштабного вторгнення, балансувати присутність російської армії на Донбасі буде важко.

Однак збільшиться військова та фінансова підтримка України, що знову-таки підвищуватиме ставки в цій ескалації на нашій території.

Тепер увесь світ проти Путіна? Ні

Крім того, не варто думати, що зараз через рішення Путіна весь світ проти нього. Насправді, як і було на початку кризи навколо України, так і зараз: країни світу розділені з приводу РФ. На Заході тільки нещодавно погодили компромісний пакет антиросійських санкцій, і то – тільки на випадок "повномасштабного вторгнення" в Україну, і тільки після того, як європейські еліти вимагали прибрати звідти енергетичні санкції та Північний потік-2.

Понад те, низка країн Близького Сходу, Африки, Південно-Східної та Південної Азії, які у майбутньому претендують на більш активну роль у світових справах, у деякому сенсі поділяють претензії, які в РФ висувають домінувальній ролі Заходу у світовій системі. Вони можуть зайняти нейтрально-конструктивну позицію щодо цього протистояння, а тому навряд чи варто очікувати, що вони приєднуються до санкцій проти РФ.

Для таких країн, як Індія, Китай, Іран чи Туреччина російсько-американське протистояння — це важливий процес, який прискорює колапс старого світопорядку, до якого вони також мали претензії і який не обслуговував їхні інтереси.

До речі, Китай у нинішній ситуації залишається лише у плюсі. Рішення РФ змушують США відволікатися на європейський напрямок та реагувати на нього, гальмуючи їхній розворот на стримування амбіцій Пекіна. А у разі подальшої ескалації в Україні, вона ще більше затягне Захід, даючи китайцям достатньо поля для маневру та час на модернізацію своєї армії та зміцнення своєї економіки.

Китай навряд чи підтримає Росію у її рішенні визнати ЛНР/ДНР, проте для КНР ця ситуація може бути вигідною у середньостроковій перспективі.

Нарешті ми підійшли до головного питання. Як рішення Путіна визнати "республіками" окуповані території Донбасу змінює розклад навколо України?

Як я вже сказав, змінюються інструменти тиску.

Безумовною позитивною новиною є "смерть" мінських угод 2015 року . Однак із визнанням їхньої незалежності в Росії залишається варіант нав'язати нам нові політичні угоди, але вже не про реінтеграцію, а про укладання якогось договору з "незалежними" ЛНР та ДНР на чолі з типу "визнаними" лідерами про створення конфедерації.

Вони можуть здійснити це через широкий компроміс (який замислювався на базі "Мінська-2"), або силою зброї, як це було в 2014-2015 роках. Іншими словами, горезвісне питання "прямих переговорів" із лідерами самопроголошених республік залишається актуальним, але вже в іншій формі.

До того ж, рішення визнати ЛНР/ДНР не просто посилює в Україні угруповання російських військ та цементує їхній контроль над Донбасом на довгі роки наперед. Воно ще й актуалізує питання НАТО та ЄС у самій Україні. Адже тепер прихильники євроатлантичної інтеграції знову педалюватимуть питання членства як "гарантії" від агресії РФ.

І тут Заходу знову доведеться пояснювати, чому це складно та ризиковано. У цьому разі рівень розчарування українців у Заході, який почав зростати з минулого року, впаде ще сильніше.

Тризадачність Росії

Зрештою, три рівні завдань, які переслідує Росія у своїй зовнішній політиці: локальний, регіональний та глобальний, залишаються незмінними.

На локальному рівні визнанням Донбасу Росія вирішує завдання підвищення рейтингів серед населення та консолідації свого впливу вздовж "найближчої периферії".

На регіональному рівні Росія вирішила самостійно створити ту реальність, яку вони вимагали від Заходу визнати: їхній власний пояс безпеки і сфера впливу поблизу кордонів.

На глобальному рівні цілі РФ залишаються теж незмінними: все це робиться заради того, щоб "пережити" міжсистемний перехід у міжнародних відносинах, потягнути час і максимізувати свій вплив і прибуток від старого ресурсного устрою (нафта, газ, вугілля) та викроїти собі місце альтернативного центру впливу у багатополюсному світопорядку.

Для України дуже важливо зараз витримати баланс у своїй риториці та не скотитися в якусь крайність.

Крім того, смерть мінських угод має стати головною ідеєю нашого наративу на всіх міжнародних майданчиках. Ключовий простір у нас зараз дипломатичний.

Рішення Путіна дає нам безліч аргументів для посилення своєї позиції з 2014 року та консолідації зусиль для тиску на РФ.