Пінгвінів Трамп тарифами не переможе, але чи витримають європейці?

Напередодні річниці заснування НАТО Дональд Трамп оголосив торгову війну миру та пінгвінам.

Пінгвінів Трамп митом точно не переможе. А ось союзникам (втім, не впевнений, чи вважає він нас ще союзниками) і власній країні він завдасть шкоди. Адже якби він керувався здоровим глуздом і духом союзницьких відносин, такого не сталося б: стаття 2 Північноатлантичного договору наказує чинити прямо протилежним чином — усувати суперечності в міжнародній економічній політиці та заохочувати економічне співробітництво країн НАТО.

Найгірше те, що ця торгова війна ґрунтується на безсоромній брехні, яка стала звичайною справою для адміністрації Трампа. Причиною торгового дефіциту США з іншими країнами хибно оголошено введення цими країнами тарифів на американські товари, а потім багаторазово перебільшується міфічна "великодушність" США, які нібито застосовують вдвічі менші тарифи до цих країн (наприклад, йдеться, що ЄС встановив тариф у 20%, тому що ЄС нібито застосовує тариф у 39% на тлі 38% дефіциту торгівлі).

Загалом, не переймаючись правдою, він каже все, що завгодно, щоб виправдати нападки на союзників... і пінгвінів. Така брехня, що балансує на межі абсурду, вже не дивує. Вона народжується із зовсім іншого світогляду, ніж звичний нам: із презирства до всіх нас і визнання лише грубої сили та грошей.

Згадується відома зустріч із президентом України Володимиром Зеленським в Овальному кабінеті Білого дому, яка також не стала несподіванкою. Трамп та його клуб технологічних олігархів ніколи не приховували зневаги до України.

Публічні міркування про те, що Зеленський сам винен у гніві Трампа, що він нібито спровокував його своїми репліками, що не привів перекладача, насамперед невірні тому, що конфлікт нових республіканців з Україною носить не практичний, а ідеологічний характер — Україну ненавидять саме за опір грубій агресії і цинізму, що укорінюється в міжнародній політиці. Україна, як і Європейський Союз, представляє іншу точку зору на людей, держави та міжнародний порядок.

Україна разом з ЄС сприймається як перешкода, яку треба якнайшвидше усунути, щоб вести справи з російським режимом, що набагато ближче стоять до їхнього кримінального менталітету.

Як то кажуть — лише бізнес (і кримінал), і нічого особистого.

Нам, жителям країн Балтії, варто морально готуватися до того, що це лише початок. У майбутньому на нас чекає ще більш деморалізувальна і приголомшлива реальність. Філософ Гінтаутас Мажейкіс вже звертав увагу на популярні в оточенні Трампа, особливо у Венса та Маска, ідеї так званого руху "темного Просвітництва" (dark enlightenment).

Один із представників цього руху, близький до Венса Кертіс Ярвін, скептично ставиться до демократії, вважаючи, що вона згодом вироджується та перетворюється на олігархію, керовану лівими інтелектуалами. Тому основне завдання Трампа — боротьба з так званою "глибинною державою" (deep state) — або, простіше кажучи, демонтаж професійного держапарату та заміна його лоялістами, а також поступове передання більшості державних функцій великим корпораціям.

Кінцева мета – радикальне перетворення демократичних інститутів США на квазімонархію з безліччю автономних корпоративних міст-держав.

У цьому контексті розвідка та армія потрібні не для забезпечення зовнішньої безпеки, а насамперед для знищення внутрішніх ворогів, які готові чинити опір цьому плану.

Саме в цьому контексті слід розуміти плани Трампа скоротити фінансування Пентагону чи фантазії щодо скорочення військових бюджетів США, Китаю та Росії. План Трампа та його технологічних олігархів — насамперед узурпувати владу всередині країни, а не захищати свободу за її межами. Напад гніву в Овальному кабінеті — підготовка американського суспільства до наступних етапів. Не здивуюся, якщо 9 травня Трамп, а якщо не він, то Венс із Маском, відвідають "парад Перемоги" у Москві, а потім оголосять про сотні мільярдів спільних інвестиційних проєктів із Росією, покликаних компенсувати зростання цін на товари в США після введення мит союзникам.

У внутрішній політиці Трамп, ймовірно, навчатиметься у Віктора Орбана та компенсуватиме падіння популярності інвестиціями авторитарних режимів.

Американцям вселятимуть, що демократія заважає ефективності та економічному зростанню, а державою треба керувати як комерційною корпорацією, ігноруючи цінності та методи заробітку.

Литва також може зіткнутися з вимогами пом'якшити торгівлю зі східними сусідами або гнучко підходити до транзиту через Калінінград. Подібні наміри вже виявляються в рухах на кшталт Зорі над Німаном (литовська правопопулістська політична сила, заснована Ремігіюсом Жемайтайтісом у 2023 році. – Ред.). Сподіваюся, наша дипломатія до цього готується, прогнозує різні сценарії та координує позиції з партнерами у ЄС.

Адже для Трампа Україна, ЄС і заснований на міжнародному праві світовий порядок — це щось схоже на змову опозиційних демократів і дореволюційного ancien régime, який треба змести.

Урок історії

Говорять, історія рідко повторюється, але вона римується. Давньогрецький історик Фукідід в "Історії Пелопоннеської війни" вже описав подібний розвиток подій.

416 року до н. е. на маленький острів Мілос в Егейському морі прибув афінський військовий флот. Послання афінян було простим — здатися і визнати верховенство Афін або згинути. Мілос, менший за розміром, намагався зберегти нейтралітет у війні між Афінами та Спартою, та спробував переконати афінян відмовитися від вторгнення, апелюючи до справедливості, богів (сьогодні сказали б – до міжнародного права) та можливого гніву Спарти.

Але афінянам все це було байдуже. Вони відповіли, що справедливість застосовна лише між рівними (або, як сказав би Трамп — між "тими, у кого хороші карти на руках") — "сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мають". Питання було не в справедливості, а в силі.

Афіни не ворогували з Мілосом — він просто опинився на їхньому шляху і мав стратегічне значення. Якби Мілосу дозволили залишитися незалежним, інші острови теж захотіли б волі. А Спарта надто далеко і воює в першу чергу за себе, а не за інших. Отже, як фізична, так і моральна капітуляція перед афінянами здавалася раціональним рішенням.

Афіни захопили Мілос, знищили та продали в рабство місцевих, а потім колонізували острів. Але ця цинічна імперська зарозумілість їм не допомогла. Жорстокість щодо сусідів викликала не тільки зростання ненависті до афінської гегемонії, а й стратегічне засліплення самих афінян через надмірну впевненість у своїх силах. Намагаючись ще більше розширити вплив, Афіни здійснили Сицилійський похід, який катастрофічно закінчився, що значно послабило їх могутність. Зрештою, віра в те, що "сильні роблять, що хочуть, а слабкі терплять", призвела Афіни до краху та поразки від Спарти.

Фукідід подає цю розповідь не як маніфест realpolitik, а як застереження від подібного мислення. Будь-яка гегемонія повинна дбати не лише про військову та економічну силу, а й про моральну легітимність свого порядку.

Демократичні Афіни у війні зі Спартою могли здаватися світлою стороною, але повіривши, що світом рухає лише сила, вони стали причиною свого падіння.

Головна загроза – нормалізація realpolitik

Сьогодні здається, що світ знову повернувся до законів Дикого Заходу та джунглів. Але саме це — головна небезпека для нас, для Литви та Європи: нормалізація забуття правди та закону, торжество політики, що ґрунтується лише на силі та цинізмі.

Політичні рішення завжди ухвалюватимуться на основі не лише моральних міркувань, але політика взагалі без моралі веде до моральної деградації суспільства та еліт, а в результаті — до краху, як це сталося з Афінами.

Україна — незламна і неймовірно стійка. Вона не здалася 24 лютого 2022 року, коли усі світові медіа писали, що Київ впаде за два–чотири дні. Нині становище України набагато стабільніше. Відвідуючи країну (нещодавно повернувся з Харкова), бачу: українці не піддадуться брехні та шантажу, не зрадять наші спільні принципи та цінності. Вони боротимуться навіть голими руками, як нещодавно зазначив єдиний представник нинішньої адміністрації США, що адекватно виглядає, — голова ЦРУ Джон Реткліфф.

Саме українці перебувають на передовій лінії фронту європейської цивілізації, з якою вони не відступлять, не втративши честі. Для них краще не жити, аніж бути приниженими.

Тим часом економіка Росії поставлена на військові рейки. Останніми місяцями Кремлю стає все важче мобілізувати ресурси для війни. Величезні інвестиції у військову промисловість, підвищення зарплат військовим, компенсації сім'ям загиблих, дефіцит робочої сили ведуть до інфляції — офіційно близько 10%, реально — 20–30% у секторі побутових товарів та послуг. Тимчасовий обрій для перемоги над Україною звужується. Саме економічний перепочинок може бути однією з головних причин, чому Росія взагалі готова говорити про переговори, попри повільний наступ на фронті.

Не зумівши захопити Україну, Росія активізує інформаційну війну, економічний та політичний шантаж. В Україні намагатимуться використати повоєнне розчарування та дискредитувати адміністрацію Зеленського, щоб просунути більш лояльного до Москви кандидата.

У Литві може бути інакше. Найближча мета Росії – використовуючи цинізм, брехню та нормалізацію realpolitik через нову адміністрацію США, переконати наше суспільство, що ми – маленька і незначна країна, яку ніхто не захистить. Тому й інвестиції в оборону не потрібні, адже ми самі все одно не вистоїмо.

Схоже, цим вже заражається нинішній уряд, який лише декларує та імітує мету 5–6% від ВВП на оборону. З реальних кроків видно, що до реальної війни та гібридних загроз Литва все ще не готується і дедалі більше відстає від викликів, з якими вже зіткнулася Україна.

Все частіше звучить, що краще зосередитись на інших сферах, тим самим залишаючи поза увагою оборону та зовнішню політику. Це видно за такими проєктами, як національний стадіон, мільярд на громадський транспорт Вільнюса замість зміцнення цивільної оборони та створення мережі сучасних укриттів, здатних функціонувати як освітні та соціальні установи, чи розробка нереальних планів евакуації Вільнюса замість забезпечення його захисту.

Україна, Грузія, Молдова, Білорусь вважаються сферою інтересів Росії – це фактично визнали і трампісти.

Нам пропонуватимуть стратегію страуса — сховати голову в пісок і чекати на милість від великих.

Суспільство спробують морально роззброїти, позбавивши суб'єктності та перетворивши на об'єкт полювання для Росії. Тоді частина суспільства буде приречена на капітуляцію і, як у 1940 році, просто спостерігатиме, куди все котиться.

Це створення менталітету самознищення та "ждунства" – очікування приходу Росії. Саме цим уже займаються як дрібні проєкти, так і Зоря над Німаном, що діє у регіонах. А Департамент держбезпеки та правоохоронні органи вдають, що нічого не помічають. Можливо, навіть беруть участь, коли прокурор Шимоніс у суді міркує про релятивізм, прирівнюючи засудження агресії до її підтримки, посилаючись на думку лідерів держав (кого ж ще, якщо не Трампа?) щодо війни Росії проти України.

Ми можемо заплющити очі і терпіти ворожу діяльність, доки одного разу не прокинемося в литовській версії "грузинського кошмару" чи режиму Орбана. Або ми можемо почати діяти, хоч із запізненням.

Але озброєння Литви та всієї Європи має бути не лише військовим та економічним, а насамперед — моральним, інформаційним та правовим.

Боротьба триває насамперед за ідеї та за душі людей.

Оригінал публікації