Павло Казарін: Навіщо Путіну Україна

Достатньо подивитись на карту. Протяжність сухопутних російських кордонів – 22 000 км. При цьому сухопутні кордони з країнами НАТО становлять лише 1 400 км. Вступ України до північноатлантичного альянсу збільшить цю цифру приблизно на 2 000 км. Але все це ніяк не підтверджує улюблену кремлівську тезу про те, що Росія перебуває "у кільці ворогів".

Росія вже давно межує з країнами НАТО. Відстань від території Латвії до Москви – 528 км. Відстань від українського кордону до Москви – 415. Ні про яке критичне "зближення дистанції" між північноатлантичним альянсом та Росією у разі вступу України до НАТО просто не йдеться. Але Москва продовжує наполегливо говорити про "критичні ризики" для самої себе.

Насправді Володимир Путін лукавить. Українське питання справді має для Кремля доленосне значення. Але це значення не має нічого спільного з "підлітним часом" і "військовим плацдармом". Усе питання впирається у категорії політичної спадщини.

Наступного року Путіну виповниться 70 років. З одного боку, він цілком може розраховувати на те, що пробуде у владі ще десять років. З іншого боку – вік визначає ризики і змушує думати про п'єдестали та підручники. Будь-який авторитарний правитель рано чи пізно починає міркувати про власне історичне призначення – і ту інтонацію, з якою про нього відгукуватимуться нащадки.

І якщо за "білоруський" напрямок Путін може бути зараз спокійний, то ось "український" він явно вважає своїм незакритим гештальтом. Російська ментальна карта не співпадає з офіційними російськими кордонами – і тому Путін приречений розглядати Україну як "своє", але "відторгнене".

Ми можемо сперечатися щодо редакції сценарію, про який він мріє. Можливо, він хотів би закріпити за Україною позаблоковий статус. Можливо – повного політичного поглинання. Але збереження нинішнього статусу-кво, коли Київ бачить своє завдання у максимальному відокремленні від Росії та "русского міра", напевно, сприймається Володимиром Путіним як образа. Як та помилка, яку нащадки йому можуть у майбутньому і не пробачити.

Вступ України до НАТО загрожує Росії не воєнною складовою питання. Він є небезпечним для Москви тим, що ризикує стати точкою неповернення. Інституційним "рубіконом", після якого Україна остаточно перейде у становище "західного Берліна", а не "східного", як того хотіли б у Кремлі. Якщо північноатлантичний альянс прийде в Україну, то кордон "русского міра" остаточно пролягатиме по українсько-російському кордону.

І все це ніяк не в'яжеться з тим, що російський президент хоче залишити після себе спадщину своїм наступникам. Останні вісім років після анексії Криму він занурює Росію в ізоляцію. Кидає у в'язниці незгодних. Примушує обивателів затягувати паски. Володимир Путін домігся того, що у Росії в світі майже не залишилося країн-союзників. І йому явно потрібно щось, що можна було б покласти на другу чашу терезів як виправдання. Щось, що давало б відповідь на запитання, "заради чого все це було".

А це означає, що у горизонті найближчих років Україні не варто чекати затишшя та спокою. Тому що вся державна машина Російської Федерації приречена вирішувати завдання щодо формування політичної спадщини Володимира Путіна. Цілком можливо, що без "приведення до покірності" сусідньої країни російський президент не розглядатиме питання транзиту влади. Якщо, звичайно, він взагалі має намір поступатися своїм кріслом будь-кому за життя.

А це означає лише те, що "режиму тиші" чекати не варто. Навпаки – варто чекати на найрізноманітніші спроби дестабілізувати Україну. Москві вигідно, щоб українська держава була слабкою. Аби ефективність держуправління у сусідній країні була низькою. Щоб втома від "українського питання" накопичувалася в Європі та США.

І тільки від України залежить, чи вона підіграватиме Росії в цьому сценарії. Тому що за всієї лояльності західних партнерів – вони не робитимуть за Київ його домашню роботу. Президент США Джо Байден не б'є лампочки у під'їздах Саратова та Воронежа.

Але так само він не вкручуватиме їх у під'їздах Харкова та Рівного.

Спеціально для Радіо Свобода