Павло Казарін: Москва та світ

Стенограми зустрічі Джо Байдена з Володимиром Путіним немає і не буде. Нам залишається лише здогадуватися про загальну інтонацію їхньої розмови. Але російський президент занадто довго перебуває при владі, занадто багато наговорив в минулому, а тому нескладно припустити, що саме він готовий пропонувати своєму американському колезі.

Йому важливо, щоб його не принижували.

Ось уже двадцять років він намагається відбудувати те, що зникло в 1991-му. У внутрішній політиці йому час святкувати перемогу. Незгодні мовчать. Ті, що говорять, сидять. Амбітні поїхали. Системну опозицію курує Адміністрація президента, несистемну – ФСБ. Публічна політика обнесена мурами і оборонними ровами.

Але у зовнішній політиці Москва так і не змогла отримати головного – ярлика на князювання. За всього свого показного тяжіння до "суверенітету", за всієї демонстративної позиції "ніхто нам не указ" Кремль відчайдушно хоче того, щоб ця позиція отримала санкцію. З боку тих столиць, з якими Москва ще тридцять років тому сиділа в світовому Політбюро. З боку тих держав, які Кремль тільки і вважає рівними собі.

Москві кортить, щоб її визнали рівною. Щоб не карали і не нехтували. Росія хоче зрівнятися зі своїм радянським батьком. Тому що вона досі продовжує жити в його тіні. І та очевидна дистанція щодо Заходу до СРСР і в його ж ставленні до Російської Федерації, ймовірно, завдає шкоди не менше, ніж підлітку тінь могутнього батька.

Москві дуже хотілося б відновлення попереднього. Їй образлива думка про те, що для Заходу вона – лише одна з периферійних держав-порушниць спокою. Їй кортить, щоби в ній визнали повноправного спадкоємця, у якого є рівно ті самі права, що й у попередника.

Поки цього прийняття і поваги немає – Москва послідовно підвищує ставки. Підвищує рівень конфронтації. Або влаштовує теракти на території європейських країн, розриває дипвідносини і виходить з договорів. Ескалація – не самоціль, а засіб – Кремлю потрібно, щоб Захід погодився з його онтологічною інакшістю. Щоб перестав намагатися зробити Росію "частиною себе". Щоб припинив цікавитися долею російської опозиції, свободою слова і рівнем корупції. Всіма тими речами, що Москва відносить до категорії "внутрішні справи".

Кремль раз-у-раз пропонує Заходу дружити. Проти того, кого він вважає "спільним ворогом". На цю роль сватають міжнародний тероризм, екологічні проблеми, питання Арктики, а тепер ще й пандемію коронавірусу. Росії хочеться, щоб її не міряли загальним аршином, щоби не намагалися зрозуміти західним розумом, а щоб просто визнали – як окреме явище поза класифікаціями. З особливим статусом і спадковими правами.

Вона раз-у-раз просить у Заходу нову Ялтинську конференцію. Взаємне узгодження червоних ліній. Закріплення сфер впливу. Глобального переговорного порядку. І поки їй всього цього не дають – вона продовжує грати мускулами, нагадуючи Заходу про їхню наявність.

Вона хоче бути такою собі річчю в собі, з якою складно домовитися і неможливо не домовлятися. За якою визнають право на відмінності і інакшість. Їй потрібен той самий обряд ініціації, який відкриє шлях з дипломатичних сіней до зали перемовин.

Але в тому й річ, що в переліку російських вимог стоїть "сфера впливу". В яку,  між іншим, потрапляє наша країна. Фактично, Україна стала головною перешкодою на шляху нанесення на політичну карту нової "залізної завіси". Москва хоче бачити її всередині. Сама Україна хоче бачити себе "ззовні".

І це та перешкода, яка ніяк не дозволяє Росії знайти з Заходом компроміс. Та сама перешкода, яка ніяк не дозволяє Заходу піти на компроміс з Росією. Якщо ми хотіли опинитися всередині історичного процесу, то наша мрія здійснилася. З одним лише уточненням.

Бути на передовій – це не так про додаткові права, як про додаткові обов'язки. І якщо Москва намагається домовитися з Заходом в обхід загальних цінностей, то Київ може домовитися з Заходом лише на підставі загальних.

Спеціально для Радіо Свобода