Павло Казарін: Гра в наперстки

Принцип простий. Київ бере на себе зобов'язання. А потім, як правило, починає їх порушувати, сподіваючись, що все зійде йому з рук. Коли ж донори помічають порушення і ставлять запитання – влада і підконтрольні їй балакучі голови починають наввипередки вигадувати відмовки. Жалюгідне видовище, яке можна порівняти лише з його безглуздістю.

Причому, так було і до війни. Весь 2013-й рік Партія регіонів вмовляла Європу заплющити очі на "кейс Тимошенко" і дати Україні Асоціацію з ЄС.

Я чітко пам'ятаю міркування "регіоналів" про те, що доля всієї країни не може залежати від долі однієї людини. Більш того – тоді було чимало проукраїнських експертів, які говорили про те, що угода з ЄС важливіше долі Юлії Тимошенко, тому що наблизить Україну до Європи.

У підсумку, все закінчилося тим, що Москва просто перекупила Віктора Януковича, і він сам в останній момент відмовився що б там не було з Брюсселем підписувати.

Але я просто хочу нагадати, що якби Брюссель тоді надав Україні Асоціацію з ЄС, то Віктор Федорович залишався б легітимним і беззмінним. Більше того – в очах країни він був би головним втіленням проєвропейського курсу України, а опозиція, в якої відібрали б єдиний козир, можливо, далі б зникала з політичної карти країни.

Аналогічні речі відбувалися і після початку війни. ЄС готовий був надати безвіз в обмін на запуск системи електронного декларування. Але неготовність українських еліт ставати прозорими і підзвітними ставило долю угоди під сумнів. І я пам'ятаю, як багато хто в нашій країні стверджували, що Європа має піти Україні назустріч, тому що безвіз сам по собі наблизить Київ до цивілізованого світу.

На щастя, непоступливість Заходу дозволяє нам потроху еволюціонувати. Всупереч короткозорості всіх тих українських політиків, які сподіваються з'їсти рибу не сідаючи в човен. Всупереч гучному хору всіх тих навколовладних спікерів, які вимагали від Заходу виконати свою частину зобов'язань в умовах, коли Київ нехтує своїм "домашнім завданням".

Втім, чужі граблі, схоже, нікого нічому не вчать. І тепер по них вирішила пройтися команда Володимира Зеленського.

Через тиждень в Женеві відбудеться зустріч президентів США і Росії. Українське питання загрожує стати одним з основних – з урахуванням того, що всі нинішні загострення між заходом і Росією почалися з анексії Криму. Один з наріжних моментів пов'язаний із добудовою російського газопроводу Північний потік-2. Того самого, що позбавить Київ не тільки доходів від транзиту, але й додаткових гарантій безпеки – адже тепер будь-яка дестабілізація України не буде чревата для Кремля зривом контрактних зобов'язань з транспортування газу в Європейський Союз.

Видання Axios пише про те, що в планах Білого дому було організувати зустріч Джо Байдена і Зеленського до зустрічі Байдена з Володимиром Путіним. Щоб Київ зміг донести свою позицію до Вашингтона напередодні переговорів з главою Кремля. Але від цієї ідеї США відмовилися. Через те, що команда Володимира Зеленського змінила керівництво Нафтогазу всупереч власним зобов'язанням перед західними донорами.

Україна гарантувала недоторканність реформи корпоративного управління. Вона, в свою чергу, позбавляла держкомпанії прямої залежності від виконавчої влади. Ключові кадрові рішення мала ухвалювати Наглядова рада, що складається з незалежних експертів. Але цієї весни на Банковій вирішили повернути "ручний режим" управління. В результаті Наглядову раду усунули, керівника Нафтогазу відправили у відставку, а на його місце було призначено креатура Кабміну.

В результаті Зеленський зустрінеться з Байденом – але вже після того, як президент США поговорить із президентом Росії. Тому що рішення Києва, впевнений, було сприйняте на Заході як порушення взятих на себе зобов'язань. Як крок у бік від боротьби з корупцією. І заручником цієї ситуації ризикує стати вся Україна.

У цьому святі української неслухняності є щось дивовижне. Особливо, якщо врахувати масштаби викликів, що стоять перед країною. Офіційному Києву час бути "першим учнем". А він продовжує палити за гаражами, сподіваючись, що на іспиті вдасться "пропетляти".

Крим. Донбас. Лінія фронту. Концентрація російських військ на кордоні. Через сім років після початку війни Україна продовжує вирішувати питання, пов'язані з виживанням країни. Але українські еліти в гонитві за ситуативним, схоже, готові жертвувати стратегічними речами. Наприклад, довірою до себе.

Україні не вистояти в цій війні самостійно. Зрозуміло, навіщо Москва робить усе, щоб Київ залишився сам. Але абсолютно незрозуміло, навіщо тим самим вирішила займатися Банкова.

Спеціально для Радіо Свобода