Оголошувати війни Україні невигідно Кремлю. Так вони визнають її як державу. А це невигідно для Путіна

Останні резонансні заяви російських політиків перетворюють країну-агресора на глобальне джерело абсурду. Великою мірою, це завершує процес деміфологізації "великої Росії", проте у Москві всім на це начхати.

Безжальні та безсоромні російські "стратегічні комунікації" дозволили міністру закордонних справ РФ Сергію Лаврову заявити, що "найбільші відчайдушні антисеміти, як правило, євреї". 

Складно було підібрати для цього гірший час, ніж початок травня, коли людство святкує річницю перемоги над нацизмом, а єврейська держава – річницю свого утворення. 

Замість елементарної поваги до близькосхідного партнера – Ізраїлю, Лавров вирішив довести ситуацію до абсурду: спочатку його підлеглі з МЗС звинуватили уряд Ізраїлю у "підтримці неонацистського режиму у Києві", а потім прессекретарка російського МЗС Марія Захарова заявила, що ізраїльські найманці воюють поряд із неонацистами.

Варто нагадати, що Лавров очолює міністерство вже 18 років. Хоча цей дипломат поступається рекорду перебування у головному кабінеті на Смоленській площі, що належить Андрію Громику, власний внесок у відточування образу "Містера Нєт" він зробив чималий. 

Значний ентузіазм Лавров продемонстрував, починаючи з 2014 року, коли почав у різний спосіб виправдовувати російську агресію проти України.

Вибачення президента РФ Володимира Путіна за антисемітський випад Лаврова перед ізраїльським прем’єром Нафталі Беннетом не варто розглядати як тріумф здорового глузду. 

Причина проста – брунатна хвиля антисемітизму в російському суспільстві піднята вправно та продумано, і формальні вибачення не вартують ламаного шеляга. Власне, протягом 10-ти останніх тижнів Росія послідовно руйнувала уявлення світу про себе як передбачувану та цивілізовану державу.

Тому не варто дивуватися, що Росія здійснює інформаційне нагнітання щодо виступу Володимира Путіна 9 травня, формуючи своєрідну паралельну реальність. Страх залишається головним аргументом Росії на міжнародній арені, змінюються лише інструменти залякування. 

День перемоги над нацизмом у радянській парадигмі, яку Росія розвинула, використовуючи "георгіївську" стрічку та "Безсмертний полк", у політичному календарі Кремля посідає особливе місце. Тим більше – зараз, після системних невдач російських військових у війні проти України. 

Однак Путін – не військовий, він колишній представник спецслужб, і цей факт є ключовим для розуміння його modus operandi.

Оголошення загальної мобілізації росіян означатиме фактичне визнання провалу "спеціальної воєнної операції", про успіхи якої постійно заявляють російські пропагандисти. 

Оголошення війни Україні – фактичне визнання її як держави, що для Кремля виглядає вкрай політично невигідним. Тому найбільш вірогідним можна назвати продовження натяків Путіна на можливі жахи для всього світу, маніпуляції з різноманітними сенсами та проведення прихованої маніпуляції. 

Це означатиме, серед іншого, продовження падіння авторитету РФ у світі. 

Росія, звісно, не зупиниться, її зупинять лише українські захисники за допомогою Заходу.