Незручний спадок Андрія Сахарова

У Москві влада зірвала виставку до сторіччя Андрія Сахарова. Чиновники відмовилися погодити цитати вченого і правозахисника.

В принципі, їх можна зрозуміти. Тому що Андрій Сахаров належить до тієї частини російського спадщини, яка надзвичайно незручна для сучасної Росії. Він встиг побувати в опалі при житті, а тепер опинився в опалі посмертно.

Тому що для російської держави вигідний лише один Андрій Сахаров. Той, що створював водневу бомбу. Той, що вивчав керовану термоядерну реакцію. Той, що доктор наук, академік і тричі герой соціалістичної праці.

І зовсім незручний інший Сахаров. Той, що підписував лист до Брежнєва з закликом не реабілітувати Сталіна. Той, що засуджував вторгнення в Чехословаччину. Той, що засуджував репресії і їздив на процеси над дисидентами.

Москві незручний Сахаров-правозахисник. Той, що засуджував введення радянських військ в Афганістан. Той, що був позбавлений нагород і відправлений на заслання. Сахарову дозволять повернутися в Москву лише після початку перебудови. Він помер в 1989 році, не доживши два роки до руйнування імперії.

А тепер імперія воскресла. І намагається знову прибрати ім'я Сахарова з власної історії. Сучасна Росія займається всім тим, що він критикував: вторгається в інші країни, будує залізну завісу і переслідує інакомислення. Цитати радянського фізика-правозахисника на цьому тлі перестають бути історією, а починають звучати як розгромне викриття.

Втім, не Сахаровим єдиним. У дев'яності роки, коли офіційна Росія демонстративно рвала зі своїм радянським минулим, вона впустила в свій пантеон дисидентів. Заборонені автори ставали мейнстрімом. Засекречені архіви – надбанням громадськості. На дуже короткий період замки і заборони були скасовані – і колишні ізгої були поставлені на п'єдестал.

А потім настав відкат. У міру того як Росія скочувалася в імперський рецидив, список "допустимих" і "ігнорованих" героїв був приречений на чергову ревізію. І цей список вже точно не вичерпується одним лише Сахаровим.

Якщо російські чиновники хочуть чистоти жанру, якщо їм до душі ідея зачистки пантеону від неблагонадійних – вони можуть викреслити звідти Довлатова. Того самого, що висміював радянську реальність і вважав Че Гевару бандитом. Навряд чи б Сергій Донатович дотримувався іншої точки зору і про Ігоря Стрєлкова-Гиркина, а тому Москва може сміливо відправляти Довлатова в опалу.

Можна поставити клеймо неблагонадійних на братів Стругацьких. Суцільна націонал-зрада: їх роман "Залюднений острів" прошитий неприємними аналогіями уздовж і поперек. Та й загальна атмосфера російської дійсності все більше нагадує реальність з їх пізніх романів.

У сучасній Росії вже не виходить бути за все хороше проти всього поганого. Прапори невіддільні від цінностей, а епоха лихоліття закінчилася. Кожен змушений давати відповідь на питання – яка сторона барикад йому ближче. І в компанії яких саме фігур з минулого йому особисто затишніше. Тих, що були за державну велич, або тих, що були за свободу?

Як тільки Росія вибрала свій курс – її дисиденти перестали їй належати. Вони перестали бути частиною її музейного минулого, тому що знову опинилися на барикадах. Їх слова і біографії перестали бути главами в хрестоматіях – вони стали етичним камертоном нинішньої реальності. Їх оцінки знову звучать так, ніби написані напередодні в соціальних мережах.

Творчість знову невіддільне від морального посилу, а художній твір – від позиції. Людина для держави чи держава для людини? Право в силі або сила в праві? Яку ціну ти готовий заплатити за "особливу думку"?

Росія перетворюється на все те, з чим боролися дисиденти минулого. І тому вона знову намагається викреслити їх з історії. Промовчати, не помітити, відвести очі. Можливо, хтось в Кремлі вважає, що таким чином можна уникнути неприємних порівнянь і аналогій. Але тільки аналогії та порівняння від цього стають лише рельєфніше.

Спеціально для Радіо Свобода