Національна криза в Україні. Ось що нам потрібно зробити, щоб вирватися у вищу лігу націй

Відомий дослідник, автор багатьох бестселерів Джаред Даймонд у своїй книзі "Переворот" аналізує ключові чинники подолання національної кризи на основі власної моделі, яку він розробив, застосувавши той самий підхід, що психологи застосовують для подолання криз особистісних.

Ця колонка не скасовує необхідності прочитати книгу Даймонда, у якій дослідник детально розбирає ключові чинники на прикладі шести завершених і добре вивчених криз у різних країнах та в різні часи, а також трьох незавершених, що нині тривають. Водночас, щоб зрозуміти нижченаписане, не потрібно попередньо читати книгу чи якісь спеціальні знання. 

Тут йдеться про застосування методики Даймонда для вивчення добре відомої всім нам української кризи — і не стільки для того, щоб зрозуміти наші шанси, скільки для того, щоб їх збільшити.

Нижче розгляну 12 визначених Джаредом Даймондом ключових чинників подолання національних криз, оцінюючи їх в нинішній Україні.

1. Національний консенсус щодо наявності кризи в країні

Подолання будь-якої кризи починається з визнання її наявності. Якщо ви не визнаєте кризу, ви нічого не зможете зробити.

І тут вже чекає перша пастка. Тому що мало визнати наявність кризи — треба її правильно назвати. Неправильне формулювання проблем призводить до хибних шляхів їх вирішення — адже, за влучним висловом данської філософині Лене Андерсен, ми вирішуємо не ті проблеми, які маємо, а ті, які розуміємо.

Зазвичай громадяни країни погоджуються щодо наявності кризи, але мають принципові розбіжності щодо того, якою саме є ця проблема.

Історія знає чимало прикладів, коли ліві вважали проблемою правих, а праві — лівих, замість того, щоб разом визнати спільну проблему, яка коренилася в соціально-економічних реаліях. Ще більше прикладів, коли криза вже давно на порозі, але на неї заплющують очі (колись я назвав це явище "чорний дятел", по аналогії з "чорним лебедем", тільки дятел прилетів вже давно і стукає, але його воліють не чути й не бачити).

Так Україна у 1991-2013 роках заперечувала існування проблеми у відносинах із Росією, хоча територіальні претензії були висунуті ще восени 1991 року.

Війна зазвичай є кризою, яка стукає в двері з невідворотною силою. В Україні майже склався національний консенсус щодо того, що причиною кризи є російське вторгнення, окупація та анексія територій (хоча й тут є меншість населення, що не визнає російської агресії).

Набагато складніше визнати кризу ідентичності: Україна досі не має моделі себе як країни та нації. Це відображається, наприклад, у суперечках стосовно мовного питання та нав’язаного російськими політтехнологами наративу про "сорти українців". Історично ми маємо величезну частку громадян, що розмовляють російською мовою, і не всі суб’єктивно та об’єктивно готові негайно перейти на українську (у тому числі чимало тих, хто нині захищає Україну зі зброєю в руках або ж представляє її на світових спортивних аренах чи музичних сценах).

Що робити з такими людьми? Дозволити їм говорити російською, фактично відмовляючись від домінування української мови? Примусити їх говорити українською, відмовляючи їм в якихось правах, благах чи свободах? Відрізати території з російськомовним населенням? Застосувати інші, ще більш екзотичні методи?

Саме по собі мовне питання не має ваги: за соціологічними дослідженнями, воно турбує зовсім незначну меншість громадян, бо переважна більшість поєднує безумовне визнання статусу української мови із прагматичною побутовою мовною толерантністю. Але час від часу спалахують мовні суперечки, бо розпечена лава невизначеності проривається через будь-який розлом. Хто є українцем? За якими ознаками визначається українець?

Ще складніше визнати демографічну кризу, яка є наслідком довжелезного ланцюга суспільних травм ХХ сторіччя. Йдеться не лише про негативний баланс між працівниками та пенсіонерами, що підриває економіку і тримає країну у пастці бідності. Така велика країна потребує робочих рук, які мігруватимуть сюди, поглиблюючи кризу ідентичності. Кого ми готові прийняти: мешканців Росії, Середньої Азії, Близького Сходу, Африки, Південно-Східної Азії? Чи можна їх асимілювати? Якщо можна, то як, а якщо ні, то що з цим робити? Євген Глібовицький каже, що дуже скоро питання міграції стануть основними темами передвиборчих суперечок, як майже в усіх європейських країнах.

Для повноти картини треба додати, що уособлення кризи, згадане мною вище, торкнулося і нас. Є чимало людей, які вважають основною проблемою України Володимира Зеленського чи навпаки, Петра Порошенка, замість того, щоб визнати, що і Зеленський, і Порошенко (а також всі інші) самі є продуктом кризи, а не її причиною.

Отже, за першим чинником, на мій погляд, Україна має низьку оцінку. Ми не визнаємо сутності кризи, списуємо все на російську агресію чи уособлюємо кризу в певних політиках. Не визнаємо, що недовизначена ідентичність відповідальна за нашу кризу не менше, ніж російська імперія, яка не змирилася з нашою незалежністю. Ми не визнаємо, що частина проблеми знаходиться всередині, а не зовні.

2. Загальнонаціональна відповідальність за здійснення певних кроків для подолання кризи

Завжди є вибір: взяти на себе відповідальність або ж відчувати себе жертвою, почати себе жаліти та звинувачувати інших. Другий шлях приємний, але неконструктивний.

Історія знає чимало прикладів, коли країни під час національної кризи занурюються у жаління себе й самоспівчуття, звинувачення інших та ресентимент, переживання безсилості й марності зусиль, слабкості, неповноцінності й безпорадності. Історія знає чимало прикладів, коли країни рішуче беруть на себе відповідальність за власну долю. Часом одна й та сама країна демонструє в різні часи протилежні підходи — як Німеччина після Першої світової (що призвело до перемоги нацизму та жахіття наступної війни) та після Другої світової (наслідком чого стала відбудова, посилення і демократизація країни).

Україна, на мій погляд, за цим чинником демонструє хорошу позицію. На початку війни замість загальнонаціонального плачу, країна швидко організувала загальнонаціональний спротив агресії. Активна меншість, що сформувала добровольчі, волонтерські та реформаторські рухи, стала основою спільного прийняття відповідальності за країну (саме тут дослідники побачили основну розбіжність між Майданом 2004-го та Майданом 2014-го). Люди, які кинули свої звичні справи і пішли захищати, розбудовувати і змінювати країну, склали достатню критичну масу, аби рух лінії фронту зупинився, а всередині розпочалися зміни.

Важливою й недооціненою ознакою відповідальності стала абсорбція майже 1,8 млн внутрішньо переміщених осіб (у просторіччі – біженців, переселенців). Ця унікальна потужна історія мало вивчена і ще менше комунікована всередині країни та у світі.

Однак невизнані аспекти нашої національної кризи, обговорені вище, вимагають публічного висловлення, діалогу і взяття відповідальності. Це в нас ще попереду.

3. "Спорудження огорожі", окреслення загальнонаціональних проблем, які треба розв’язати

Ніколи не буває так, щоб усе було погано і потребувало змін. Треба виокремити те, що потребує змін, від того, що потрібно зберегти. Це дозволяє знайти точку опори, без якої не можна провадити зміни, й уникнути хаосу.

Україна чітко проголосила ключові проблеми, що потребують вирішення, як у підписаних міжнародних документах, так й устами політиків різних мастей. Боротьба з корупцією, подолання олігархії, запровадження верховенства права, боротьба з бідністю та протистояння російській агресії — про ці речі ви почуєте практично від будь-кого на політичній арені або на звичайній вулиці.

На жаль, значно менше розмов можна почути про інші найважливіші, але фактично невизнані проблеми: про утвердження національної культури як основи для побудови інклюзивної ідентичності; про кризу освіти, що загрожує відкинути країну у нижчу лігу; про економічну свободу, жахливий стан якої посилює бідність та еміграцію.

Отже, підсумкова оцінка, на мій погляд, досить суперечлива.

4. Отримання матеріальної і фінансової допомоги від інших країн

Історія дає чимало прикладів, коли країни у кризі не можуть отримати зовнішню допомогу. Наприклад, у 1938-1939 роках Фінляндія – у протистоянні з Радянським Союзом, та Чехословаччина – у протистоянні з Третім Райхом, не отримали жодної допомоги від союзників.

Україна має (і не цінує) абсолютно унікальну ситуацію: наша країна постійно отримує величезні обсяги допомоги від ключових країн-союзників, від Європейського Союзу та міжнародних організацій.

Але тут є проблема: у відносинах із партнерами панує відвертий обман. Гроші беруться під певні реформи, які не виконуються (і що вони не будуть виконуватися, в Києві знають заздалегідь, а у Вашингтоні, Брюселі, Лондоні тощо — здогадуються). Це дуже ризиковано, бо, з одного боку, звісно, західні партнери вважають себе зобов’язаними допомагати Україні за будь-яких умов (про це мені багато разів говорили західні дипломати й політики); з іншого – обман належить до тих речей, які найменше толеруються.

У підсумку, за цим фактором ми маємо найвищу оцінку, але значний ризик її падіння.

5. Використання досвіду інших країн як взірця для подолання проблем

Жодна проблема не є унікальною: завжди є інші, що переживали подібну кризу. І тим більше, коли йдеться про досить типовий комплекс національної модернізації: запровадити економічну свободу та верховенство права, розбудувати інституції національної держави.

За цим показником Україна потенційно має найвищу оцінку: інші країни та міжнародні організації радо надають нам величезні обсяги інформації щодо успішного досвіду подолання подібних економічних, соціальних, політичних, військових проблем, водночас допомагаючи нам пристосувати ці рішення до наших реалій та святкуючи разом з нами наші успіхи.

Так само й українські громадяни завжди радо роздивляються на всі боки, вивчаючи іноземний досвід (хай навіть у звичайних туристичних подорожах) та демонструючи готовність його запозичувати. Розмов про "третій шлях" останніми роками значно поменшало (ще треба розібратися, що таке "другий шлях", — чи не є він просто гальмуванням на єдиному шляху у прагненні не допустити настання майбутнього).

Україна не має специфічних проблем, з якими би не впоралися колись інші країни: спротив імперській агресії, розбудова державних інституцій, утвердження верховенства права, подолання корупції та олігархії, збільшення економічної свободи, запуск інноваційної економіки та подолання пастки бідності — все це добре вивчені, зовсім не унікальні завдання.

Водночас відсутність опори на базові цінності не дозволяє виокремити з величезного масиву накопиченого різними країнами досвіду саме той, який нам потрібен. Найбільш яскравим прикладом є схиляння перед досвідом "просвіченого авторитаризму" від нав’язливих розмов про Сінгапур до вшанування досягнень Комуністичної партії Китаю. Прихильники українського гетьмана, дуче чи каудільйо, не зважають на принципову неможливість авторитарного шляху розвитку для України — бо для них це спосіб уникнути обговорення спільного майбутнього, спільних цінностей та проблем з ідентичністю. Всім незгодним заткнути пельку і дати лопату в руки, хай будують омріяну Україну.

Іншим подібним випадком є розмови про протекціонізм. Нам нав’язують досвід країн, які ухилялися від вільної торгівлі й розбагатіли, забуваючи сказати, що розбагатіли вони якраз тоді, коли відкрили свою економіку для торгівлі та інвестицій.

Отже, за цим показником маємо загалом дуже хорошу позицію, але внутрішні ризики, пов’язані з ігноруванням базових цінностей.

6. Національна ідентичність

Національна ідентичність означає особливості мови, культури, історії тощо, які роблять країну унікальною й зумовлюють національну гордість, спільність та згуртованість. Цей фактор дає силу, необхідну для подолання кризи.

З одного боку, Україна має надзвичайно сильну ідентичність, з іншого боку, є проблеми з її інклюзивністю — кого вважати українцями? За якими ознаками? Що робити з тими, хто під ці ознаки не потрапляє? (Як зазначено вище, міграція може суттєво збільшити кількість і різноманітність таких людей.) Поки що можна стверджувати, що формула нашої ідентичності скоріше звучить як "Україна — не Росія" (заперечувально), ніж як "Україна — це те й оте" (стверджувально).

Відсутність національного діалогу щодо ідентичності породжує мертві конструкти на кшталт "яка різниця?", що зменшують соціальну згуртованість та поглиблюють потенційні розколи в суспільстві, бо суперечать базовим уявленням про ідентичність.

Національна ідентичність може бути досить мінливою й у різні епохи спиратися на різні засади. Михайло Винницький у своїй книзі "Український Майдан, російська війна" вказує на формування в України після 2014 ідентичності "територіального" типу, що спирається на базове ствердження української незалежності, окремішності, суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів. Ось чому географічний обрис України став таким же популярним, важливим і часто вживаним символом ідентичності, як і герб чи прапор.

Національна ідентичність підживлюється національними міфами — наративами, які найчастіше являють собою суміш об’єктивних фактів із суб’єктивними інтерпретаціями, які підкреслюють цінності, важливі для нації тут і зараз, і замовчують неприємні сторінки історичної пам’яті. Але найкраще працюють наративи, що спрямовані в майбутнє, — ті, що подають історичну пам’ять у такому форматі, який спрямовує рух до бажаного майбутнього. Наприклад, можна подавати історію як безкінечну низку поразок, страждань і принижень, і це буде правда ("українську історію не можна читати без брому", казав Володимир Винниченко). А можна вишукувати в історії перемоги та підсвічувати передусім їх, і це буде правда. Історичні факти нічого не варті без інтерпретацій, поза наративами історії немає, а є лише нагромадження незрозумілих фактів і символів, і наративи не лише впорядковують світ, а й змінюють його. Обираючи історію, ми обираємо майбутнє.

Отже, за цим чинником Україна має досить сильну ідентичність, але вона потребує публічного обговорення проблем, які витісняються у тінь суспільної свідомості, та формування нових українських наративів, що спрямують націю до кращого майбутнього.

7. Чесна національна самооцінка

Чесна самооцінка є підґрунтям для здійснення змін. У випадку країни це потребує якщо не спроби національного консенсусу, то принаймні національного діалогу.

Національна самооцінка складається з двох факторів. По-перше, потрібна інформація має бути наявною і доступною. У нас із цим проблеми: перепис населення відкладений, державна статистика не викликає довіри тощо. По-друге, треба вийти із зони комфорту й усвідомити, перетравити об’єктивну інформацію — а цьому заважає ірраціональний характер людської природи. Ось чому нас так кидає від відчуття ганебної зради до відчуття великої перемоги: емоційна гойдалка розгойдує нас уже восьмий рік.

За цим чинником, на мій погляд, Україна має дуже низький показник. Об’єктивної інформації бракує, вона не стає предметом суспільного обговорення, шматки інформації сприймаються емоційно, радше ніж інтелектуально, і дуже вибірково, часом з позиції прихильності до тих або інших політичних лідерів.

8. Історичний досвід подолання попередніх загальнонаціональних криз

Такий досвід забезпечує впевненість і згуртованість: вижили й перемогли тоді, виживемо й переможемо зараз.

Український історичний досвід минулих століть досить негативний: Україна втратила державність у XVII сторіччі та не змогла її відновити на початку XX. Двадцяте сторіччя загалом пройшлося по Україні катком суспільних криз: Перша світова, втрата незалежності, Голодомор, "розстріляне Відродження", Друга світова, русифікація, Чорнобиль і так далі аж до російського вторгнення та нинішньої війни. На перший погляд, історичний досвід вкрай невдалий.

Але насправді у суспільній свідомості вага подій останніх років більша за невдачі попередніх століть. Майдан та національний спротив агресії багатьом людям дають той необхідний історичний досвід перемог і подолання криз, що є основою впевненості у можливості майбутніх перемог. Та й в історії ми нині шукаємо підтвердження своєї спроможності та джерела впевненості, шукаємо історичні постаті, на приклад яких можна спертися (хоча вищезгадана недовизначеність ідентичності робить певні постаті суперечливими в очах частини громадян, як це було з Миколою Гоголем, Сергієм Корольовим, Миколою Амосовим). Але загалом можна впевнено стверджувати, що українцям є на що спертися у власній історії.

9. Терплячість у подоланні національного фіаско

Останнім часом стало модним слово "життєстійкість" (resilience) — здатність подолати початкові поразки та невдалі спроби і рухатися далі. Перемога з першої спроби не гарантована, ба більше — лише низка спроб, повторюваний пошук шляхів виходу з кризи, просування крок за кроком, засвоєння уроків перших невдач здатні забезпечити знаходження проривних підходів.

Ще одна причина необхідності мати терплячість полягає в тому, що будь-який шлях виходу із загальнонаціональної кризи потребує діалогу між групами, що мають протилежне бачення, а на це потрібно чимало часу. Швидких простих рішень не існує.

Отже, тут йдеться не про те, щоб бути, вибачте за жаргон, "терпилою", а про дорослість, зрілість, готовність до тривалої боротьби на противагу інфантильності з її вірою у казочки та бажанням негайних результатів. Йдеться, якщо хочете, про "зефірний тест" для країни.

І за цим чинником, на мій погляд, Україна має вкрай поганий показник. Українці демонструють бажання всього й одразу, і це можна зрозуміти й пояснити, але важко виправдати.

10. Загальнонаціональна гнучкість залежно від ситуації

Негнучкість, жорсткість, ригідність означає ніколи не змінювати усталені правила поведінки, якою би не була ситуація, як би не повернулося життя. Така риса не дозволяє шукати і знаходити нові шляхи, якими можна вийти із кризи.

Немає абсолютно гнучких чи негнучких націй, кожна нація демонструє гнучкість чи негнучкість щодо різних факторів у різні моменти своєї історії. На мій погляд, Україна ХХІ сторіччя демонструє достатню гнучкість майже у всіх питаннях, окрім того єдиного, де компроміси неможливі та жоден прояв твердості не може вважатися надмірним, — а саме, у питанні незалежності та територіальної цілісності. В усіх інших сферах за сім з половиною років відбувалися часом кардинальні зміни, і суспільство було готове їх прийняти, хоча часто із великим невдоволенням.

11. Національні засадничі цінності

Немає загальнолюдських цінностей, цінності різняться між індивідами та спільнотами. Нація зазвичай має цінності, щодо яких є згода (можливо, несвідома) більшості громадян. Цінності важливі, бо вони є джерелом вчинків та основою вибору в той момент, коли вибір постає.

Засадничі цінності можуть як полегшити вихід із національної кризи, так і утруднити його. Засадничі цінності українців створили потужне підґрунтя як для національного спротиву агресії, так і для суспільних змін. Водночас в економічній політиці саме ті цінності, що допомагали народу виживати протягом поколінь, тепер стають на заваді розвитку (про це пише Володимир Дубровський у книзі "Від гідності до успіху", на додачу можу порадити цю невелику напівжартівливу статтю).

Отже, за цим чинником, на мій погляд, ми маємо гарний показник, але це не знімає необхідності публічного діалогу щодо сфер, де ми загальмували.

12. Свобода від геополітичних обмежень

Географія, природні ресурси, військова та економічна міць дуже накладають обмеження на свободу вибору.

Україна має величезні ресурси та багато союзників навколо себе. Звісно, ми не можемо змінити реальність, в якій поруч із нами знаходиться стара зла й брутальна імперія. Але загалом геополітичний вибір можливий, і він був зроблений Україною у 2014 році, захищений та закріплений в Конституції. Не можна сказати, що свободи вибору в нас не було або нас її позбавили.

Отже, за цим показником в України все гаразд.

Підсумуємо

У мене вийшло вісім позитивних оцінок (хоча по трьох позиціях є суттєві недопрацювання, а ще по двох — величезний ризик втрати надбання), одна суперечлива та три негативних. В цілому, виходить, наші шанси подолати національну кризу є хорошими.

Але колонка написана не заради цього короткого висновку, а заради того, щоб зрозуміти, як збільшити нашу силу і наші шанси.

Що робити?

1, 2. Визнати невизнані аспекти національної кризи: демографічну кризу й майбутню міграцію, відсутність спільного бачення майбутнього країни, держави та нації. Організувати публічний діалог щодо цього.

3, 11. Визначити проблеми культури, освіти та економічної свободи як ключові чинники подолання кризи.

4. Припинити обманювати міжнародних партнерів, що загрожує втратою підтримки. Чітко визначити, хто наші ключові союзники у великій геополітичній грі.

5. Визначити, який саме чужий досвід стане нам в пригоді, та відкинути той, що завдасть шкоди. Організувати публічний діалог щодо цього. Якісно обговорити й обґрунтовано відкинути авторитарний шлях розвитку.

6, 8. Формувати і поширювати українські наративи, що ґрунтуються на минулому, але спрямовані на формування кращого майбутнього.

7. Сформувати об'єктивну, політично незаангажовану оцінку стану справ у країні. Провести нарешті перепис населення.

9. Поширювати критичне мислення та сприяти формуванню дорослості через різноманітні формати громадянської освіти.

(Номери відповідають номерам ключових чинників.)

Ще раз підкреслю: всі мої оцінки дуже суб’єктивні і я готовий до дискусій з тими, хто вважає інакше. Врешті, широкий публічний діалог за допомогою всіх можливих каналів комунікації є запорукою подолання національних криз принаймні останні два сторіччя (а ми нині маємо більше каналів, ніж будь-хто мав ще десять років тому). Навпаки, замовчування та цензура є зброєю тих груп, які прагнуть спинити історичний розвиток.

Ми маємо бути у вищій лізі націй, для цього є всі підстави. Але перемога не гарантована, як і поразка не гарантована. Залежить від нас. Давайте збільшувати наші шанси.

Оригінал