Ми воюємо проти колективної Росії. І кінця цій війні не буде. Вибачте

Україна зараз веде воєнні дії проти Російської Федерації. Але вічну війну ми ведемо проти колективної Росії. Інакше кажучи – проти росіян.

Тому що чинний президент РФ Володимир Путін не ліз би на нашу землю, якби розумів, що його народ проти. 

Навпаки, Путін поліз до нас, тому що його народ за. Його народ прагне цієї війни. Рейтинг Путіна серед його народу через цю війну зростає. Через Бучу, через Маріуполь, через Бородянку. Бо російський народ цього хоче.

У мене немає жодних сумнівів, що ми розіб'ємо російську армію у цій конкретній війні. Так, це буде важко, неймовірно важко, бо їх банально дуже багато. Загине багато чудових людей. І вже загинуло багато. Але ми переможемо.

Але ми переможемо тільки Російську Федерацію. 

Колективні росіяни залишаться – не всі, звичайно, але багато. Вони будуть спорожнюватися у крадені в Ірпені унітази. Гратися зі своїми малолітніми дітьми іграшками з непомітними плямами крові дівчинки з Бучі. Показувати своїм огидним дружинам фотографії з понівечених міст моєї країни.

І їхні діти, вирощені на наших іграшках, виростуть такими самими покидьками, як їхні батьки. І виростять своїх дітей. А ті – своїх.

Просто зрозумійте це. Недостатньо зруйнувати Російську Федерацію. Недостатньо скинути Путіна. Вони всі – путіни. Вони всі – Росія.

Згадайте, як царська Російська імперія на початку минулого століття вела війну за захоплення Західної України. Потім царський режим було повалено, і до влади прийшли комуністи, які заявили, що робитимуть все абсолютно навпаки, не так, як було під час царі.

І що вони зробили першим? Правильно, напали на Україну.

Байдуже, як називається Росія зараз: федерацією, імперію, союзом совецкіх або конфедерацією антісовецкіх – це все одно Росія. Там все одно росіяни. І кожен їхній лідер, який запропонує їм труп української дівчинки, – отримає їхню підтримку. І кожен їхній лідер це знає. А якщо знає, то запропонує. Рано чи пізно.

Чи означає це, що в нас немає вибору?

Якоюсь мірою так. Ми поряд на мапі світу. Ми не можемо відкочувати кудись. Наша земля тут, і вона чудова.

Але це не означає, що ми не можемо перемогти. Це, навпаки, означає, що ми вимушені перемогти. А отже, переможемо.

Але перемагати треба не тільки армію РФ чи Путіна особисто. Перемагати треба колективну Росію. А це – згадуємо 1945 рік – неможливо тільки за стратегії "вийдемо на кордони 23 лютого 2022 року". Це неможливо і за концепції кордонів станом на 2013 рік. Це абсолютно інша задача. Це задача денацифікації 140 млн особєй, які проживають у РФ. 

Це задача, що потребує знищення не тільки політичної системи РФ, але її державності як такої. З повним контролем над ЗМІ, освітою, пропагандою та економікою. Як у 1945-му.

А у 1945-му для цього союзникам знадобилося дійти до ворожої столиці та знищити її. Вщент.

Тому ще раз. Ми переможемо. Варіантів немає. 

Але кого ми переможемо – Російську Федерацію, Путіна чи всю колективну Росію – це велике питання. І це питання головне. Бо від цього залежить інше – коли буде наступна війна, за рік чи за століття.

І повірте, ви хочете знати відповідь на це питання. Якою б ця відповідь не була.