Світ розлюбив демократію і тягнеться до диктатури. Промова Дмитра Муратова на врученні Нобелівської премії миру

Ваші Величності! Ваші королівські вельможності, шановні члени Нобелівського комітету, шановні гості!

Зранку 8 жовтня мені зателефонувала мама. Запитала, що новенького.

- Та ось, – говорю, – мамо, Нобелівську премію отримали...

- Це добре. А що ще новенького?

… – Зараз, мамо, я все тобі розповім.

***

"Я переконаний, що свобода переконань, поряд з іншими громадянськими свободами, є основою прогресу.

Я захищаю тезу про визначальне значення громадянської та політичної свободи у формуванні доль людства!

Я переконаний, що міжнародна довіра, роззброєння та безпека немислимі без відкритості суспільства, свободи інформації, переконань, гласності.

Мир, прогрес, права людини – ці цілі нерозривно пов'язані".

Це з Нобелівської промови академіка Андрія Сахарова, громадянина Землі, великого мислителя. Цю промову прямо тут, у цьому місті, у четвер, 11 грудня 1975 року, прочитала його дружина Олена Боннер. Я вважав за необхідне, щоб ці слова прозвучали тут, у цьому знаменитому на весь світ залі, вдруге.

Чому це так важливо зараз для нас, для мене?

Світ розлюбив демократію.

Світ розчарувався у правлячих елітах.

Світ потягнувся до диктатури.

Виникла ілюзія, що прогресу можна досягти технологіями і насильством, а не дотриманням прав і свобод людини. Такий ось прогрес без свободи. Таке молоко без корови.

Диктатури забезпечили спрощений доступ до насильства.

У нас у країні (у Росії. – Прим. Ред. ), і не тільки у нас, популярна думка: ті політики, які уникають крові, – слабкі люди. А ось погрожувати світові війною – обов'язок справжніх патріотів.

Влада активно продає ідею війни. Під впливом агресивного маркетингу війни люди звикають до думки про її допустимість.

Уряди та близькі до них пропагандисти несуть повноту відповідальності за мілітаристську риторику на державних телевізійних каналах.

Але я бачив інший народ біля інших телевізорів. Чесних та страшних.

Під час чеченської війни на одному вокзалі стояли на рейках п'ять білих вагонів-холодильників. Біля них цілодобово була охорона. Це був морг на колесах 124-ї лабораторії Міністерства оборони. У цих рефрижераторах зберігалися невідомі тіла солдатів та офіцерів.

У багатьох уже не було облич від прямих попадань чи тортур. Начальник лабораторії, капітан першого рангу Щербаков робив усе, щоб не лишилося безіменних солдатів. І в невеликому будиночку біля колій стояв телевізор. У кріслах, як у залі очікування, сиділи матері та батьки зниклих безвісти солдатів. А оператор із відеокамерою транслював на екран одне за одним зображення тіл. Одне за іншим. 458 разів. Стільки військових лежали на полицях цих вагонів за -15 градусах Цельсія у своєму останньому поїзді, що прийшов за маршрутом "Війна – Смерть". Матері, які багато місяців шукали в горах і ущелинах Чечні своїх хлопчиків, побачивши на екрані обличчя свого сина, кричали: "Це не він! Це ж не він!".

А то був він.

Нинішні ідеологи просувають ідею смерті за Батьківщину, а не життя за Батьківщину. Не дамо цьому телевізору знову себе обдурити.

Гібридні бойові дії, трагічна, потворна та злочинна історія з боїнгом МН-17 зруйнували відносини Росії й України, і я не знаю, чи зможуть наступні покоління їх відновити… Тим більше, у хворих головах геополітиків війна Росії та України перестала здаватися неможливою.

Але я знаю – війни закінчуються з упізнанням солдатів та обміном полоненими. На чеченській війні "Нова газета" та наш оглядач майор Ізмайлов змогли звільнити з полону 174 людини. Якщо зараз у моїй новій якості я зможу щось зробити для повернення живих полонених додому, скажіть. Я готовий.

***

Я хочу згадати ще одну людину, яка отримала премію Миру в цьому залі 1990 року.

Москва. Кремль. 18 квітня 1988 року. Триває засідання Політбюро. Один із радянських міністрів вимагає залишити війська в Афганістані, Михайло Горбачов жорстко перериває його: "Припини свій яструбиний клекіт!"

"Припинити яструбиний клекіт!"

Чим не сучасна програма для політики та журналістики – налагодити життя без похоронок? Це складно.

***

У центрі Європи до подій на сході України додалася гра на крові білоруського президента Олександра Лукашенка. Його військові женуть під автоматами біженців із Близького Сходу на шеренги автоматників, які охороняють кордони Євросоюзу. Сторони звинувачують одна одну, а люди, які втрачають розум, опиняються буквально поміж двох вогнів.

Ми – журналісти, наша робота зрозуміла: розділяти факт та брехню.

Нове покоління журналістів-професіоналів уміє працювати з великими даними, з інформаційними базами. І ми вивчили їх, ми знайшли, чиї борти доставляють біженців у цей конфлікт. Лише факти. Білоруські літаки збільшили рейси до Мінська з Близького Сходу восени цього року більш ніж учетверо. Шість рейсів було в серпні–листопаді 2020 року та 27 рейсів у ті самі місяці цього року. 4 500 людей привезла білоруська компанія для можливого прориву кордону цього року, і лише 600 осіб – минулого року. Ще 6000 біженців – уперше така кількість – доставила авіакомпанія з Іраку.

Ось так і організуються збройні провокації та конфлікти, що ведуть до війни. Ми, журналісти, з'ясувавши, як це влаштовано, зробили свою роботу. Далі – справа політиків. Займайтеся.

***

Народ для держави чи держава для народу? Це головний конфлікт сьогодні. Цей конфлікт Сталін вирішував масовими репресіями.

Але практика тортур у в'язницях та під час слідства збереглася і в сучасній Росії. Жорстоке поводження, згвалтування, жахливі умови тримання, заборона на побачення, на дзвінок матері в день її народження, нескінченне продовження термінів тримання під вартою. До суду за ґрати відправляють людей із тяжкими захворюваннями, у них у заручниках хворі діти. І від них вимагають визнання вини без надання доказів.

Кримінальні справи за фальшивими звинуваченнями часто мають у Росії політичний характер. Опозиційного політика Олексія Навального тримають у таборі за неправдивим доносом російського директора найбільшої парфумерної компанії із Франції. Заяву директор написав, але до суду викликаний не був і потерпілим себе не вважає… А Навальний – сидить. Сама ж парфумерна компанія вирішила  відійти убік, сподіваючись, що запах цієї справи не зашкодить аромату її продукції.

На жаль, ми все частіше чуємо про тортури, що застосовуються до ув'язнених та затриманих. Людей намагаються зламати, щоб збільшити жорстокість покарання за рамками вироку. Це дикість.

Я виступаю зараз і тут з ініціативою створення Міжнародного трибуналу проти тортур, завдання якого збирати дані щодо застосування тортур у різних частинах світу та державах. Встановити катів та їхніх господарів, причетних до подібних злочинів.

Сподіваюся, звичайно, насамперед на журналістів-розслідувачів з усього світу. Катування має бути визнано тяжким злочином проти особи. До речі, Нова газета у диджитал-столітті продовжує виходити й на папері. Щоб нас могли читати й у в'язницях: там немає інтернету.

***

Дві тенденції борються наразі у Росії.

З одного боку президент Росії Володимир Путін допомагає встановити пам'ятник до 100-річчя академіка Сахарова.

З іншого боку, в нашій же країні Генпрокуратура вимагає ліквідувати міжнародне товариство "Меморіал". "Меморіал" займається реабілітацією жертв сталінських репресій. А звинувачують його прокурори у "порушенні прав людини"! А може тому, що нещодавно у Росії ФСБ засекретило імена сталінських слідчих та катів.

Нагадаю, "Меморіал" створив Сахаров.

Може, пам'ятник мертвому Сахарову безпечніший, ніж його живий проєкт?

"Меморіал" – не "ворог народу". "Меморіал" – друг народу. Його слід зберігати.

***

Ми, звичайно, розуміємо: ця премія – всій професійній спільноті справжніх журналістів.

Мої колеги викривали технології відмивання і повернули до бюджету мільярди вкрадених рублів, розкривали офшори, зупиняли вирубування сибірських лісів. Держава в результаті підтримала зусилля Нової газети, Еха Москви, Дождя та інших колег із лікування дітей, хворих на рідкісні захворювання, для яких потрібні найдорожчі ліки у світі.

(Я, до речі, сподіваюся, представники фарміндустрії, від яких залежать долі дітей та молодих дорослих з орфанними захворюваннями (включно і зі спинально-м'язовою атрофією (СМА)), сядуть з нами за круглий стіл. Може, вони витратяться на доступні ліки та ранню діагностику-скринінг? Може, багатий світ знайде гроші на кілька тисяч дітей, у яких поки що є життя?).

Ми цю премію передаємо на допомогу хворим людям та підтримку незалежної журналістики.

***

Але журналістика в Росії зараз переживає темні часи.

За кілька останніх місяців уже понад сто журналістів, медіа, правозахисників та НКО набули статусу "іноземних агентів". У Росії це означає одне – "ворог народу". Багато наших колег залишилися без роботи. Хтось мусить виїхати з країни. У людина забирають звичне життя на невизначений час. А може, й назавжди...

Таке траплялося в нашій історії. Наступного року буде сто років, як 29 вересня з Санкт-Петербурга відійшов до Німеччини, в порт Штеттен, "філософський пароплав" – черговий рейс, на якому більшовики вигнали з Росії 300 найвизначніших представників інтелектуальної еліти. На пароплаві "Oberburgermaister Haken" відправили у заслання майбутнього винахідника вертольотів Сікорського, творця телебачення Зворикіна, філософів Франка, Ільїна, Питирима Сорокіна. Найбільший мислитель Микола Бердяєв також був там. Як і всім, йому дозволили взяти піжаму, дві сорочки, дві пари шкарпеток та зимове пальто. Так Батьківщина попрощалася зі своїми Великими громадянами: речі залишайте, а мізки забирайте із собою.

З журналістами та правозахисниками сьогодні картина повторюється. Тільки тепер замість "філософського пароплава" відлітає "журналістський літак". Це метафора, звісно, але десятки представників нашої професії залишають Росію.

А когось позбавили й такої можливості.

Орхана Джемаля, Кирила Радченка, Олександра Расторгуєва, російських журналістів безжально розстріляли в Центральноафриканській Республіці (ЦАР), куди вони приїхали розслідувати діяльність однієї з російських приватних військових компаній. Вдова Орхана, Іра Гордієнко, працює у нас у Новій газеті. З моменту вбивства, 30 червня 2018 року, вона викриває брехню офіційного слідства. Ось вам лише одна деталь: безцінні речові докази: одяг загиблих було просто спалено поліцейською владою ЦАР. Жодних результатів не досягло російське слідство. І міжнародне також. Генсек ООН Антоніу Гутерріш обіцяв сприяти у розслідуванні. Він, мабуть, забув про це. Ось я нагадую.

Мене, звісно, можуть запитати: а навіщо ваші колеги туди полізли?

А щоб свідчити. Щоб довести. Щоб особисто побачити. Щоб, як сказав визначний військовий фотограф Роберт Капа: "Якщо тобі твій знімок не подобається, то ти був недостатньо близько".

"А хіба не страшно?" – найпоширеніше запитання моїм колегам.

А це їхня місія. Коли уряди постійно покращують минуле, журналісти намагаються поліпшити майбутнє.

***

Тому ця премія – всій справжній журналістиці. Ця премія – моїм загиблим колегам із Нової газети: Ігореві Домнікову, Юрію Щекочихіну, Ганні Політковській, Анастасії Бабуровій, Стасу Маркелову, Наташі Естеміровій. Ця премія і живим моїм колегам, спільноті, яка продовжує виконувати професійний обов'язок.

За день до оголошення про цю нагороду ми вшанували 15 років від дня вбивства Ганни Політковської. Вбивці отримали справедливі вироки, але замовника злочину не знайдено, а термін давності минув. Офіційно заявляю: редакція "Нової газети" цей термін давності не визнає.

***

У російській і англійській, та інших мовах є приказка: "Собака гавкає, а караван іде " – " The dog bark's, but the caravan goes on ". Її трактують так: руху каравану вперед ніщо не завадить. Іноді влада так зневажливо говорить про журналістів: "Вони гавкають, але ні на що не впливають".

А я нещодавно дізнався, сенс приказки має протилежне значення: караван іде вперед, бо собаки гавкають. Гарчать і кидаються на хижаків у горах та пустелях. І рух уперед можливий лише, коли вони супроводжують караван.

Так, ми гарчимо і кусаємо. У нас ікла та хватка. Але ми є умовою руху. Ми – антидот від тиранії.

***

PS

Я хотів заощадити час.

Але прошу вас встати і вшанувати хвилиною мовчання наших із Марією Ресса (філіпінська журналістка, якій разом із Дмитром Муратовим вручили Нобелівську премію миру. – Ред.) колег-репортерів, які віддали життя за цю професію, і підтримаємо тих, хто зазнає переслідувань.

Я хочу, щоби журналісти помирали старими.

Відео Церемонії вручення Нобелівських премій 2021 – тут. Звернення Дмитра Муратова дивіться з 1:17:27.