"Корейський сценарій" від Путіна: чому "двох Україн" не буде

Сама полеміка про те, що результатом війни в Україні може бути якийсь "корейський варіант", розділ країни за власною "38 паралеллю", схоже, відображає нерозуміння учасниками цієї дискусії – навіть якщо серед них опиняються такі високопосадовці, як експрезидент РФ Дмитро Медведєв – самої суті того, що відбувається в російсько-українській війні.

Після Другої світової війни статус Кореї як самостійної незалежної держави визнано практично всіма державами, навіть тими, хто ще недавно претендував на територію цієї країни та вплив над нею. Часи заборон на корейську мову та культуру, презирства до корейського народу та його цивілізації пішли у минуле. Саме визнання Кореї та корейців – один із важливих, хай і не дуже історично помітних для нас результатів Другої світової війни, справжнє торжество справедливості.

Однак уявлення про те, якою стане нова Корея, у союзників з антигітлерівської коаліції були різні. Сталінський Радянський Союз – незабаром до нього приєднався і Китай, у якому в громадянській війні перемогли комуністи Мао Цзедуна – прагнув появи комуністичної Кореї. А Захід, насамперед Сполучені Штати, вважав, що корейський народ має право на власну демократичну державу. Саме тому, після захоплення комуністичним режимом Кім Ір Сена півдня країни, Рада Безпеки ООН (тоді бойкотована СРСР, а місце Китаю в ній займали представники Китайської Республіки на Тайваню) відправила на Корейський півострів миротворців для протидії окупації. Але при цьому, повторюся, ніхто не ставив під сумнів право Корейської держави на існування.

Конфлікт Росії та України – упевнений, зовсім інша історія. Україна для Росії, схоже, – Корея не після, а до Другої світової війни.

Російське керівництво відмовляє Українській державі у праві на існування, з презирством відгукується про український народ і мову, вимагає, щоб українці користувалися не своєю мовою, а мовою сусідньої Росії. Тобто робить усе те, що до Другої світової війни та у воєнні роки робили на Корейському півострові окупанти.

Якби Кремль хотів появи "другої України", про яку нещодавно писав у "Известиях" Віктор Медведчук (обвинувачений у державній зраді проти України та кум президента РФ Володимира Путіна. – Ред.), така "друга Україна" з'явилася б уже у 2014 році в Криму. Нема чого було б позбавленому посади президента України Віктору Януковичу тікати в Ростов, він міг би сформувати альтернативну владу в Сімферополі. Навіть якщо не в Сімферополі – то в Донецьку вже напевно. Ось вам і "дві Кореї", демократична та проросійська, ось вам і новий Кім Ір Сен.

Але нічого подібного не сталося. Ні 2014 року, ні 2022 року. Щоразу території, які могли б стати "базою" для "другої України", не просто окупувалися, а й анексувалися. І, вибачте, це цілком логічно. Навіщо Путіну потрібна "друга Україна", якщо він не вірить в існування першої? Якщо він готовий порушити міжнародне право, щоб приєднати український Крим, щоб діти у Мелітополі чи Бердянську навчалися чужою мовою та читали книги про чуже життя, щоб позбавити цілий народ його власної ідентичності. І що у цьому нового? Гітлер був готовий погодитися з декоративною французькою "державністю" зі столицею у Віші, але Чехію чи Польщу перетворив на колонії Рейху без права на ідентичність, а євреїв просто хотів стерти з лиця землі. Володимир Путін також відмовляє українцям у праві на ідентичність, а в Криму нівелює саму суть суверенітету, пов'язаного з правами кримських татар.

Тому, певен, жодних "двох Корей" не буде. Може бути або поразка агресора та торжество міжнародного права, або продовження окупації українських земель Росією – і на окупованих територіях, думаю, так само заперечуватиметься, придушуватиметься і знищуватиметься українська ідентичність.

Володимир Путін просто не залишає українцям і цивілізованому світу вибору: його успіх – це загроза людяності.

Спеціально для Крим.Реалії