Коли не хочеш бути президентом. Рецензія на книгу експрессекретарки Зеленського – Юлії Мендель

Глибоко за північ я закінчив читати книгу Юлії Мендель "Кожен із нас президент". За кілька годин до цього я вже знав, що буду робити після того, як дочитаю останні рядки, написані колишньою прессекретаркою президента України Володимира Зеленського.

І ось, читаю "...Як тільки ми знизимо градус неприйняття іншого і подивимося на себе відверто, ми станемо набагато дорослішими, адже тоді ми будемо більше цінувати одне одного і те, що вже стало нашим досягненням, – нашу улюблену Україну, в якій кожен вже – Президент". Кидаю погляд на довідкові дані – тираж 2 000 примірників, закриваю і... Відразу беру іншу книгу, яку заздалегідь поклав поруч із собою. Неважливо, що це була за книга. Уявіть собі, будь-яку. Важливо, що мені треба було перебити нудотний присмак від книги Юлії Мендель. Від погано написаного тексту, що складається з набору штампів; неприкритого, що межує з релігійним екстазом, захвату персоною Володимира Зеленського; праведного, з точки зору автора, обурення на адресу Петра Порошенка. А ще в цьому тексті багато, дуже багато плоскої і банальної філософії.

Тільки Юлія Мендель зможе розповісти вам, чому вона вирішила написати цю книгу так, як вона її написала. Немає сенсу здогадуватися про мотиви. Точно так, як і аналізувати творчий шлях автора, і те, завдяки чому вона опинилася на посаді прессекретаря.

Давайте відверто – подібна "хвилина слави" випадає не всім і нечасто. Я не вважаю Мендель успішною прессекретаркою. Спікером, в сенсі "виразником думки" адміністрації президента, – вона не стала. І запам'ятаємо ми її (якщо запам'ятаємо), то більше за якимись скандалами і нарядами. Так що давайте не будемо говорити про автора. Але ми можемо поговорити про те, що він написав.

У цій книзі ви не знайдете жодної згадки про неправильні рішення, зроблені Володимиром Зеленським. Жодної. В уяві автора він бездоганний.

В принципі, те, як Юлія Мендель пише про Володимира Зеленського, так який-небудь чернець цілком може писати про те, що він думає про бога. У всіх (за винятком однієї) главах книги передує цитата Зеленського. Він – господар свого слова ("другого лютого 2021-го Зеленський довів, що не говорить даремно"). Він, як свого часу Ленін, простий і "...не затьмарений славою, і що виховання і простота – найважливіші риси його особистості". Він – стратег і провидець – оскільки "...бачення Володимира Олександровича була довгостроковим, він розумів, що головним двигуном до закінчення війни могли бути тільки самі люди". І таке інше. Те, що людині і політику властиво помилятися, приймати неправильні рішення, соромитися їх, а іноді і виправляти, в голову мабуть не приходить. Зеленський у цій книзі – ікона. Він месія, якого, не знаючи того сама, чекала вся Україна.

Зеленському в цій книзі протистоїть його попередник Петро Порошенко. З тим захватом, з яким Мендель розповідає про шостого президента, з таким же завзяттям вона ненавидить п'ятого. Для неї він той, хто розділяє українське суспільство своїми цінностями. Вона називає його "президентом балакучого язика", "невгамовним", а в кінці книги взагалі відмовляється називати його на ім'я, визначаючи як "цей суб'єкт".

Диявол для Юлії Мендель симпатичніший за Петра Порошенка. Він для неї "президент-радикал, президент війни, президент із найгучнішим голосом...". В принципі нічого дивного в такому протиставленні немає. Але особливо не згадується активна антипорошенківська діяльність Мендель до її приходу на Банкову.

Дивує ще й те, з якою розбещеністю і зневагою Мендель ромірковує про людей. Випадок і влада, що ненадовго підняли Юлію Мендель над нами смертними, зробили з нею дивовижне (хоча і звичайне) – переконали, що її думка може бути комусь цікава, а сама вона має право роздавати оцінки. Серйозно, Юлія Володимирівна 34-х років від народження – для вас 37-річний прем'єр-міністр Олексій Гончарук – "хлопчик"? Як же мені, 45-річному, тоді вас називати?

Закони політичного нонфіка припускають, що ми, як читачі, не маємо доступу до політики і не знаємо, як політики приймають свої рішення. Саме тому ми купуємо книги тих, хто туди потрапив. Ми хочемо знати подробиці, факти, пікантні деталі, якщо вже на те пішло. Ми хочемо зайти на політичну "кухню", почитати про суперечки, про те, як президент керує країною. І ось із цим у Юлії Мендель великі проблеми.

Замість фактів читач отримає думку. Ми зовсім небагато дізнаємося про роботу прессекретарки, але майже нічого про те, на кого вона працювала. Автору не вистачає ні розуміння того, що відбувається в країні, ні відстороненості.

Упевнений, тому є пояснення – Мендель просто не була допущена до прийняття цих самих рішень. Чи не найяскравіший її спогад в книзі про те, як Ангела Меркель потиснула їй руку. Так що, якщо ви вирішите, що саме цієї книги вам не вистачає для того, щоб зрозуміти, як працює держава за каденції Зеленського – я вас розчарую, цього в книзі ви не знайдете. Я, у будь-якому разі, не знайшов.

Але це книга для вас, якщо ви до цього зачитувалися жіночими журналами з їхніми досить простими порадами про те, як жити.

Вас чекає багато роздумів Юлії Мендель про те, що відбувається навколо. Цілком можливо, це комусь цікаво. Але, вибач мене, Юлія, це банально. Ба більше – вульгарно. "Уроки історії завжди болючі. Але ж закон небес простий: хто його не вивчає, той буде проходити їх знову і знову", – наставляє нас колишня прессекретарка. "Складно будувати державу не з нуля, а починаючи з чогось вже дуже зношеного, розкраденого і розбитого. Завдання не з легких", – глибокодумно скаже нам колишня працівниця Офісу президента.

Менше месіанства. Менше безапеляційних висновків про речі, про які тільки починаєш дізнаватися. Зовсім забути міркувати про "мораль" – це право ще треба заслужити.

Менше придихання при згадці Володимира Зеленського. Більше фактів. Я вже не кажу про те, що давати оцінки людям, з якими ти не працював, але яким ти вважаєш, що маєш право клеїти ярлики, – це просто негарно.

І можливо, тоді цю книгу можна було б читати і дізнатися з неї щось важливе. Але ні. Книга Менедель – це концентрований "політичний наїв" діючої влади – подорожні записки випадкових людей, яким довірили займатися тим, у чому вони не розбираються.