Це не наша війна. Війну Україні оголосив особисто президент Росії Володимир Путін

У Росії війни не хотіли. Бо всі боялися війни. Тому що війна – це живі люди, що йдуть з дому, і цинки, що повертаються додому. Тому що війна – це руїни, що димляться, на місці квітучих міст. Тому що війна – це вічний страх. Це злидні. Це голод. Це колективне божевілля.

Цієї війни не хотіли прості люди, які за неї платитимуть своїми головами. Своїми зруйнованими сім'ями.

Цієї війни не хотів бізнес, який за неї платитиме крахом. Її не хотіла так звана російська еліта, яка розплатиться за війну тим, що буде відрізана від світу та позбудеться своїх звичних годівниць. Її не хотів увесь народ, тому що з початком війни для нього закінчилося людське життя і розпочалося життя за законами воєнного часу.

Війну Україні оголосив особисто президент Росії Володимир Путін. Цілу годину по всіх каналах він пояснював народу, чому війна необхідна: тільки тому що Україна – це недодержава, яка в принципі не заслуговує на те, щоб існувати. Просто особиста ворожість. Більше жодних причин для війни не було, решта – прийменники.

Путін хотів одноосібної слави, якою увінчала б його ця війна. Він розраховував на бліцкриг: у день початку війни пропагандистські телешоу із захопленим реготом обіцяли взяття Києва до обіду.

Але взяти на себе одного відповідальність він не був готовий.

Тому перед початком вторгнення він зібрав Раду Безпеки РФ: усіх, хто міг би потім сказати "я не знав", і поставив їх перед фактом. Щобільше, змусив самих виголосити "я за". Замазав усіх, хто міг би намагатися сепаратно домовитися зі світом про мир.

Це не я, сказав Путін. Це ми всі, ті, хто по-справжньому рулює Росією. Заходу тут немає з ким домовлятися. Щоб, коли одного разу в Гаазі слухатиметься справа про війну з Україною, фігурантом була ціла група осіб. І щоб кожна людина з цієї групи тримала таку перспективу в умі.

Але і їм було страшно від такої відповідальності – достатньо переглянути відео засідання Ради Безпеки, там це добре видно. Щодо планів розпочати війну, їм, здається, ніхто не сказав. І щоб позбавити їх страху, було вирішено розмазати відповідальність по всьому режиму.

Депутатам Державної думи та членам Ради Федерації ніхто про цю війну не говорив також. Їх теж викликали та також поставили перед фактом. І, спираючись на театральний консенсус Ради Безпеки, депутатів та сенаторів, також привели до нової присяги. Голосувати проти та утримуватись не можна було. Вивчена безпорадність та стройова підготовка зробили свою справу. Та й те – згоду вони дали лише для використання російської армії на території піратських республік – ДНР та ЛНР.

Але наші танки пішли не до Донецька, а до Києва, Харкова, Сум, Чернігова, Херсона, Маріуполя, Житомира та інших міст України. Це війна, про яку народ не запитали. Якої народ боявся і не хотів. А за тиждень стало зрозуміло, що замість бліцкригу проти міфічних нацистських батальйонів на країну чекає велика війна проти всієї української армії та проти українського народу.

Збройні сили РФ під дивною символікою, чомусь мічені латинською літерою Z, зав'язнули у бруді. Рахунок нашим убитим пішов на сотні. Наша артилерія почала стріляти наосліп, знищуючи житлові масиви українських міст. Стало ясно, що мова може піти про військові злочини.

І тоді було вирішено перетворити їх зі злочинів режиму на злочини цілого народу. Замастити всіх. Щоб ми не могли сказати, що не знали про цю війну та не хотіли її, нас вирішили зробити співучасниками.

Людожерська істерія, яка розгортається у всіх пропагандистських медіа, спрямована саме на те, щоб вирізати букву Z на лобі у кожного росіянина.

Вона потрібна, щоб зняти відповідальність за братовбивчу війну, за руйнування миру в Європі, за відкат у кошмарне минуле, з Путіна та з його режиму, щоб дозволити їм сховатися за спини простих людей. Щоб переконати Захід, що він бореться не з групою одержимих, а з усім російським народом. Довести народу, що він веде війну на виживання.

Щоб замастити людей у війні, влада інсценує народну підтримку. Влаштовує адміністративні автопробіги під прапором Z у вісімдесяти російських регіонах. Формує букву Z зі смертельно хворих дітей із казанського хоспісу на білому снігу та знімає маленьких чоловічків зверху.

Вигадує терміново, постфактум, нові пояснення кровопролиття: Україна мала хімічну зброю, бактеріологічну зброю, Україна хотіла створити атомну бомбу, вона хотіла напасти першою. За всяку ціну, за будь-яку брехню треба довести народу, що ця бійня має сенс, що вона потрібна йому, народу, а не тільки Кремлю.

Але ми повинні пам'ятати, що підтримуючи Z, ми підтримуємо бомбардування та обстріл мирних українських міст.

Підтримуємо знищення сотень шкіл.

Вигнання двох мільйонів людей з їхніх будинків.

Підтримуємо розрив братніх зв'язків – і у сім'ях, і між нашими країнами взагалі – назавжди.

Підтримуємо глуху ізоляцію Росії від цивілізованого світу, її неминуче послаблення та перетворення на сировинну колонію Китаю з його технологіями цифрового концтабору.

Ті, хто повірить зараз пропаганді, має пам'ятати, що на росіян у всьому світі вже дивляться як на загарбників.

Ще трохи, і в нас бачитимуть військових злочинців. І це стане частиною нашої історії – назавжди.

Нас усіх замазують – замазують кров'ю мирних українців та наших солдатів строкової служби, яких відправили "на вчення" до пекла.

Це не наша війна, і ми маємо про це пам'ятати.

Ми маємо про це говорити. Не можна дозволити їм говорити за нас.