Щоб перемогти РФ, треба розколювати ворога, а не гуртувати. Шукати слабкі місця і тиснути

Якщо ми дійсно хочемо перемогти рашизм серйозно й надовго, а не жити довіку "на фронтирі", нам конче треба розколювати ворога, а не гуртувати. А нинішня хвиля "хороших руських не буває" робить прямо протилежне і тільки мобілізує супостата. А це вже загрожує самому нашому існуванню, бо зараз Україна успішно опирається агресії переважно тому, що у нас все суспільство піднялося на захист країни.

Між тим росіяни у більшості своїй не знають, за що вони воюють, і мобілізація у них навіть не оголошена. І боронь Боже, якщо вони, раптом, також відчують себе єдиною нацією до такої ж міри (те, що намагається зробити кремлівська пропаганда, на щастя, поки не настільки успішно). 

До речі, не здивуюся, якщо виявиться, що і цю хвилю запустили з Ольгіно.

Натомість де тільки можливо, треба підкреслювати розломи у тілі ворога, так само, як вони це успішно роблять з нашими. 

Наприклад, у більшості з нас дійсно сверблять руки вбити усіх росіян, які вдерлися на нашу землю. Але ми, на відміну від них, не будемо чіпати мирних мешканців, тих, хто "відкосив" від армії, здався в полон.

Колись бачив пропагандистський ролик, де Аслан Масхадов (президент "напівнезалежної" Чечні) тримає два пістолети біля скронь двох російських полонених і пояснює, що один з них – контрактник, прийшов на їхню землю за власним бажанням, а другий – строковик. Після цього натискає на курок і контрактник падає мертвий, а строковика – відпускає. От і нам треба щось на кшталт цього.

Звичайно, бійцю на передовій належить мислити у термінах "усіх їх переб'ємо". Але в реальності цього ніколи не станеться. І на Місяць вони "усі" як в тому анекдоті теж не полетять. І навіть усіх, що зайшли на нашу землю, ми, на жаль, знищити не зможемо. Перемогти "в лоба" ворога, який на кілька вагових категорій сильніший, неможливо. Але перемогти треба – отже, шукаємо слабкі місця і тиснемо на них. 

Власне, "вертикаль влади" (формальна і неформальна) – це, з одного боку, хребет імперського режиму, а з іншого – його ахіллесова п'ята. Якщо вдасться його зламати, це буде остаточна перемога, і меншою кров'ю. Але для цього треба розколоти політичний клас ворога. 

Я не плекаю жодних ілюзій щодо його представників – якщо, раптом, там і є якісь порядні люди, вони ретельно замаскувалися, бо інакше не вижити: "с волками жить – по-волчьи выть". 

Але точно є ті, хто працює на режим з радістю, ідейно, але є й ті, хто робить це, схрестивши пальці в кишені. Особливо в нинішніх умовах. Що більше буде останніх, що глибшим буде розкол, то слабше ворог, то краще Україні.

Інша потенційно вразлива точка – це відносини центру з регіонами у російській псевдо федерації. 

Мій колега Микола Малуха нещодавно дуже влучно висловився, що треба вживати слова "московський режим", "кремль" тощо, аби вбити клин між владою та умовними бурятами. Бо у РФ і без того є сильне напруження між Москвою та бідними регіонами – разюча економічна нерівність, багаторазово глибша, ніж в Україні. Водночас гинуть на війні переважно представники бідніших регіонів, для яких зарплата контрактника – великі гроші, а армія – чи не єдиний соціальний ліфт. 

На цьому можна і треба грати, навіть попри те, що губернатори російських регіонів – це часто корупціонери та взагалі негідники, але вони теж можуть бути корисними.

Далі, навіть якщо ми переможемо чинний путінський режим, залишаться 140 млн населення, хто привів його до влади та підтримував (гаразд, не усі вони, але більшість). Вони переживуть певний катарсис, у них буде вакуум ідеології, як під час розпаду совка. 

І тут критично важливо те, хто і як його заповнить, бо це можуть бути притомні люди з нормальними ідеями, і тоді ми отримаємо принаймні притомного сусіда, з яким навряд чи у нинішньому поколінні можлива якась дружба, але хоча б мирне співіснування... А можуть – і Гіркіни з Ель-Мюрідами, і тоді й на Україну, і на весь світ чекають нові страшні випробування.

Тобто ми зацікавлені як ніхто інший у тому, аби та незначна меншість росіян, які зараз бажають перемоги Україні, якось згуртувалася і змогла скористатися моментом, коли він настане. Ніхто не зобов'язаний їх любити, але на цьому етапі вони – наші союзники, і дуже цінні.

Згадаємо історію

Вінстон Черчилль (прем'єр-міністр Великої Британії у 40-х та 50-х роках минулого століття) за усього свого антикомунізму уклав угоду з СРСР, і сказав на своє виправдання, що він навіть з дияволом став би союзником аби перемогти Гітлера. 

Якби не ця угода, невідомо, чи вдалося б позбавитися нацизму.

Зараз одним з наших цінних союзників є дуже суперечливий сам собою режим Реджепа Ердогана в Туреччині. Я вже мовчу про ті угоди, які свого часу укладали козаки, аби зберегти свою державу. 

На війні як на війні: ворог мого ворога – мій союзник, навіть якщо ми обидва розуміємо, що цей союз ненадовго, бо залишаються суперечності, щодо яких немає win-win рішення.

Кінець кінцем, у нас всередині теж багато таких суперечностей. Але усі наші перемоги народжувалися тоді, коли ми їх відкладали на певній час, і разом чи то боронили країну, чи то скидали Гопника.

Проте, коли ресентимент, чи навіть цілком праведний гнів, позбавляє здатності діяти тверезо (і, навіть, цинічно) стосовно ворога, – це не просто не наближає перемогу, але й загрожує самому існуванню України. Згадаймо уроки сторічної давнини.